— Відчуваєте цей запах? — запитала Бетті Келлі. — Він повис там, усотався повсюди. А я ж умовляла кардинала розтрощити будку та спопелити її.
Я востаннє принюхався. У ніс ударили запахи паленого вугілля і вогнів святого Ельма.[173]
Крамлі зачинив двері.
— Почуте навряд чи вам зарадить, — сказала Бетті Келлі. — Вона й досі там. Як і він, нещасна душа, до неможливості виснажений та мертвий. Дві могилки, одна біля одної. Боже, споможи нам.
Я з вас усі соки витиснула. Ви маєте такий самий вигляд, як і знедолений отець.
— Навіть не кажіть мені більше такого, — мовив я ослаблено.
— Не буду, — пообіцяла вона.
Опершись на Крамлі й мало не валячись із ніг, я побрів до дверей.
Розділ двадцять сьомий
Я не міг заснути, не здужав подовгу залишатися жвавим, не до снаги було писати, не вдавалося думати.
Зрештою, спантеличившись і сягнувши навіженства, трохи запізно я вкотре зателефонував у собор Святої Вібіани.
Коли Бетті Келлі відповіла, її голос звучав так, ніби вона була в епіцентрі тортур.
— Не можу говорити!
— Я махом упораюся! — попросив навпісля. — Ви пригадуєте усе, що вона випалила у сповідальні? Не було більше нічого вагомого, визначального, іншого?
— Милий Боже, — мовила вона, — стільки усього лилося: слова, слова, слова. Але зачекайте. Вона торочила єдине: ти повинен простити усіх нас! Усіх нас, поголовно! У будці не було нікого, крім неї. Усіх нас, — сказала вона.
Ви все ще там?
— На місці, — по хвилі відповів я.
— Ви ще на щось розраховуєте?
— Тепер ні.
Я поклав слухавку.