— Чого не телефонуєш? — навіть не привітавшись, запитала слухавка.

— Так певні проблеми виникли. Вирішую.

— Вирішуй, вирішуй. Коли ефір?

— Так кажу ж — є проблеми. Вирішую. До вечора, сподіваюсь, все знатиму.

— Сподівайся, сподівайся. Погано працюєш, Васьо. Темпу не тримаєш.

— Витримаю, — буркнув.

— От тепер і я вже сподіваюсь. Ввечері чекаю дзвоника. І ще. Якщо проблеми носять грошовий характер, то з’ясуй, кому й скільки. Але врахуй, що про твої комісійні я все одне дізнаюся.

— І вам всього гарного, — сунув мобілку до кишені Веселин і відчув, що його настрій зіпсувався остаточно.

А може не лише Ларису Леонідівну з її благовірним, а й усіх інших до дідька послати? Але до омріяної суми першого внеску залишилося так небагато! А потім… Він уявив, як під’їздіть до будови «Рандеву» у власній, тільки-но купленій у кредит, «мазді», вийшовши, недбалим порухом руки вмикає сигналізацію і та покірно й жалісно звискує, а згори, з вікна свого кабінету, за ним засмучено спостерігає Лариса Леонідівна.

Настрій знову непомітно поліз вгору і до вулиці Визволення Міста, на якій розташувалося гременецьке управління внутрішніх справ, вони з хитрованом Артемом йшли вже невимушено базікаючи ні про що, перемиваючи кісточки знайомим та підсміюючись над незнайомими перехожими. Особливо дівочої статі.

А дівчатами Гременець славився здавна. Турботливо, наче та квочка, висиджував він їх в своєму велетенському гнізді і вони з’являлися на світ з квадратних яєць залізобетонних зарозумілих багатоповерхівок та цегляних затишних будиночків передмість. Ах, які ж пташки звідти з’являлися! Навіть у ті доісторичні часи, коли на теренах України існувала чудернацька держава з нудною, арифметично-біномною назвою СРСР. В якій, кажуть, сексу не було. Ну це, хлопці — взагалі фантастика! А звідки ж тоді батьки наші взялися? З лелеками, що дітей носять, після Чорнобилю, кажуть, напряг був, ги-ги.

Дивись, дивись, Артеме, он ту кралю в брючному костюмі до пологового будинку й птеродактиль не дотяг би, не те, що лелека, ги-ги. А загалом нічогенька, так?.. Ти диви, і тут, і тут… Але трохи запущене, Веселине. Віком десь, як наша Лариса, але… Але не туди ти дивишся! Он туди-туди!.. Ні фіга-а-а собі… Може, знімемо?.. Ага, та ж сама Лариса тобі голову потім зніме.

А дівчат на бульварі Пушкіна, який перетинав майдан Незалежності та Жовтневий сквер для того, щоб перейти у вулицю Визволення Міста, ставало дедалі більше. Вони заклопотано вибиралися з магазинів, вигулькували з маршруток, випурхували з близького політеху та кав’ярень і деякі навіть кидали зацікавлені погляди на високого чорнявого красеня, згадуючи, мабуть: а де це я його бачила? Та на екрані майже щовечора, любо.

Ні, браття, телебачення — це сила!

Особливо в дещо провінційному Гременці. Втім, в якості стартового майданчику воно нічогенько собі містечко, нічогенько. Он в Києві вже скільки наших! Хоч гременецьке земляцтво роби. Загалом, якщо раніше люди будували міста, то зараз — навпаки. Бо техногенна цивілізація. Прогрес. І з цієї точки зору треба зауважити, що Гременець є доволі непоганим виконробом. Трохи метушливим, щоправда. Але ж, мовлено: квочка!

Вулиця Визволення Міста метушливою, втім, не була. Коротка така вулиця, але строга. Одне управління міліції чого варте. Місцеві жартуни, до речі, назву вулиці пов’язували саме з цією установою, яка займала майже два квартали по обидва боки проїжджої частини.

— То як працюватимемо? — спитав Артем. — Просто до Ірини підемо, чи трохи біля входу потусуємось?

— Мабуть що до Ірки. Але на всяк випадок зроби пару планів вулиці. Не завадить, — відповів Веселин, озираючись і приглядаючись до навколишнього руху. Щось йому в ньому не подобалося.

Адже не кожного дня побачиш, як високий міліцейський чин ледь не під руку веде до новенької «волги» опецькуватого чоловічка з великим кирпатим носом, до того ж щось лірично цвірінькаючи йому на саме вухо. І взагалі не можливо навіть уявити, що прес-офіцер управління міліції може майнути повз знімальної групи, не помітивши її, для того, щоб, підскочивши до дивної парочки, допомагати високому міліцейському чину шанобливо всаджувати носатого просто за кермо його автівки.

— Ірино… — тіпнувся було слідом за прес-офіцершею Артем, але Грєбньов зупинив його.