Оператор кинув на нього неуважний погляд і знизав плечима:

— Та з Тамаркою на відкриття автосалону поїхав. Воно, звісно, ще рано, але в них там якась халтура накльовується.

— Халтура?! Я їм влаштую халтуру! Таку халтуру, що мало не здаватиметься!

— Ти чого, Вас… Веселине?

— А того, що парі наше можеш вважати недійсним. Я за таких умов не працюю. Щоб мені чоловік редакторський пику начистив? Ні! Мені пика моя не начищеною більш подобається.

— Та чого ти?!?

— А того я! Настукали вже про парі особисто головній.

— Та ти що!? — ледь не випустив штатив просто собі на ногу Бутейко. — Не може бути!

— Може, може, — Грєбньов похмуро вивчав вираз його обличчя. А потім виклав йому свої міркування з приводу останніх подій. Трохи підправивши в них ролі головних героїв. Ну й про проблеми з матеріалом, звісно, промовчав.

— Та ні, — вислухавши його, покрутив головою Артем, — Сашко, він не такий, не базікало.

— Ти можеш запропонувати краще пояснення?.. Гаразд, думай. А зараз пішли. Яременко нас до ментури спроваджує. Якогось авторитета сьогодні ментура на вокзалі пов’язала. Просто на очах у головної. Яка ні біса взнати не змогла. Ну, воно звісно: і в журналістів — старість не в радість. Закон природи, брате.

— Так нічого ж не скажуть менти, — здивувався Бутейко. — А загальні міркування можна й телефоном вислухати.

— Воно так, але в нашому тераріумі нічого ж не приховаєш. Вочевидь, Ларисі Леонідівні дещо відомо про характер моїх стосунків з прес-офіцером шановної правоохоронної структури.

— Не захоче прес-офіцер підставлятися, — засумнівався Бутейко. — Машину, знову ж, Сашко з Тамарою забрали.

— Мене дивує така старечо-головредівська ледачість в твоєму молодому тілі. Пішли, пішли. Повітрям подихаємо. Лікарі це настирливо радять.

— Слухай, — невпевнено мовив Артем, коли вони вийшли до коридору, — а, може, й добре, що так сталося? Давай вибачимось перед Ларисою, та й закриємо цю тему?

«От-от!» — іронічно подумав Грєбньов, а вголос мовив:

— Я подумаю. Гаразд, йди, йди, я тебе здогоню — лише своє причандалля заберу.

Маленький, але вишуканий букет орхідей, винесений з редакторського кабінету, сиротливо лежав біля його комп’ютеру. От, відьма стара!.. Може й правий Артем? Ну її до бісів собачих! Адже таким чином можна кар’єру не зробити, а занапастити на віки вічні.

В кишені знову знущально зареготав мобільник. Веселин зиркнув на дисплей і засумував ще більше: краще б вже знову який-небудь черговий анонімний виклик трапився.