— Це були б хуліганські дії, що призвели до згубних наслідків. Але ж так не сталося? Шукаємо, звісно. Але ж ви розумієте, що в нас і інших справ аж по саму маківку.

Помовчали.

— Так все ж таки, що то за один, ваш Грєбньов? — по паузі спитав Шестун.

Яременко знизала плечима:

— Та кажу ж, хлопчина, як хлопчина. З інтелігентної родини. Батько — науковий працівник музею нашого. Мати — філолог, дуже добрий перекладач з трьох, якщо не помиляюся мов. Голова болгарського земляцтва. В сім’ї, здається, друга дитина.

При слові «дитина» серце якось боляче тьохнуло і зненацька головний редактор телекомпанії «Рандеву» зрозуміла, що нічого толком вона про Веселина не знає. І не тільки про нього. Щось сталося з Ларисою Леонідівною останнім часом. Працює людина, то й працює. Голова на місці? На місці. Лається іноді, як ото Грєбньов? Лається. Так то ж творчий процес, сестри. Але була в усьому цьому якась неправильність, з якою та, молодша Лариса, ніколи не змогла б не те, що працювати, а й жити б не змогла.

Лариса Леонідівна трохи занервувала:

— Звичайний сучасний хлопець. Розумний, талановитий. З характером. Прагматичний, як зараз кажуть. Стаж у нас напрацьовує. В Київ поступати думає. Другу освіту отримувати, журналістську. Перспективи є. Якби ще трохи менше було вітру в голові. А то все в ігри грається.

— А грається? — раптом якось вкрадливо запитав Шестун.

— Та вони усі такі зараз. Для них усіх життя — нескінченна комп’ютерна гра. Стрибають з рівня на рівень. Не розуміючи іноді, що для їхнього життя запасних «електронних життів» може й не вистачити. Ніхто їх більше… не народить, — закінчила Лариса з раптовою гіркотою.

— Отже, грається? — не вгавав слідчий. — Полюбляє цю справу? Розуміється на ній?

— Загалом, він у нас не лише по іграх, а й по комп’ютерах — намбе ван. Якщо щось трапляється, ну, там програма зависла, чи що, то всі спершу до нього біжать. Розуміється, так.

— Ай, молодець! Має хист до техніки! А номерок мобілки його можете дати?

— Зараз скажу, — редакторка знову повернулася до ноутбуку. — Ну, ось… Двісті сорок шість, двадцять три, сорок шість.

Шестун якось задоволено відкинувся на спинку стільця, склав руки на колінах і закрутив великими пальцями.

— От і добренько, — мовив. — Все сходиться. Він зараз на роботі?

— Так, а що…

— А ви запросити його до себе можете?

— Та звісно! Але скажіть, врешті решт, що воно відбувається?

Шестун посміхнувся. Через те, що губи в нього були доволі тонкі, то й посмішка в нього була доволі тонка. Зміїна.