— В сенсі дорожнього руху, здається, нічого. Але ж ми і не ДАІ.
— Тим більше!
— Яременко Лариса Леонідівна? — не звертаючи уваги на її тон, запитав старшина. І не чекаючи відповіді, сунув її права до своєї кишені. А потім відчинив дверцята «шкоди»: — Посуньтесь, будь ласка.
— Що-о-о-о!?!
— Посуньтесь, кажу. Я машину поведу.
— Та з якого це дива?!
— З того, що ви, здається, здійснюєте спробу втечі з міста.
— Я? Спробу?!
— Доведеться повернутися, громадянко Яременко. Маю наказ доставити вас до міськвідділу. До слідчого Дейка. Здається, громадяночко, йому дуже кортить офіційно взяти у вас підписку про невиїзд.
VI
— Ні, ну в натурі аццкій отжиг, — торохкотіла Тамарка, коли вони топали по східцях: ліфт чомусь не працював. — Мені її так шкода, так шкода!
— Та так же, так, — односкладово відповідав Артем, у напіввуха слухаючи це торохкотіння: шкіра на обличчі спітніла і рубці, що тільки-но розпочали заживлюватися, ятрило не на жарт.
— Таку жінку ухайдокали! Хоч до мозкодаву її вези!
— Та так же, так.
— А та студентка?! Ваще вагонь, — не вгавала подруга. — Це ж треба таку бошку мати: у її то роки землі на стопіцот тисяч баксів накомуніздити! І все — тіп-топ.
— Та так же, так.
— А в тебе, Арте, все по життю непруха. То туди несе, де…
— Слухай, матильдо, — врешті решт, не витримав Бутейко, — дістала! Помовчи хоч трохи. І, взагалі, якщо щось не подобається, то якого за мною тягаєшся?
— Скільки разів прохала не називати мене «матильдою», — строго мовила Тамара, зупиняючись біля потрібних дверей. — Не гарне це слово. — Артем тільки й того, що головою покрутив. — А що за тобою… Тебе лише без догляду залиш, Темко, так відразу від лікарняного ліжка відшкрябати доведеться.
І натиснула кнопку дзвоника.