— Це темний, прохолодний і довгий шлях до водойми: якщо будеш необачним, підеш на дно.
Генрі пирскнув.
— Ти вважаєш, вона дісталася сюди саме цим шляхом, аби перевірити імена?
— А чи прошмигнула через театр і зійшла сюди?
— Ей! Води он побільшало!
Порив доволі холодного вітру потягнув із отвору.
— Ісусе Христе! — скрикнув я.
— Що?
Я понурив очі.
— Я щось побачив!
— Може й ти не розгледів, а мені вдалося! — пучок світла дугами несамовито закрутився дзеркальною кімнатою, а Генрі того моменту взяв мене за лікоть та відтягнув від отвору.
— Ми рухаємося правильним шляхом?
— Ісусе! — спохопився я. — Сподіваюся на це!
Розділ тридцять третій
Таксі спинилося на узбіччі позаду здоровецької білої арабської фортеці Реттіґан.
— Боженько! — скрикнув Генрі й докинув: — Лічильник нацикав зайвого. Відтепер кермуватиму я.
Крамлі не було побіля дверей, що виходили на побережжя: стояв далі поруч із басейном, з півдюжиною келихів, наповнених до краю мартіні, у двох із них уже проглядалося дно. Він завзято метнув оком на них і силкувався виправдовуватися:
— Я отеперчки готовий до твоїх пришелепкуватих вибриків. Уже маю амуніцію. Привіт, Генрі. Генрі, ти поки не каєшся, що рвонув з Нью-Орлеана заради цієї скриньки Пандори?
— Одне з цих пійл відгонить горілкою, чи не так? Воно і в мене невдоволення як рукою зніме.
Я простягнув келих Генрі та притьмом прихопив один собі, Крамлі ж похнюпився через моє німуваня.