— Ох, щиро вам дякую, Опанасе Опанасовичу! Дочці вашій вітання передавайте. Гарна дівчина.

— О, а ви звідки Варку знаєте?

— Ну, хто ж у нас Чугайстерів не знає! — віддячила нарешті люб’язністю за люб’язність Лариса Леонідівна.

Опанас Опанасович ще прощально вимахував рукою в дзеркальці заднього огляду, а Лариса вже заклопотано терла лоба лівицею: дивно якось виходить! Що в князівстві пані Русалко відбувається? Негода, начальник її охорони — та знайоме ж прізвище! — лякає журналюгу, купленого дочкою її ж топ-менеджера? Тобто, поза її спиною? Точно за спиною! Бо тоді все стає на свої місця. Але чи не краще в такому разі просто на батька натиснути? І як не посади, так зарплатні високої позбавити? Чудить Русалко. Одначе, ну й серпентарій! Усе клубком скрутилося, нічого не розбереш!

А, може, не варто й розбиратися? Он і Маша вже гнів на милість змінив. От і Громка за декілька днів повернеться. Надати інформацію про БМВ слідству, чи що? І далі — ментівська турбота. Знову ж, підписка про невиїзд. Цікаво, Гранітні Потоки — це вже втеча, чи ще ні? Бо до них лишень півгодини їзди. Та й, якщо щось отому Дейку знадобиться, вона сама завжди в зоні досяжності знаходитиметься.

Лариса мимохіть помацала мобілку, що так і бовталася в неї на грудях, і зненацька дуже ясно усвідомила, що якщо зупиниться зараз, то може Романа більше ніколи не побачити. Не доживе. Або на Костромі доживатиме, грюківському районі, де знаходиться місцевий «жовтий дім».

Вона нікуди лізтиме, вона просто інформацію перевірить, та й по тому.

Саме з цією думкою Лариса рвучко звернула з мосту на трасу, що вела до Гранітних Потоків, старовинного козацького селища, чий вільний характер не змогла остаточно зламати уся пришелепувата безглуздість останніх століть. Разом з Чугайстерами усілякими.

Під’їзд до риборозвідні пролягав повз сірої залізобетонної огорожі, що, вигинаючись височенною дугою, зникала між дерев близького гайку. Біля неї в тому ж напрямку з асфальту скочувався й путівець, майже зарослий невисокою травою. А покинуте ним тріщинувате асфальтове покриття впиралося в двоповерховий адмінбудинок зразка сімдесятих років минулого століття. Просто до нього приліпилася залізна брама і тому вся картина нагадувала в’їзд до якогось закинутого військового містечка.

Наближатись до нього Яременко поки що не стала, а звернула на путівець, зникаючи з поля зору підсліпуватих вікон адмінбудинку. І від уваги тонованих шибок похмурого чорного «лендроверу», що завмер на невеличкій стоянці. Цей «лендровер» Лариса Леонідівна знала. І не тому, що ця марка була такою вже рідкісною в Гременці. Ні. Просто колись вони робили сюжет про автомобілі міських чиновників та депутатів. І ця лискуча звірюка виявилась єдиною машиною «чоловічого» класу, що належав жінці. Русалко Барбарі Пантелеймонівні.

А от жодного БМВ поряд не спостерігалося. Може, десь їздить в клопотах? А, може, десь на території?

Лариса зупинила свою «шкоду»: далі їхати було неможливо — путівець зникав у високому підліску. А от огорожа зникати не бажала. Навколо гіркувате пахло сосняком та вербою, запахами, екзотичними для центральної частини Гременця.

Вислизнувши з машини, Лариса Леонідівна задумливо потупцювала на місці. Узбіччя круто задиралися вгору й підігнати «шкоду» під самі бетонні плити, аби з неї зазирнути на загороджену територію, не виходило. Почухала потилицю та й подерлася вздовж стіни, щедро обростаючи іржавими реп’яхами.

На щастя, метрів за тридцять, просто серед підліску, огорожа закінчувалась. Хоча серед дерев височіли нові стовпчики. Тобто, в найближчому майбутньому вона повинна була мати продовження.

Лариса обігнула останню сіру плиту і з-за не зрубаної вільхи роздивилася краєвид, що відкривався перед нею. Краєвид її вразив. І не якимись там природними принадами, і тим більш не старою будівлею виробничого вигляду, що стояла не віддалік, а білим, якимсь іграшковим літачком, що завмер просто посеред злітної смуги, яка тягнулась вздовж Дніпра. Слухайте, а не погано живуть гременецькі депутати!

Високі, аж під стелю, двері виробничої будівлі були напіврозчинені і в напівтемряві приміщення сонно зблискувало скло автомобільних фар. Гараж, чи що?

Відчуваючи, як в неї важкою булигою починає бухкати серце — аж мобілка на грудях, здається, хилитатися розпочала — Лариса хукнула, зігнулася для чогось і довгою перебіжкою кинулась до рогу будівлі. Добігла й щокою припала до шорсткої прохолодної цегли, дослухаючись до себе: все нормально, сонечко? Ноги були ватяними, начебто останній кидок висмоктав з м’язів усю їхню силу.

Навкруги було тихо й безлюдно. Лише звідкись, не перериваючись, доносилась якась музика. Здається, її не помітили.

Набрала повні груди повітря, наче перед стрибком у холодну воду, тінню ковзнула вздовж стіни й пірнула в напівтемряву приміщення, відразу ховаючись за якимись залізними діжками, що стояли біля самісінького входу.

Запах верби різко змінився більш звичними для городянки пахощами: бензину, мастила та міцних чоловічих парфумів. Кремезний чолов’яга порався біля чорного БМВ. «Всє друзья порубани, пострєляни-и-и….» — виспівувало йому БМВ своїм приймачем. Вдалині завмерли ще якісь напіввантажні автівки, але Лариса не могла відвести погляду саме від співучого легковика: сумнівів не було, саме з нього стріляли по Веселину й Бутейку.