Старий заповнив екран дюжиною інших образів, які виринали, починаючи з тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року, і завершувались аж тисяча дев’ятсот п’ятдесят другим, відкриті, закриті, загадкові, ясні як божий день, світлі, темні, несамовиті, повні супокою, чарівні, прості, мов двері, свавільні та невинні.

— Невже нічогісінько не на пам’яті? Боже мій, як я сушив собі голову! Мав же бути якийсь привід тому, що я хоронив ці бісові ролики. Гляньте на мене, а щоб вам добре було! Як гадаєте, скільки мені виповнилося?

— Близько дев’яноста, дев’яносто п’яти?

— Десять тисяч років! Ісусе! То мене тоді знайшли в кошичку, що плинув уздовж Нілу. То я скотився пагорбами вниз зі скрижалями. Я гасив полум’я неопалимої купини. Марк Антоній закликав «Вивільнити собак війни»; я вивільнив їх з лихвою. Чи відомі мені усі ці дива? Буває, я посеред ночі вибиваюся зі сну та стукаю башкою, аби всі ті желейні горошинки зі струсом повернулися на свої місця. Щоразу, коли я от-от отримаю відповідь, як на гріх, крутну головою, і кляті горошинки знову розлітаються вусібіч. Ви певні, що не пригадуєте ні тих роликів, ані облич, які роздивлялися на стінах? Лишенько, оце так загадка нам випала!

— Якраз намірявся сказати те саме. Я підійнявся, бо хтось іще приходив сюди раніше. Може, то був голос того, хто телефонував знизу.

— Чий голос?

— Констанс Реттіґан, — мовив я.

Я дозволив полуді туману спасти з його очей.

— А вона яким боком причетна? — здивувався він.

— Може, саме вона знає про все це. Востаннє, коли ми бачилися, вона стояла у відбитках своїх стоп.

— І ви гадаєте, що вона, ймовірно, знає, кого стосуються усі ці обличчя та що означають усі ті імена? Зачекайте. По інший бік дверей… Якщо мене не зраджує пам’ять, це було сьогодні. У жодному разі не вчора. Сьогодні вона сказала: «Вручити їх».

— Що вручити?

— Чорт забирай, що ти бачиш у цьому триклятому спорожнілому місці вартим того, аби його вручили?

Я метнув оком на зображення на стінах. Клайд Раслер уловив мій погляд.

— І для чого лишень вони могли б комусь знадобитися? — спантеличився Клайд. — Та ж за них і копійки ніхто не дасть. Навіть не тямлю, якого милого було мені їх тут прибивати. Кому потрібні ці дружини і чиїсь старі подруги?

— Скільки фотографій кожної з них залишилося?

— Пальців не вистачить, аби перелічити.

— Зрозуміло єдине: що Констанс прагнула, аби ви їх віддали. Вона була ревнивою?

— Констанс? Ви ж знаєте, хто такий вуличний зірвиголова, який штурмує трасу, так-от, вона була такою ж зірвиголовою, тільки в ліжку. Просто шаленіла, прагнучи збити докупи усіх ляль, які, чорт забирай, могли лишень припасти мені до душі, а тоді розчавити їх, розірвати і спопелити. Рухайтеся. Треба хутчіше добити вино. Мені ще є чим зайнятися.

— Чим саме?