Генрі вкотре схилився, щоби протерти пальцем рудуватий напис, а тоді здійняв його до вуст.

Він сунувсь до сусіднього дзеркала, повторив відрухи, а тоді розійшовся словами.

— Різняться на смак, — зауважив.

— Так само, як і жінки?

— Усе повертається, — його очі міцно примружилися. — Господи, Господи… Як багато тих жінок пропущено через мої руки, крізь моє серце, вони невловимо приходили і йшли; усі ті аромати…

— Чому в мене таке відчуття, ніби мене застопорило?

— Бо я переживаю схоже.

— Крамлі каже, що коли відкручуєш кран, краще стати віддалік. Ти непоганий парубок.

— Я не парубок.

— Звучиш так, наче тобі чотирнадцять стукнуло, як тоді, коли твій голос переінакшується і ти з усіх сил стараєшся відростити вуса.

Він рушив далі й знову доторкнувся до скла, затим глянув незрячими очима на давні залишки помади на своїх пальцях.

— Невже усе це стосується Констанс?

— То лише здогад.

— Сміливості тобі не позичати; відомо те не за чутками, мені читали ту нісенітницю, яку ти пишеш.

— Моя мама якось сказала, що здорове черево краще, ніж двійко мізків.

— Більшість народу надто уже надіється на свої мізки, тоді як варто дочутися до того, що таїться у підребер’ї. Ганг-ганглій?[181] Моя мама ніколи не називала це в такий спосіб. Домашній павук, хіба що так говорила. Як тільки вона надибувала якогось непутьового політика, завжди відчувала щось вище живота. Коли ж павук шарпався, так: на її обличчі промальовувався усміх. Одначе тільки-но павук скручувавсь у м’ячик, вона заплющувала очі: ні. Як і ти.

Моя мама читала те, що ти нашкрябав. Казала, що ти не пишеш виснажливі історії (маючи на увазі маркітні оповідки) сірою речовиною. Ти смикаєш лапки павука під своїми ребрами. Моя мама твердила, що той хлопець ніколи у світі не керуватиме, його ніколи не затруять люди, він знає, яким чином те трійло видобути зсередини, як роздражнити згорнутого в клубочок павука так, аби той подався далі, — казала: «Він не гульбанитиме ночами, розтрачуючи намарне життя, підтоптавши себе замолоду. З нього вийшов би чудовий лікар, який знає, що саме відрізати, аби позбутися болю, і вишпурити це все геть».

— Невже це все слова твоєї мами? — я запаленівся.

— Жінка, в якої було двадцять дітлахів, поховала шестеро з них, решту ж виплекала. Один — нікудишній чоловік, один — добряга. Вона мала преславні переконання про те, на якому боці лежати в ліжку, аби розплутати і висвободити кишки.

— Як мені кортить побачитися з нею…