Одначе він більше не випустив ані пари з уст, а далі всовував кіноролики у проектор, заворожений тисячею та однією ніччю минулого. Я ж рухався вздовж стіни й поквапно вишкрябував собі, записував імена, що виднілись одразу ж під зображеннями, а тоді запитав:
— Якщо Констанс таки повернеться, дасте мені знати?
— За фотографіями? Та я зіпхну її вниз сходами.
— Дехто теж говорив схоже. От тільки хотів, аби та котилася до пекла, а не з другого ярусу. Чому вам забаглось її скинути?
— Має бути привід, правда ж? А я навіть через силу не можу пригадати. То що ви там говорили, для чого вибралися сюди? І як ви мене назвали?
— Клайдом Раслером.
— О, так, саме ним. Це якраз спало мені на думку. А чи відомо вам, що я є батьком Констанс?
— Що?!
— Батьком Констанс. Гадав, що розповідав вам про це раніше. Зараз можете йти. На добраніч!
Я вийшов, зачинивши двері, зоставивши позаду невідомо кого і силу-силенну фотографій, теж не зрозуміло чиїх.
Розділ двадцять четвертий
Зійшовши сходами, я наблизився до передньої частини театру і потупив погляд.
Затим покрокував до оркестрової ями, скрався до задньої стіни і глипнув через двері на протяжний вестибюль, який западав у непроглядній нічній теміні що далі, то більше, особливо там, де простоювали пусткою старі, занедбані перевдягальні.
Я ледве стримувався, щоб не вигукнути ім’я.
А якщо вона раптом озоветься?
Далеко у глибині цього чорного коридору, як здалось, я вловив хлюпіт потаємного моря, а може, ріки, що протікала десь у сутені.
Я на дрібку висунув уперед ногу, але відразу ж підтягнув її назад.
Почув, як темний океан знову б’є об неосяжне побережжя.
Відтак я розвернувся і подався назад через нечувану пітьму, вибираючись із ями у проходи, де ні душі не було, поспіхом прямуючи до дверей, що виводили звідтіля, за якими зоріли значно ласкавіші вечірні небеса.
Я приставив напрочуд крихітні туфельки Реттіґан до її відбитків, із невимовною точністю поміщаючи взуття у заглибини, щоби напевне приміряти.