— На «Форумі»? Теж так саме. По новинах кажуть, що ведуться перемовини. Харцизяки оті сомалійські ціну викупу вдвічі скинули, до десяти лимонів. Маша від себе, з біблійних земель, до «Украферу» телефонував. Ті просять не турбуватися, кажуть, все добре буде. Але поки що нічого конкретного не повідомляють.

— Бояться перемовини зірвати, — зітхнула Рая. — Гаразд, побігла я. Сьогодні круглий стіл в прямому ефірі, тож я вже не повернуся. А завтра, годині о восьмій Тамара прийде. Або Артемка. Або обидва. А ти прибери таки тут.

Тихесенько й синхронно шморгнули носами, сумно й розуміюче дивлячись одна на одну, швиденько цьомкнулись у щоки й Раїса Павлівна побігла до ліфту. Емма затупцювала на місці, роззираючись навколо і думаючи, з чого воно починати.

«Дурепа! — подумки вилаяла саму себе. — З Лариси Леонідівни починати треба. Боже ж мій, як же мені її шкода!»

Але в кімнаті редакторки не було. В спальні теж. І в кабінеті. І у ванні. Емма занепокоєно прислухалася й кинулась до кухні. Зупинилася на порозі, не знаючи плакати їй, чи радіти. Мабуть, друге: Лариса Леонідівна трохи метушливо, але цілком цілеспрямовано розколочувала цукор в чашках, тільки-но завареного, чаю.

Скинула чимсь налякані очі на дівчину й кволо посміхнулася:

— Привіт, Еммо… От, зголодніла я чогось. Гаряченького закортіло. Чаю. Та з коньячком, — потягнулася до підвіконня, що нагадувало зменшену копію передпокою.

— Ой, Ларисо Леонідівно, любо! Вам краще?.. А то Рая казала… А вам краще?

— Краще? — задумалася Лариса Леонідівна, тримаючи в руках відкорковану пляшку. Потім ствердно кивнула, крапаючи бронзовий напій в паруючі чашки. — Так, здається… От тільки в голові дзвенить. І знаєш, як ото в старій кінокомедії: отут пам’ятаю, а отут — ні. Ну, сідай, сідай. Давай-но оці цукерки відкриємо.

— Ой, Ларисо Леонідівно, Ларисо Леонідівно, я така рада, така рада! І Раїса Павлівна завжди казала, що все у вас добре буде. От тільки коньяк… Можна вам чи не можна?.. Почекайте, я зараз Райці зателефоную, взнаю.

— Сідай, сідай!.. Райці вона зателефонує! Хто на період відсутності Михайла Ісаковича в тебе начальник? Я чи вона?

Відсторонена від редакційної роботи наказом найвищого керівництва Емма Брусницька вирішила наразі не вдаватися до тонкощів цього питання.

— Ой, який смак у чаю!.. Екзотичний, чи що…

— Це від коньяку, від коньяку, — в голосі Яременко чомусь ковзнули занепокоєні нотки. — Його треба отак, отак і цукерками, цукерками. А справжній смак відчуєш, коли денце побачиш. Отак, отак…

І лише засинаючи, Емма раптом зрозуміла, що чай в неї був несолодкий. Що ж тоді колотила в чашці Лариса Леонідівна?

А Лариса Леонідівна, зібравши докупи усі свої вкрай виснажені сили, вже тягнула тіло дівчини до дивану, як найзручніше вмощувала його й дбайливо укутувала теплою ковдрою. Спи, дівчинко, а я… Добре, все ж так, коли тебе інколи снодійними накачати пробують. В межах медикаментозного курсу. І хоча увесь цей курс зникає не в організмі, а в каналізації, іноді він таки дуже корисний, дуже. Спи, дівчинко, спи! І вибач мені.

Лариса вимкнула горішнє світло, увімкнула бра, кинувши погляд на самотній мобільник, що так і лежав на журнальному столику, та й обережно підійшла до вікна. Зашурхотіла шторою, залишаючи малесеньку шпарину і з неї роздивляючись краєвид принишклого двору. Біля самого під’їзду, заплутавшись у плетиві гілок, мов у павутинні, як дивитися згори, вгадувався темний прямокутник автомобіля. Здається, «славута».

Все правильно. Адже, дослухаючись деякий час назад до ледь чутного гуготіння з передпокою, Лариса чітко усвідомила, що Гременець обклав її остаточно. А завтра має бути ще гірше.

Втім, звинувачувати нема кого. Сама винувата. Не треба було, захлинаючись, патякати про місто, що ожило з якогось дива. І не просто ожило, а ще й закохалося в тебе. І не просто закохалося, а ладне з цього кохання знищити будь-яку людину, що йому загрожує. Наче волосинку непотрібну висмикнути. Ну, хто б повірив такій маячні?! Сама б не повірила. Але справа була зроблена. І всі бажали їй добра. От лише Громка нічого не знав. Свої проблеми у Громки були. Жахливі проблеми. А в неї…

Спочатку до першої охоронної лінії — стурбованих колег, — додалася друга — лікарняна. Сьогодні стало зрозумілим, що існує й третя — міліцейська. Про яку вона й думати забула останнім часом. Виявляється, менти не забули. А ще виявилась таким от чином Лариса Леонідівна в зоні досяжності вартових будь-якої з цих охоронних споруд. В м’якій, треба сказати, зоні. На Костромі, мабуть, зональні умови значно погіршаться. І все це буде робитися для її ж блага. Бо ж її, чи бачте, ко-ха-ють.