— А якби ця красуня не мала якихось своїх шкурних інтересів, — не менш жорстко відрізала Русалко, — то, можливо, взагалі ніяких жертв не було б.

Помовчали.

— Треба було б Артуру не мені надзвонювати та до себе в гараж кликати, а бігти щодуху звідти, — по паузі поправила чорні окуляри, що приховували згаданий синець, Барбара Пантелеймонівна. — Бо він, мабуть, оту бомбу знайшов, яку ота чорнильниця підклала. Порадитись, мабуть, хотів зі мною.

«Чорнильниця, так», — згадав Максим вдалий вислів Русалко, почутий ним по телефону за лічені секунди до вибуху. І мовив вголос:

— Тож і треба було б вам наказати йому залишити гараж, а не мені телефонувати. І мали б ми зараз залізного свідка.

На «залізного свідка» Русалко не зреагувала. Вона зреагувала на інше.

— Телефонувати? Вам?! З якого це дива? — знову поцокотіла манікюром по столу.

Дейко дещо здивовано доторкнувся таки до пов’язки на лобові:

— Та як же?! Ви ж самі просили мене зупинити громадянку Яременко, яка бігла до вас.

— Коли?!?

Максим вже неприховано вражено здійняв брови й витягнув свій мобільник. Увійшов до меню. Висвітлив список отриманих викликів і повернув дисплей до Рибалко:

— Ось. Ваш номер?

Та навіть окуляри зняла, забувши про своє бойове поранення.

— Дивно. Мій. Але я в цей час не могла вам телефонувати, навіть якби й закортіло. Я в цей час і до останньої миті — поки ота пришелепувата на мене не налетіла — розмовляла з Артуром. Та я навіть телефону вашого не знаю! — зойкнула якось злякано.

— Ото так! — повернув не вимкнений дисплей до себе Дейко. — Як це таке бути може?..

— А я знаю! — вперше відверто занервувала Русалко. — Ви слідчий, ви й з’ясовуйте! А то лише Яременко тут вигороджуєте! Ой, будуть у вас неприємності, Максиме Остаповичу, обов’язково будуть!

Усе пішло по другому колу. Тому випроводжав Максим Остапович ділову жінку з кабінету гранично люб’язно, до самого порогу, гречно підтримуючи її під лікоть. Втім, неприємностей від неї все одне очікувати доведеться.

З дідком-черговим було простіше. Наша людина, робітнича. Хоча й собі на умі. Втім, кому теплого місця втрачати хочеться? Та ще й в наш непевний час.

— Отже, — просторікував дідок, розмахуючи згорнутою газетою, яку тільки-но читав в коридорі, — як ото зиркне Варка на мене, то я…

— Варка?!