Чоловік трохи повернувся і Лариса скам’яніла, стаючи непорушною, наче оті діжки, за якими вона сховалася. Професійна зорова пам’ять старої телевізійниці виявилась на порядок кращою за слухову. Ну, звісно ж, Негода!.. Людина з доволі колись неприємною репутацією. Потім він якось зник з поля зору. Але з їхнього специфічного бізнесу таких людей зникають лише вперед ногами. Ох, сонечко, краще б нам терміново зникнути звідси! І, бажано, непомітно.

На щастя, відступ, як і наступ, пройшов вдало. За виключенням неймовірної кількості втрачених нервових клітин. Лариса бухикнулась на сидіння «шкоди» і декілька разів хапонула повітря широко роззявленим ротом, наче оті рибини, що мали б розводитися на цьому підприємстві.

Чи, може, русалок тут розводять? Або водяників? Колись, кажуть, на Дніпрі було їх видимо-невидимо. Хоч греблю гати. Але зникли кудись ці істоти під брутальним наступом технічного прогресу. І разом з ними зникла з Гременця щемка дитяча здивованість казками, залишивши по собі дурнувату підліткову акселерацію комп’ютерних анімацій. Яка з математичною точністю перетворювала мудре й прадавнє казкове життя на яскраво-розважальне сучасне лазерне шоу. Від якого невіддільними були автомобільні швидкості, всезнання Інтернету, мобільний зв’язок та…

Останній був тут, як тут. Лариса, яка ще толком не отямилась опісля свого партизанського рейду та не склала плану наступних дій, роздратовано зиркнула на дисплей. О, давненько не було чутно!

— Ну? — кинула холодно.

— Ларисо Леонідівно, що ви там робите!?

Дивно, але в гладенькому голосі телефонного анонімника відчувалося явне хвилювання. Що здавалось і неприродним, і навіть дещо лякливим стосовно його.

— Де «там»? — спробувала не злякатись Яременко.

— На риборозвідні русалчиній.

— А ви звідки знаєте?! — щиро здивувалася жінка.

— Це не має значення! — хіба що не зойкнув своїм лякливо-стривоженим голосом анонім. — Терміново уїздіть звідти, терміново!.. Стоп! Ні, зараз вже не треба. Не рухайтеся з місця, поки я вам не скажу.

— Та чого це ви мною командуєте! — обурилася Лариса, відчуваючи, що тільки-но випробуваний страх знову стрімко повертається до неї.

— Вам кортить просто зараз з міліцією поспілкуватися!? — в свою чергу обурився голос. — Зрозумійте, зараз до риборозвідні під’їздить слідчий Дейко. Він вже поряд. Ну, то як?

Та ніяк!.. Тільки не тут і тільки не з Дейком!.. Хоча… Хоча, це ж шанс, сестри!.. Це ж шанс хоча б раз у щось путяще та оту ментуру носом сунути!

— Щиро дякую за попередження, — стримуючи збудження, відкликнулась Лариса і чи не вперше за останній час вимкнула телефон.

Зиркнула на путівець, зрозуміла, що розвернутися на ньому не вдасться, і тому, обернувшись через плече й тримаючи кермо однією рукою, увімкнула задню швидкість.

Максим Дейко ледь встиг зреагувати, коли з бур’яну, що ним заросло узбіччя, просто перед носом його «славути» задком вистрибнула срібляста «шкода». Рипнули гальма і ніс авто занесло убік. А, щоб тебе!..

Майже водночас знервовано хряснули дверцята обох машин і Дейко вкляк:

— Яременко?!?

А та вже прожогом бігла до нього: