— Виходить, ви той самий чолов’яга, який бесідував з отцем! — промовила вона. — О, Господи Всевишній, ходімо всередину.

Великі двері зачиняли на ніч. Тому ми ввійшли через ті, що збоку. У приміщенні Бетті захиталась і мало не звалилася з ніг. Я підхопив її та підвів до однієї з лавок, де вона вмостилася, ледве дихаючи.

— Ми мчали так швидко, як лишень могли, — запевнив я.

— Ви ж знали його? — важко зітхаючи, запитала вона. — Усе настільки закручено… У вас же були спільні знайомі, приятелі, друзі?

— Родичка, — відповів я. — 3 однаковим прізвищем.

— Реттіґан! Вона вбила його. Зачекайте! — вона обхопила мій рукав. Річ у тім, що я саме звівся на ноги.

— Присядьте, — протягнула вона. — Я не мала на увазі вбивство у буквальному розумінні. Але вона звела його зі світу.

Я знову опустився на лавку, добряче похолоднівши. Крамлі дав задній хід. Вона стиснула мій лікоть і знизила голос.

— Вона бувала тут, інколи приходила тричі на день, у сповідальню, шепотіла, відтак починала рвати і метати. Бідолашний отець мав такий вигляд, наче його протаранили кулею, тільки-но вона збиралася звідти. Втім, вона не надто квапилась іти, воліла дочекатися, допоки той не повалиться з безсилля, на зуб нічого не хотів покласти, лишень бажав щось у барі пригубити. Вона ж залишалася лютувати. Перегодом мені заманулось обдивитися сповідальню: однак там ані лялечки не було. Проте в повітрі повис запах, схожий на той, який виникає після удару блискавки. Вона невідступно викрикувала одне і те ж.

— Що саме?

— Я вбиваю їх, убиваю їх! — горланила вона. — Я й далі вбиватиму, поки не винищу їх до останнього. Допоможи мені позбутись їх, благослови їхні душі! Тоді покінчу з іншими. Вб’ю усіх до одного! Нехай вони відстануть від мене, щезнуть із мого життя! Тоді, отче, — з надривом кричала вона, — я вивільнюсь і зазнаю очищення! Допоможи поховати їх так, аби вони уже не повернулися! Зарадь мені!

— Геть із моїх очей! Забирайся! — крикма кричав отець Реттіґан. — Боженько, про що лишень ти мене благаєш?

— Допоможи мені здихатися від них, відмоли їх, аби вони забули шлях назад, нехай покояться з миром! Скажи «так»!

— Марш! — зірвався отець, а потім почав лихословити.

— Що?

— Вона сказала: «Тоді проклинаю тебе, проклинаю, проклинаю, котися до пекла!» — її голос лунав настільки гучно, що люди порозбігалися звідтіля хто-куди. Я чула, як вона заходилася ревом. Отець був у цілковитому сум’ятті. Трохи згодом я вловила чиїсь кроки, що протинали темінь. Я вичікувала, що отець Реттіґан от-от порушить тишу. Затим таки наважилася самотужки відчинити двері. Він був там. Утім, уже не зронив ані звуку, адже… він відійшов у інший світ.

На тому моменті сльози самовільно покотилися щоками секретарки.

— Бідолаший чоловік, — вела далі вона, — ті страшнючі слова знерухомили його серце і заледве не спинили моє. Ми будь-якою ціною маємо віднайти ту мерзенну жінку. Змусити її забрати слова назад, аби він знову міг повернутися до життя. Господи, що я лишень верзу? Він же лягма лежить ондечки, так, наче та зцідила з нього усю кров… Ви з нею знайомі? Дайте їй знати, якої вона каші наварила. Що ж, я розповіла, що належало. Аж від душі відлягло… Ви теж попіклуйтеся про те, де б краще здобути очищення. Даруйте, звісно, але відтепер то аж ніяк не мій клопіт, а ваш.

Я глипнув на свій костюм, ніби очікував, що вона заляпала його відразливим ревом, який мало не переходив у рвоту.

Крамлі подався до сповідальні, прочинив обидвоє дверей і вдивлявся у темінь. Я пішов слідом за ним, спинився поруч та зробив глибокий вдих.