Два дзвоника пролунали майже одночасно і жінка від несподіванки аж підстрибнула, ледь не вдаряючись головою в стелю прихожої: як раз збиралася виходити з квартири. «Все не так…» — скиглила мобілка. «Ще не вмерла Україна!» — стверджував дзвінок вхідних дверей. От лишенько!.. Просила ж Романа тихіше звук налаштувати. Лариса засмикалась, працюючи водночас обома руками: правою втискувала слухавку у вухо, а лівою, навіть не припавши оком до вічка, відмикала двері.

Чи здалося жінці, що толком не спала вже другу ніч, чи ні, але хтось невеличкий, схожий зі спини на гнома, майнув повз ліфта на східці, легенько задріботів ними і за якусь мить усе стихло. Наче й дійсно примарилось в ранковій тиші. У слухавці теж мовчали. Припинили виклик у слухавці. На полу біля дверей лежав величезний букет троянд. Сьогодні вони були червоними.

Лариса припала спиною до одвірків. Переводячи схарапуджений погляд з мобілки у руці на сходи, з них — на квіти, з троянд — знову на мобілку, і знову, і знову. По колу. Наче всередині щось зациклило. Там, де щось дрібно-дрібно тремтіло і ніяк не могло зупинитися.

— Спокійно, — видихнула Лариса, — не лякайся, сонечко. Не треба. Це в нас жарти такі дурнуваті.

Та й, не підіймаючи квітів і не зачиняючи дверей, нервово натиснула кнопку виклику. «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», — звично відрапортувала телефонна жіночка. «Ну, як дитинча мале! — внутрішньо верескнула Лариса. — Ну, постривай, увімкнеш ти апарат, з’явишся ти в зоні!.. А вже як додому-то з’явишся!!!»

І нахилилась, беручи квіти. Вчорашнього захвату не було, але від п’янкого аромату троянд в голові, здається, трохи посвіжішало.

Втім, свіжості цієї ледь вистачило до роботи доїхати. Над Гременцем збиралися хмари і місто було якесь сіре, знічене. Таке, що явно не виспалося. На перехрестях машини й пішоходи навіть не намагалися знайти порозуміння і шугали повз одне одного з цілеспрямованим метушінням істот на пожежі. Під низькими попелястими хмарами клаптями сажі ширяли гави. Місто догорало після неонової ночі, потріскуючи підборами на згарищі тротуарів.

Раптом затріщало особливо дуже. Вірніше застукало. Просто у бокову шибку.

От, навіжені! Лариса Леонідівна зиркнула на червоне від безсоння око світлофору і вже набрала було повні груди повітря, аби вибухнути крутою російською лайкою, але так і завмерла в цій незручній позі: шибку стукав не якийсь там бомжеватий канюка чи підприємливий мийник авто ніжного віку. Ні, на неї з-під низько насунутого полинялого капелюха дивилися старечі, вицвілі очі. Були вони геть тверезими та до того ж гранично розумними й так само гранично сумними. А в поєднанні з капелюхом та благеньким, але чепурним одягом, уся ця картина нагадувала старого домовика, котрого якась нелегка раптом винесла на проїжджу частину.

Домовик ніяково посміхнувся і здійняв сухеньку руку, просто припечатуючи листівку до шибки автомобіля. «Захистимо пам’ять міста! — крупно значилося на ній. — Не дамо знищити українську книгу!» О, Господи, і тут!..

Замість того, щоб лаятись, Лариса опустила скло й простягнула руку:

— Та давайте, давайте вже! І йдіть звідси! Це ж вам не забавки: під колеса втрапите, хто місто рятуватиме?

А потім все зиркала, зиркала скоса на білий прямокутничок, кинутий на пасажирське сидіння. Того, що було надруковане дрібними літерами прочитати не встигла, бо коли припаркувала свою «шкоду» на звичному місці біля «Рандеву», мобільник знову подав голос. І знову це був не Роман. Жінка, побачивши остогидлий анонімний виклик, спочатку відразу хотіла вимкнути слухавку, але потім крутнулась усім корпусом і рвучко піднесла її до вуха, вирішивши, врешті решт, викласти анонімові усе, що про нього думає. Від цього поруху листівка зісковзнула на край сидіння, а в апараті зненацька щось клацнуло:

— Добридень, Ларисо Леонідівно…

Та з несподіванки знову аж ледь не підстрибнула до самого верха салону, як ото годину тому — до стелі прихожої. Листівка впала. Сонливість враз зникла.

— Д…драсьтє, — видихнула розгублено.

— Ви мені вже вибачте, — продовжував між тим добре поставлений, але якийсь безжиттєвий, чоловічий голос, — не хотів я вас турбувати, але…

— Але ви мене, наскільки я зрозуміла, вже декілька днів турбуєте, — спробувала взяти себе в руки Лариса. — Не дивлячись на усе ваше небажання, — додала уїдливо, входячи до звичного захисно-стервозного стану.

— Я ще раз перепрошую. Просто мені іноді хочеться почути ваш голос. — Не зрозуміло було, чи хвилюється анонім, чи знущається: голос його залишався таким само рівним та безпристрасним. Гладеньким. — Втім, річ зараз не в цьому. Я б і зараз не намагався пристати до розмови з вами, але обставини складаються так, що…

— Послухайте, може, ви хоч назветесь? — роздратовано кинула Лариса. — А то якось неввічливо таким ось чином з жінкою розмовляти.