— Який ще пароплав? — зовсім вже розгубився Нейман.

— Імені товариша Нетте. За версією Маяковського. Є такий вірш, — добивала керівництво головний редактор. — А ще пам’ятаєте, товаришу Нейман, як товариш Маяковський у «Вікнах РОСТА» на рекламі халтурив?

— Ларисо, в тебе знову щось трапилось?

— В ме-е-ене?!? Та ні, нічого. Хіба що без згоди зі мною моє керівництво започаткувало нову інформаційну халтуру за моєї безпосередньої участі. Такі собі мобільні «Вікна РОСТА» з моєю мобільною бренд-мармизою. І все б добре, от тільки я про це…

— Почекай, почекай, — захвилювався Михайло Ісакович. На плазмовому екрані починався міжнародний блок. — Ти про Гременецькі мобільні новини? Так це ж саме я вважав, що ти з «Рандеву» тікати збираєшся. Хотів в тебе по свободі розпитати, що то за фірма така, що це за…

Зненацька у слухавці щось клацнуло і хрипкуватий голос Неймана обірвався на півслові. Замість нього важкою холодною ртуттю сплеснулась знайома гладінь:

— Ларисо Леонідівно, послухайте мене, я зараз вам усе роз’ясню…

Але Лариса Леонідівна вже не чула нікого й нічого. Вона безсило опустила руку, машинально вимкнувши мобільник, а по тому скам’яніла, розширеними очима втупившись у плазмовий екран.

— З’ясована приналежність судна, — казала дикторка, — захопленого напередодні сомалійськими піратами. Це — український суховантаж «Форум». У складі команди дванадцять українців, чотири росіянина і по одному громадянину Грузії та Латвії.

Приймальня генерального директора телекомпанії «Рандеву» попливла в Лариси перед очима.

Отямилася вона від гострого запаху нашатирю, просто в кріслі нової асистентки директора. Сама ж асистентка клопотала біля неї. Обличчя в неї було зовсім вже дитяче. Біля дверей Райка Черевик виштовхувала когось з приміщення.

— Йди-но, йди звідси! І нікого сюди не пускай, поки я не дозволю.

Обернулась і зустрілась зі зболеним поглядом головного редактора. Клацнула замком та й прожогом кинулась до неї:

— Ой, Ларисо Леонідівно, любо! Вам вже краще?

Яременко, жалісно зморщивши лоба, переводила очі з одного дівочого обличчя на інше, потім схлипнула і… І раптом розридалася, скоцюбившись у кріслі та й закривши обличчя обома руками. В голові дзвеніло і всі сторонні звуки доносилися наче з далекого далеку.

— Ларисо, Ларисо, Ларисо Леонідівно, — турботливо погладжували її по спині ласкаві руки дівчат. — Заспокойтеся, заспокойтеся… Все добре буде, все. От побачите.

— Не буде, не буде!.. — здригаючись усім тілом, давилася словами Лариса. — Ой, не буде, дівоньки-и-и!.. А я, дурепа!.. Я ж знала, я ж відчувала, що трапилось щось в Романа, відчувала! Але затялась… Але образилась… Дура-а-а-а!!! Підписки вошивої ментівської злякалася, ду-у-у-ура! Все, все тепер шкереберть піде, все! Намахана я, намахана-а-а!!!

Зненацька відняла руки від обличчя, подивилась на дівчат мокрими очима й пожалілась:

— Адже я кохаю його, дівчата. Кохаю.

І знову зайшлася важким плачем.