Вочевидь, вираз обличчя в неї став ще той. Бо Грєбньов, втрачаючи всі свої аналітичні здібності, зненацька сахнувся назад, боляче вдаряючись попереком об підвіконня.

— А ну викладай все!

— А ви в чоловіка краще розпитайте, — затявся хлопець — Він зрозуміліше викладе. — І раптом посміхнувся. — Але ми можемо знайти компроміс, Ларисо Леонідівно. Дуже вигідний усім компроміс.

І повертів в неї перед обличчям мобілкою, яку й досі тримав у руці:

— Ну то що? Телефонувати мені у відповідні інстанції чи почекати, поки ви з чоловіком перебалакаєте? І з творчим відділом час узгодите для мого сюжету.

Мабуть, вираз обличчя Яременко, що був перед тим, виявився блідою тінню того, яким він став після цієї тиради Грєбньова. Бо той раптом заметушився, для чогось натискаючи кнопки телефону й дивлячись на його темний дисплей.

— От, чорт! Акумулятор сів. Піду заряджу. А ви поки що подумайте, подумайте, Ларисо Леонідівно.

І бочком, бочком ковзнув повз неї до ліфту. Яременко навіть не намагалася його затримати. Сил не було. «Роман в місті, чи що? Хто ж це на хлопця так натиснув?.. Квіти до того ж… «Фортуна»… Хм, Громка про розрулювання усіляких негараздів в телефонному режимі патякав. Що, в захисничка вирішили погратися?» Про анонімні мовчазні дзвоники вона намагалася не думати, знову й знову змушуючи засвічуватись екранчик своєї мобілки.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності… поза зоною досяжності… поза зоною…»

До свого кабінету головред влетіла розпашіла, зла і геть розкуйовджена, на ходу встигнувши кинути Райці, що сунула назустріч з якимись паперами: «В найближчі півгодини до мене — нікого!.. Потім — Грєбньова!»

Усією вагою плюхнулась в крісло, рвучко увімкнула ноутбук і машинально, навпомацки, почала приводити зачіску до ладу, очікуючи, поки система налаштується на спілкування з нею. Система видала привітальний акорд і висвітлила на екрані краєвид Гременця з висоти пташиного польоту. Місто, розташоване на обох берегах Дніпра, теж було схоже на птаха, що краяв білими крильми жилмасивів зелене хмаровиння дерев, намагаючись здійнятися над ним та й втрапити до іншого простору, вільного простору синьо-бурштинового неба. Але йому це ніяк не вдавалося. Бідна істота.

Лариса увійшла до телефонної книги, знайшла номер Бутейка, повагалася й занесла його до своєї мобілки і, поки в тій чулася мелодія виклику, швиденько ввійшла ще й до Інтернету. Інтернет віщував фінансову кризу. Головного редактора аж тіпнуло. Але в цю мить мобільну мелодію змінив кволий, хоча й такий, що намагався здаватися бадьорим, голос.

— Слухаю.

— Доброго дня, Артеме. Як справи?

— Ой! Та нічого, нічого, Ларисо Леонідівно. Жити буду.

— А спробував би не жити, то я б тебе власноруч вдавила. Що лікарі кажуть?

— Та нічого страшного. Рани більш косметичні, ніж хірургічні. Як би ми від стенду десь ще з метр убік зупинилися, то взагалі б нічого не трапилось. Оті скалки, що нас поранили…

— Ларисо Леонідівно, — раптом вклинилось в розмову якесь збуджене дівча, — ви його не слухайте, не слухайте. В нього, виявляється, мотор слабкий. То ж його ліками накачали й…

— А це що за диво?! — вголос здивувалася Яременко, намагаючись якомога швидко впізнати доволі знайомий голос.

— Та це я, Тамара! Ой, Ларисо Леонідівно, я перепрошую, дуже перепрошую, але я трохи спізнюсь, бо я тут, в Артема…