— Ви, Ларисо Леонідівно, вчора були випадковим свідком затримання на вокзалі. Так?

— Н-ну…

— І вам, мабуть, уже доповіли, що затримання це виявилось не зовсім затриманням.

— Доповіли. В загальних рисах. Бо у нас тут вчора певний розгардіяш був. Ах, так… Ще Ірина Мирославівна ваша телефонувала, просила поки що цю інформацію не розповсюджувати. Ну, ми завжди органам на зустріч йдемо. Як і вони до нас, — стрільнула Лариса очима.

Віктор Васильович уваги на цей обстріл не звернув. Це ж вам навіть не гумові кулі.

Ноутбук зненацька коротенько вискнув і перейшов в економний режим. На селекторі потухли усі індикатори. Електрику вибило, чи що? Але, не звертаючи на це уваги, Лариса Леонідівна продовжила, машинально дослухаючись до метушні,що знялася в коридорі:

— Отже, наскільки я зрозуміла, це телефонний розіграш був. Він у вас як кваліфікується? Перекваліфіковувати не будете?

— Воно, шановна, — зітхнув слідчий, — і було б це майже безневинним розіграшем, якби не скористався наш технічно підкований жартівник закритими міліцейськими каналами. Де, до речі, можна не лише гременецькі, а й усі інші телефони відомчі взнати.

— Це, звісно, сумно, але…

Метушня в коридорі ставала гучніша. Електрика не з’являлася.

— Звісно що сумно. Бо інформація, Ларисо Леонідівно, про начебто присутність на нашому вокзалі начебто кримінального авторитета, як і наказ про його затримання, були надіслані з номеру… двісті сорок шість, двадцять три, сорок шість.

Головного редактора наче голоблею по голові приголубили.

— Та ні, не може бути! Не здатний на це Веселин! — І знову потягнулася до селектору, зовсім забувши, що він не працює. — Зараз ми все з’ясуємо, але цього, повторюю, не може…

Грюк!.. Двері розчинилися так швидко, що аж вітерець по кабінету майнув. Обличчя Раїси Черевик, що вросла в темну дверну пройму, було кольору білої цегли, з якої зводилась більшість будинків Гременця. І яскраво підфарбовані червоним губи на цій бліді масці здавалися величезною кривавою раною.

— Що?! — привстаючи з крісла, видихнула Лариса, чомусь ясно розуміючи, що усі неприємності тільки розпочинаються.

— Т… т… Грєбньов… — трусилася Райка. — Т… т… там… — І раптом заревла ледь не басом: — Уби-и-ило! Убило Васька-а-а-а!!!