— Віддайте йому телефон, — почулося в слухавці.

— Ні-і-і-і!!! — вивернула себе криком Лариса, намагаючись втримати в руці апарат, котрий виривав у неї молодик.

І оточуючий натовп, що почав було відносно заспокоюватись, знову колихнувся спрямованими на них, зляканими обличчями.

А хлопчина вже видирав таки свою мобілку з рук Яременко і… І потім вражено застигав, розгублено дивлячись на дисплей і повільно підносячи телефон до вуха:

— Так… Так, мамо… А як же я?.. Що?!? Ну, предки, ви даєте!!! Ох, які ви в мене класні, предки! Добре, добре… Звісно… Ну, я побіг.

І, подивившись на Ларису Леонідівну якимись весело-ошаленілими очима, він протягнув їй мобільник:

— Вибачте. Що ж ви не сказали, що з матінкою розмовляєте? А чого я вас не знаю? — і не очікуючи відповідей на свої запитання, радісно труснув головою: — Вона сказала, щоб вам телефон залишив. Мене вдома новий чекає. Наворочений. Ва-а-ау!! — загорлав та й кинувся до виходу. — Ох, і вчасно я на канікули приїхав! — лунало вже звідкілясь з вулиці.

— Почекай! — тіпнулась було за ним Лариса, мимохіть здіймаючи слухавку.

— Бачите? — запитав голос. — Але це ще не все…

З дверей, що вели до службових приміщень, викотився огрядний дядько, поряд з яким дріботіла сухенька жіночка в білому халаті:

— Лариса Леонідівна! Ларисо Леонідівно! — захлинаючись та перебиваючи одне одного, кричали вони на бігу. — Як ви почуваєтесь? Яка допомога вам потрібна?

— Пані в мисливському одязі, — сунув з іншого боку якийсь жевжик з лейбою відомої фірми просто на грудях, — маю повідомити вам чудову звістку. Ви виграли в нашій народній лотереї і отримаєте…

— Яременко? — відсував його в бік кремезний чолов’яга міцного шоферського вигляду. — Маю відвезти вас додому. За рахунок таксопарку…

— Припини-и-и!!! — загорлала в слухавку Лариса Леонідівна ще гучніше та відчайдушніше, ніж чверть години тому.

Всі персонажі цієї божевільної лялькової вистави одночасно завмерли, притискаючи до вух свої мобілки. Вочевидь, їм щось наполегливо роз’яснювали і вони, ніяково посміхаючись, поверталися спинами до жінки-мисливця, розіходячись по своїх нагальних справах.

— При-пини, прип-пини, прип-пини… — трусилися губи Лариси, коли вона, ледь пересуваючи негнучкі ноги, виповзала на вулицю, хапала ротом прохолодне повітря й намагалась сховатися від усіх випадкових поглядів усіх випадкових перехожих.

— Заспокойтеся, Ларисо Леонідівно. Я просто хотів показати вам рівень своїх можливостей. Якщо забажаєте, то просто зараз вам зателефонують з будь-якого, за вашим вибором, столичного телеканалу й запропонують цікаву та захоплюючу роботу…

— Прип-пини…

— Я… Я кохаю вас, Ларисо Леонідівно. І я, на відміну від вашого чоловіка, можу перетворити ваше життя на справжній рай. Будь-яка ваша думка матеріалізуватиметься, бажання виконуватиметься…

— В мене є лише одне бажання. І ти його знаєш.