— От і добре. Ти видужуй скоріше. І ще… Слухай-но, Ларисо, а ти в ефір повернутися не бажаєш? А то я якось повз уваги пропустив. Якщо є таке бажання…

Ні фіга-а-а-а собі!!!

— Михайле Ісаковичу, дорогесенький, воно спасибі, звісно. Але… Але давайте детальніше про це поговоримо, коли я на роботу вийду.

— От і добре, от і добренько. Чекаю.

Ні, вона за час свого спліну явно щось пропустила! Ну, Романе, повернешся ти вже не до щурці паперової, а до телезірки, яка ще й подумає, впускати тебе на поріг чи ні. Вірніше, вже не одна про це думатиме. А радитися з деким стане.

Спокійно, спокійно… Ми обов’язково Громку нашого назад пустимо, поцілуємо, приголубимо… Все-все йому розповімо… У нього все нормально, сонечко, нормально все у Романа. Ти не хвилюйся, не можна тобі, он навіть Маша про це каже. А якби щось трапилось в отих червоних африканських морях, «Украфер» обов’язково повідомив би. Не дивлячись на всю нелюбов до нас.

Спокійно… спокійно… Не можна нам, сонечко, хвилюватися. І так он ледве виповзли. Гаразд, ми всі оті хвилювання наші та творчим процесом, творчим процесом… Журналістським, наприклад, розслідуванням. Воно для Михайла Ісаковича мов контрольний постріл буде. Ні, ми ще труснемо давниною! Наш вихід, сестри!

Давай думати… Отже, маємо: «Русалка Ltd». Бізнес-імперія — ну, з погляду географії удільне бізнес-князівство — Русалко Барбари Пантелеймонівни, вдалої підприємниці й депутатки міської ради. Такій відомій жіночці, звісно, шкода буде, що ділянка в самому центрі міста просто з-під носу упливає до якоїсь недостиглої студентки. Але, в будь-якому разі дітей, шановна, лякати не можна. Я, шановна, за дітей вам очі видеру.

«Шкода» сторожко зупинилася під старезними деревами вулиці Штабної, вулиці тихої до потаємності, розташованій біля самісінького кінця дніпровської набережної, просто за льотним коледжем. Закінчувалась вона модерною скляною будівлею, зведеною на місці колишнього літнього кінотеатру. Цей дерев’яний заклад однієї хитромудрої ночі дивним чином згорів, звільнюючи місце для своєї наступниці. Дзеркальна спадкоємиця була наразі обнесена загорожею з червоної цегли із чавунною, під старовину, брамою. По боках брами зловісними круками завмерли камери спостереження.

Лариса витягнула з шухлядки фотоапарат і приготувалась чекати. Наполегливо й тривалий час. Поряд з нею на сидінні лежала, виведена принтером з відеострічки Бутейка, світлина БМВ.

Особливо напруженого автомобільного руху через чавунну браму «Русалки Ltd» не спостерігалося. Можливо, час був вибраний невдало. «Можливо, — подумала Лариса, — вовчиці злякалися». І зненацька здригнулася від вкрадливого стукоту в бокову шибку. Просто над вухом. Скосила очі і… І ледь не підстрибнула на місці.

Цього величезного кирпатого носа забути було неможливо. Боже мій, та це ж треба! Ні, маленьке таки місто Гременець.

— Доброго дня, пані Ларисо, — вітально здійняв руку «карлсон», коли вона, трохи повагавшись, таки приспустила шибку. Наче уявний капелюх «карлсон» підняти намагався.

Вражена його тоном, Яременко лихоманково намагалася згадати, знайомилися вони чи ні. Виходило, що ні.

— А я дивлюсь, знайоме авто стоїть, — продовжував приязно посміхатися чолов’яга. — І бампер іззаду так саме прим’ятий. Чого ж ви й досі його не виправили? Я от свої подряпини відразу залікував. Машина зараз, як новенька.

Лариса скосила очі на дзеркальце заднього огляду. Знайома «волга» припаркувалася просто позаду неї.

— Та так, часу не вистачає, — промимрила і затнулась, не знаючи, що робити далі.

Втім, «карлсон» виручив її:

— А ви, мабуть, до нас по справах?

До нас?!