Очі в Райки стали теж червоними. А Брусницька, схлипуючи, раптом припала обличчям до скоцюбленої спини Яременко:

— І я кохаю, і я! Ой, мамонька-а-а-а!!! — заревіла зненацька ледь не басом. — Ніхто мені не вірить! Думають — кар’єра. А я ж кохаю Машку, кохаю! А він — на історичну батьківщи-и-ину…

Черевик рвучко випросталася, наче щось різке сказати хотіла, але раптом сплеснула згорьовано руками, охопила ними, наче крилами, обох жінок та й тоненько заплакала разом з ними.

Так і сиділи навпочіпки, притулившись лобами одна до одної, зчепивши руки й не звертаючи жодної уваги на розмазану косметику.

А потім Лариса Леонідівна на мить припинила плачі, слабко труснула головою й видихнула, звертаючись невідомо до кого:

— А ще, дівчата, я вагітна…

Райка сіла просто на долівку.

Потім вони тривалий час стояли на приступках «Рандеву», залишивши Емку вивітрювати з приймальні нашатирні аромати. Лариса детально роз’яснювала Райці, як їй треба вестися, як завтра по обіді через Неймана повідомити Дейка про те, що Яременко просто не могла не виїхати до Іллічівська. Та й про анонімника треба було б, нарешті, йому розповісти. І про Гременецькі мобільні новини. Нехай краще цими питаннями переймаються, а не Ларисиними.

— Все зрозуміла? — всоте перепитувала Лариса Леонідівна. — Щоб не раніше дванадцятої на Дейка вийшли. Я в цей час вже в Іллічівську маю бути.

— А зупинять, як минулого разу?

— Сподіватимемося, що не встигнуть. Мені б тільки до Яременків дістатися. Там в дядька Сашка перша наша з Романом «копійка» зберігається. В доброму стані. А потім менти нехай «шкоду» шукають. Ну, я поїхала. Ти все зрозуміла?

— Все. І ще, — раптом сором’язливо затупцювала на місці Райка, — ви Романові Юхимовичу сказали?

— Що «сказали»? — незрозуміла Лариса.

Райка мовчки вказала очима на її живіт. Лариса знову ледь не вибухнула плачем. Але стрималась

— Ні, — задихнулася від довгого схлипу. — Розумієш, раніше Роман проти був. Та й я особливо не наполягала. Життя в нас стрімке, непосидюче, сама знаєш… Ніколи часу не вистачає. Темп. А тут — дитина… Втрата темпу. Проти Роман був. Але ж в мене же вік, — чомусь благально зиркнула на Черевик. — Або зараз, або ніколи… Гаразд, — взяла таки себе в руки, — поїхала я. Зроби все, як домовилися і… І за Емкою приглянь. Зовсім пацанка ще.

До другої спроби втечі готувалася більш ретельно, ніж до першої: хто його знає, скільки в Іллічівську перебувати доведеться, якщо з Гременця здимити вдасться. Трохи поплутала вулицями міста, роззираючись увсебіч з професійністю головного персонажу кримінального серіалу. Місто здавалось принишклим і настороженим. Начебто саме шукало прямокутними очима вікон сріблясту «шкоду» в суцільному потоці машин.

«Здається, не відшукало», — подумала Лариса, повільно, з дотриманням усіх правил дорожнього руху, наближаючись до «шестерні» — величезного гранітного знаку відповідного вигляду з великими, під давньослов’янські, літерами: «Гременець». Вгорі височів герб, а внизу, більш дрібно, значився офіційний рік заснування міста.

Рік самого розпалу козацької вільності на схилах прадавньої слов’янської ріки. Чи, може, скіфської. Чи трипільської. Чи взагалі міфічно-гіперборейської. Але в будь-якому разі — вічної, як і ця, закута асфальтами та оплетена лініями електропередач, земля.

Трохи вгору за течією Дніпра гременецьку землю захищали, сумновідомі через останні події, Гранітні Потоки. Нижче — Кременчуки. Два старовинних, і не козацьких, а ще до козацьких часів, селища, що стерегли річкові обрії від зайшлих варягів, прикривали місто широкими грудьми від прудких татар, годували його під час воєн та голодоморів і дбайливо огортали зеленими пелюшками передмість. Наче батьки улюблену дитину. Дитина, будьмо відверті, останнім часом щось вередувала, пихато зиркаючи на батьків горішніми вікнами своїх багатоповерхівок.

Втім, зараз їх вже видно не було. До Кременчуків, через які пролягав шлях на Яременки, залишалося всього нічого. В Лариси потроху відлягало від серця. Знову воно тіпнулось лише одного разу, коли жінка кинула погляд на приладну дошку: позначка рівня бензину в баку наближалась до червоного. Де ж в нас заправка? А на в’їзді в Кременчуки, здається.