І враз стало тихо-тихо. І лампи на стелі вже, здавалось, не мерехтіли. І натовп знову на мить завмер, наче загруз в неприродно-болотяному бурштині освітлення. А потім людські очі поволі розпочали приймати осмислений вигляд.

А Лариса вже вхоплювала за плече якогось юнака в джинсовій куртці, що якраз намагався оминути її, і рвучко розвертала його до себе. Погляд у того ще був порожній. Вона рвучко вирвала з його руки мобілку і видихнула просто в неї:

— Припини…

— Що таке?.. — ойкало навколо. — Що це було?!.. Що це було таке?!?

— Що це було таке? — луною повторила Лариса в слухавку, не очікуючи чогось почути у ній.

Але ртутний, колись — механічний, а тепер просто по-чоловічому важкий, голос їй відповів:

— Демонстрація. Ларисо Леонідівно, я просто вам продемонстрував те, що мене не варто обманювати.

— Що це було таке? — повторила втікачка. Колишня втікачка.

— Маємо причину: останню межу зони досяжності. Досяжності уваги людських одиниць, яку вам ледь не вдалося подолати. Маємо наслідок… Ну, з наслідком трохи складніше. Тут потрібні певні фахові знання.

Потрощений було пізній вечір потроху збирався докупи. Люди недовірливо зиркали одне на одного та уважними, але розгубленими поглядами вдивлялись в свої мобілки. Хоча треба було б навпаки. Юнак, в котрого Лариса вихопила телефон, теж починав приходити до тями.

— Отже, наслідки… Вони теж пов’язані з набуттям певних знань. Я, Ларисо Леонідівно, вчився попереджувати… Повірте, саме так було з Грєбньовим. Навчився карати: Шестун та Русалко, яку врятували лише ваші неконтрольовані дії… І саме через останнє зараз наполегливо вчуся контролювати. Я непоганий учень, Ларисо Леонідівно?

Юнак тер лоба, нерозуміючим поглядом дивлячись на жінку в якомусь напіввійськовому одязі.

— Роззирніться навколо, Ларисо Леонідівно, ви майже усі в мене під контролем. Бо без мобільного зв’язку зараз не обходиться жодна нормальна людина. А ненормальні мене не цікавлять.

Лариса мимохіть прислухалась до поради голосу, натикаючись, врешті решт, на погляд юнака.

— Агов, агов, — слабко запротестував той, — віддайте телефон.

— Авжеж, авжеж, — спробувала Лариса посміхнутися невідомо до кого.

— Погодьтесь, Ларисо Леонідівно, що ви непомітно перетворюєтесь на одну мобільну істоту, — продовжував між тим голос. — Навіть кохаєтесь часто-густо лише в телефонному або віртуальному режимі. Про звичайне живе спілкування я вже й не кажу. Щоправда, є окремі екземпляри, яким потрібно щось інше. Цікаві екземпляри. Ви, наприклад.

— Але навіщо усе це?.. — обвела Лариса лівицею широке півколо, відсторонюючи хлопчину, що вже не на жарт почав дратуватися.

— Я ж кажу, контроль. Адже навчаючись, Ларисо Леонідівно, я ще й винаходжу та експериментую. От раніше навчився концентрувати електроенергію, потім — виплескувати її в навколишнє середовище, а зараз всерйоз зайнявся інфразвуковими коливаннями. Адже давно відомо, що вони викликають в людських одиниць неусвідомлені панічні відчуття.

— Та віддайте ж телефон! — нарешті грубо смикнула Ларису за рукав людська одиниця юнацького віку: жінка аж поточилася.