— Для чого?

— Так попередити ж. Ларисо Леонідівно, на вас чатує небезпека. Терміново повертайтесь до міста. Просто зараз.

— Та хто ви такий, щоб вказувати мені, що робити!? Я поїду туди, куди я поїду. Але коли повернусь, то вже обов’язково з вами познайомлюсь. Так що, готуйтеся! — і Лариса хотіла було перервати зв’язок, але ї зупинив розпач, який зненацька пролунав у голосі аноніма.

— Стійте!.. Стійте… Зупиніться. Ларисо Леонідівно, повірте, я маю змогу повернути вас будь-якої миті за допомогою, наприклад, тієї ж міліції. Але ж я знаю, як вам це неприємно, і тому щосили намагаюсь цього уникнути.

— Та робіть, що хочете! Ви мене вже дістали конкретно!

— Робити? Що хочу? А ви самі насправді цього хочете?

Це запитання чомусь дуже не сподобалось Яременко і вона промовчала. Пауза затягувалася.

— Ларисо Леонідівно, — врешті решт, не витримав таємничий співрозмовник, — як ви гадаєте, на цій заправці, де ви зараз знаходитесь, бензину більше, ніж на русалчиній риборозвідні чи ні?

Лариса спочатку нічого не зрозуміла. Кинула погляд у вікно. Нахилившись до вічка каси, заправник весело залицявся до касирки. Вони були молодими й щасливими. І раптом до неї дійшло.

— Ви хочете сказати?!? — ахнула. — Тобто, це ви?!..

— Ларисо Леонідівно, я наполегливо прохаю вас повернутися до міста. В іншому разі, тільки-но ви від’їдете від заправки в іншому напрямку, вона вибухне.

Яременко важко потрусила головою, збираючись із думками:

— А якщо я взагалі нікуди не від’їду?

— Ну, не станете ж ви жити там вічно? Та й навіть тоді… Ця ж АЗС не єдина навколо міста. Чи в самому ньому. І якщо ви за п’ять хвилин не повернете назад, то навіть в Кременчуках буде видно дуже красивий феєрверк. Ви візьмете на себе таку відповідальність?

Маніяк!.. Чорт, маніяк!!! Цього мені тільки не вистачало!..

— Послухайте, послухайте, — залепетала Лариса, намагаючись виграти час. — Та роз’ясніть же, врешті решт… Та розкажіть… Та на якого дідька я вам потрібна?!?

Настала пауза. На цей раз більш тривала, ніж перед тим. І така, що межувала з абсолютною тишею.

— Розумієте, Ларисо Леонідівно, — нарешті ледь чутно мовив незнайомець. Ніжно так мовив. Сором’язливо. — Розумієте, я… Я кохаю вас, Ларисо Леонідівно! І я не можу існувати без вас.

Закоханий маніяк, сестри!!!

Лариса відчула, як її разом покидають усі сили. Начебто хтось потужний пилосос в салоні «шкоди» увімкнув. Або думкосос.