П’ятнадцять хвилин…

— Де тим там? — проквоктало над вухом і в дзеркалі поряд із нею відобразилась знайома вже волонтериха комунального фронту. Судячи із широкої пики, у званні не менш капітана. — О, закінчила вже! Молодець.

І раптом завмерла, пильно вдивляючись у відмите обличчя Лариси. А та теж розгублено скам’яніла, зрозумівши раптом свою помилку. Непоправиму, можливо, помилку.

А в комунальної капітанки очі стали, як оті два блюдця:

— Ой!.. Та це ж… Це ж ви… Лариса Яременко?!

Йо-пе-ре-се-те!!!!

— Та яка Лариса? Яка я Лариса?! — рвучко обернулася, підхоплюючи рюкзак. — Параскою мене звати, — ляпнула, посунувши до виходу.

— Та як же… та як же… — задріботіла за нею жіночка. — Я кожну вашу передачу дивлюся! Бо ж там не лише новини, бо ж там ви опісля погоди рецепти усілякі цікаві розказуєте.

— Помиляєтеся ви, помиляєтесь.

Лариса вже майже бігла по приступках напівпідвального приміщення, а позаду неї комунальна фанатка Гременецьких мобільних новин вже хапала слухавку старенького службового телефону й бризкала комусь слиною:

— Знаєш, кого я тільки-но бачила, знаєш!?..

До автобуса на Дніпропетровськ залишалося десять хвилин.

Лариса розмашистим і дійсно вже чоловічим кроком перетнула вокзальну площу, ковзнула між двох автобусів і заклопотано увійшла до касової зали. Людей було не особливо багато, середньої кількості людей тут було і в Лариси Леонідівни вже почало було відлягати від серця, коли трапилось ЦЕ.

Народ у черзі, до якої наближалась втікачка, зненацька сіпнувся якось синхронно аж до мотрошу, вхопився за свої кишені та сумочки, а акваріумний від зеленкуватого освітлення простір вибухнув сигналами телефонних викликів. Аж вуха заломило. Це було й простісіньке цвірінчання, і фрази з улюблених фільмів, і популярні мелодії. Навіть гімн вимерлого Радянського Союзу полинув з якогось дальнього закутка. Це був електронний зойк Гременця. Або його попереджувальний окрик.

Спочатку люди просто перелякано дивилися одне на одного, потім судомно вихоплювали свої апарати, тиснули на клавіші й… Й зненацька стривожено роззиралися навкруги, наче шукаючи виходу з жахливого підземелля, що швидко заповнювалося страхітливими монстрами. Бо обличчя колишніх байдужих сусідів і по чергам, і лавкам очікування вже болісно викривлялися, морщилися, бгалися від якоїсь внутрішньої огиди і всі вони одночасно й боляче ворочали затерплими шиями та побілілими очима, намагаючись уникнути недобрих косих поглядів.

Той, хто стояв, трохи присів, наче готуючись кудись бігти, той, хто сидів, скочив на рівні, наче роздивляючись щось в далині, а потім залюднений акваріум касової зали на якусь мить завмер, немовбито перекособочуючись перед падінням у бездонну прірву. За височенними, у всю стіну, вікнами зі стручків автобусів посипалися горошини пасажирів, таксисти вистрибували зі своїх легковиків, а один, не зупиняючись, в’їхав просто в ліхтар. Десь щось гупнуло, десь щось дзвякнуло, щось грюкнуло, і дівиці легкої поведінки кинулись врозтіч, перечіпляючись на високих підборах і намагаючись зникнути з цього — ще декілька секунд тому німого — простору, що раптом звернувся до них мовою божевілля.

Вгорі стробоскопом замерехтіти лампи денного світла. І хтось закричав. Тоненько-тоненько.

І враз оскаженілий натовп зненацька вибухнув тваринним ревищем, розкидаючи увсебіч галасливу протоплазму людських тіл. Вона збивалася тромбами біля виходів з приміщення автовокзалу, збурювалась криками і грузько чавила саму себе.

Лариса теж відчула, що зараз зірветься слідом за усіма з вибалушеними очима та розірваним від крику ротом, а тому відкинула в бік свій рюкзак та й, ухопившись обома руками за голову, загорлала чимдуж:

— Припини-и-и-и!!!