— Тисяча дев’ятсот тридцять п’ятий. Тисяча дев’ятсот тридцять сьомий. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятий. Тисяча дев’ятсот п’ятдесятий. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятий. Дати й імена, імена, імена, усі різноманітні.

— Якось надто багато, — мовив Генрі. — Ми усі минули?

— Ще одне останнє дзеркало з датою. Тридцять перше жовтня. Торік.

— Як так виходить, що усі твої трафунки припадають на Геловін?

— Доля і передбачливість поблажливі до таких легкодухів, як я.

— Ти назвав дату, але… — Генрі приклався до студеного скла. — Нема імен?

— Жодного.

— Вона замислила повернутись і додати ім’я? Затіяла виринути так, аби шум від неї хіба що собаки вчули, коли тут буде потемки. Вона…

— Тримай язика на зашморзі, Генрі, — я в сто очей дивився на дзеркала, у підвальний морок, де сновигали тіні-примари.

— Синку, — Генрі обхопив мою руку, — ворушися далі, поганцю.

— Ще дещо залишилося наостанок, — я зробив дюжину кроків і спинився.

— Не розповідай, — Генрі заковтнув повітря, — ти тільки-но зійшов з підлоги.

Я глянув униз на круглий люк. Теміні, що вростала углибину, не було кінця-краю.

— На звук — ніби порожнеча, — Генрі вдихнув, — дощовий стік із чистою водою!

— По задній бік театру, так.

— Прокляття!

Зненацька знизу ринув потік води, свіжий приплив, що віддавав запахом зеленастих пагорбів і холоднавого повітря.

Дощило кілька годин тому. Достатньо години, аби вода хлинула сюди. Більшу частину року водостік залишається сухим. А зараз натекло десь фут завглибшки, далі все впадає в океан.

Я схилився, щоби промацати отвір зсередини. Щаблі.

— Ти ж не спускатимешся? — запитав Генрі.