Шестун зацікавлено подивився на нього:

— Ну, звісно. В зоні… Зараз же у вас у цій зоні нова ведуча, ця, як її…

— Емма Брусницька. Дуже перспективна, хоча й молода дівчина.

— Угу, угу, — в очах слідчого вже стрибали відверті бісики. — Втім, це не моя справа. А от з Романом Юхимовичем цікаво було б познайомитись.

— Найближчим часом навряд чи вийде, — похмуро буркнув гендиректор: приховані веселощі співрозмовника були гендиректору явно не до вподоби. — Йому, кажуть, книжку замовили. Зараз десь повіявся, матеріали збирає.

— Тобто, його зараз в Гременці немає?! — якось здивовано випростався Шестун і від того чимось став схожим на мисливського пса, що вловив запах здобичі. — Дуже, дуже цікаво.

— А що тут цікавого? — так саме похмуро спитав Нейман.

— А те, Михайле Ісаковичу, що є певні натяки на те, що вашого головного редактора та підлеглого їй кореспондента, який випадково, — натиснув слідчий на це слово, — загинув, пов’язували… якби це м’якіше?.. неформальні матримоніальні стосунки.

Михайло Ісакович тільки й спромігся на те, щоб вибалушити свої, і без того опуклі, очі. Лариса? Грєбньов?! Нісенітниця!!!

Останнє слово він вимовив вголос.

— Так, так!.. — замахав руками Шестун. — Це й дійсно в мене, мабуть, фантазія розігралася. Гаразд, давайте перепустку, Михайле Ісаковичу, я підпишу.

І, вже ставлячи кострубату закарлючку на жовтуватому папірці, додав:

— А перед самим нещасним випадком у Грєбньова та Яременко сталася якась не дуже приємна для обох розмова. Це чергова на вашій прохідній бачила.

«Чергова бачила! Ну, я взнаю, хто тоді чергував! Уволю до бісів собачих!» — накручував себе Михайло Ісакович, залазячи на заднє сидіння свого «мерседеса». І взагалі, що це за чутки такі пікантні по компанії ходять, а він нічого ні сном, ні духом не відає?! І Емма нічого не казала. «Уволю!» — знову спересердя подумки фуркнув Нейман, розуміючи, що кому-кому, а Емці найближчим часом нічого не загрожує. Вах, гріхи наші!

— Куди, Михайле Ісаковичу? — спитав водій, порушуючи мовчанку, що явно затягувалась.

— На «Рандеву», — труснув головою генеральний, — очі мої їх не бачили би!

— Прийдеться по Громадянській їхати, — повернув ключа запалювання водій. — Перемоги знову перерили, а на Чумацькому Шляху, як завжди, пробки. Ви б висвітлили цей бардак, Михайле Ісаковичу.

— Висвітлимо, Геннадію, обов’язково висвітлимо. Дай-но тільки трохи опісля останніх подій відсапатись.

За боковим вікном полинули назад краєвиди міста, наче намагаючись уплисти в ті далекі часи, з яких був родом Михайло Ісакович Нейман. Настирливо тягнучи і його туди ж за своєю течією. В гарні такі часи, свіжі й щемкі до тремтіння. Не дивлячись на те, що якби тривали вони й далі, ніколи не став би він тим, ким був зараз. Рядовий лінійний інженер міського радіовузла змушений був в стрьомні роки перебудови підробляти ремонтом телевізорів та встановленням саморобних антен для дециметрових, таких, що тільки-но з’явилися, каналів. Потім з друзями обплутали свій мікрорайон дротяною мережею, по якій майже цілодобово крутили для клієнтів, напівпідпільні тоді, голлівудські відеострічки. Місто відкривало для себе світ.

З роками друзів поменшало, а дроти були замінені оптоволоконними кабелями телекомпанії «Рандеву», яку заснував колишня права рука Неймана — телемайстер Мірошник. Втім, Михайло Ісакович з новим конкурентом воювати особливо не став. Поцапалися вони для порядку, але розійшлися доволі мирно. Мірошник відкупну дав, та й в нього самого тоді вже інший бізнес був — комп’ютерний. Потім до комп’ютерного додався аптечний. І якби не трагічна смерть родини Мірошників, він про «Рандеву» й думати б не думав.