— Лео? Вино! Два долари чайових!

У мідному прорізі прозвучав тонкий голос:

— Ви не п’єте!

— А зараз перехилю, Лео. І хот-догів!

Мідний проріз заскимів та стишив звуки.

Старий вуркнув і втупився у стіну. Спливли нестерпно довгі п’ять хвилин. Поки ми чекали, я розгорнув записник і занотував усі ті імена, що були закарлючками написані на світлинах. Тоді вчув торохтіння кухонної шахти, якою піднімалися хот-доги і вино. Клайд Раслер стояв у сум’ятті, наче геть забув про цей крихітний підіймач. Він нечувано довго мудохався, відкорковуючи вино штопором, що прислав Лео знизу. Була лишень єдина склянка.

— Одна, — перепросив мене. — Спершу ви. Я не побоююся, що підчеплю щось.

— Від мене нічого не наберетеся.

Я вицмулив усе та віддав склянку. Раслер випив і, як я побачив, розслабився.

— Що зараз? — запитав він. — Дайте-но покажу вам нарізки, які зліпив докупи. Чому? Минулого тижня мені зателефонував знизу хтось незнайомий. Той голос телефоном… Якось у Гаррі Кона[170] жила доглядальниця, котра ніколи не казала «так», а тільки «так, так, Гаррі, так»! Говорила, що шукала Робіна Локслі. Робіна Гуда. Дошукувалася Робіна Локслі. Одна актриса взяла собі це ім’я, щоправда, тріумфу вона не зазнала, зірка-одноденка. Примеркала у замку Херста чи то зачахла у його незримій кухні. Однак тепер голос прорізався крізь роки, вкотре запитуючи про Локслі. Він сполохав мене. Я заходився нишпорити по своїх коробках для кіноплівок і натрапив на фільм, знятий із нею у тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятому, коли звукове кіно набирало своєї сили. Погляньте.

Він запхав плівку з фільмом у проектор та увімкнув лампу. На великому екрані з’явилося зображення і заполонило його повністю. Нізвідки визрів цирковий метелик, кружляючи, заграючи своїми легкими крильцями, роняючи невимушений усміх, сміх, відтак побіг, а за ним гналися білі рицарі та чорні зловмисники.

— Упізнаєте її?

— Ні.

— Спробуйте цей.

Він запустив інший фільм. На екрані визрів задимлений берег, увінчаний розкладеним на снігу полум’ям. Російська дворянка протяжно і млосно смалила цигарки, жмакала хустину: хтось помер чи був на викінченню.

— Як цього разу? — з надією запитав Клайд Раслер.

— Ні!

— Спробуйте знову.

Проектор прорізав темряву, відтворюючи події тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Видно, як зірвиголова звивався по дереву, струшуючи фрукти, хихочучи, проте з-під його пластрону проглядалися маленькі, наче яблучка, горбики.

— Хуліганка Томка Сойер. Дівчина. Хто? Чортівня!