Але хоч це само собою досить переконливо, однак хочеться відповісти на докази деяких фарисеїв, якими вони намагаються переконати, що маргінальні примітки були додані чи показані для позначення деякої таємниці самими авторами священних книг.
Отже, оскільки ці читання відбулися не випадково і настільки явні прогріхи залишені без виправлення, то роблять висновок, що це було зроблено першими писарями з певним наміром, щоб через це щось позначити. Але на це ми легко можемо відповісти, бо посилання в аргументації на їхню практику мене ніскільки не зупиняє. Забобон міг порадити не знати що, і, можливо, це відбулося тому, що те й друге читання вони вважали однаково добрим або задовільним, а тому, щоб не нехтувати якимось із них, вони вирішили, що одне слід писати, а інше — читати42. Вони, власне, боялися висловити певне судження в такій справі, щоб не вибрати через незнання неправдиве замість правдивого, і тому вони не захотіли надати перевагу одному над другим. А це вони, безумовно, зробили б, якби постановили писати й читати тільки одне, тим більше що в священних сувоях маргінальні примітки не пишуться. Або, можливо, це сталося тому, що вони побажали, щоб деякі слова, хоч і правильно написані, читалися, проте, інакше: так, як вони зазначили на берегах, і тому взагалі ухвалили, щоб Біблія читалася з маргінальними примітками.
Я зараз скажу, яка причина змусила писарів відмітити на берегах деякі слова, які слід читати особливо (бо не всі маргінальні примітки є сумнівними читаннями, але вони відзначили також і слова, які вийшли з ужитку), а саме: застарілі слова, що їх добрі звичаї того часу не дозволяли читати в громадських зібраннях, бо простодушні давні автори називали речі без усяких ввічливих викрутасів, але власними їхніми іменами, а після того, як запанували розбещеність і розкіш, стали вважати непристойним те, що не соромлячись говорили давні. Хоча з цієї причини не було потреби змінювати саме Письмо, однак, зважаючи на слабкість народу, ввели у звичай читати в громадських зібраннях назви для статевого злягання і випорожнень пристойніше, тобто саме так, як їх зазначили на берегах.
Нарешті, хоч би якою була причина, за якою ввійшло у звичай читати і тлумачити Письмо за маргінальним читанням, це у всякому випадку не означало, що правильне тлумачення мусить робитися за ними. Бо, крім того, що самі рабини в Талмуді часто відступають від масоретів і дотримуються інших читань, які вони схвалюють (як я незабаром покажу), на берегах є ще деякі примітки, що, напевне, менше потверджуються практикою мови. Наприклад, у «II книзі Самуїловій», (14:22), пишеться:
Так само й вірш останній 16-ї глави тієї ж книги пишеться:
З цієї, вочевидь, причини всюди зустрічається відміченим ім’я
Але, можливо, хтось із приводу мого твердження, що більша частина цих приміток — це сумнівні читання, висуне ще таке заперечення: чому ніколи не зустрічалося більше двох читань одного місця? Чому не зустрічалося ніколи трьох чи більше? Далі, можуть заперечити, що деякі місця в Письмі настільки очевидно суперечать граматиці (ці місця на берегах зазначаються правильно), що аж ніяк не треба думати, ніби писарі могли мати труднощі й сумнів щодо того, яке з двох читань було правильніше. Але й на це легко відповісти. На
Щоправда, легко припускаю, навіть упевнений, що більше двох варіантів одного місця ніколи не знаходили, і це припускаю з двох підстав. 1) З причини, за якою, як ми вказали, виникла різниця в цих читаннях, можна допустити не більше двох [варіантів!. Адже ми показали, що вони виникли головним чином завдяки схожості деяких літер. Тому сумнів майже завжди, зрештою, зводився до нього, тобто до того, яку з двох літер слід було писати: «бет» чи «каф», «йод» чи «вав», «далет» чи «рес» тощо. Ці літери частіше від інших вживаються, і тому могло трапитися, що і та й друга давала стерпний зміст. Потім [сумніви] виникали також щодо питання про те, чи був склад довгий, чи короткий, а кількість44 складів визначається тими літерами, які ми назвали нейтральними (quiescentes). До цього додайте, що не всі примітки стосуються сумнівних читань. Багато з них, як ми сказали, були додані для пристойності, а також для пояснення давніх і тих, що вийшли з ужитку, слів. 2) Підстави, чому я переконаний, що більше двох читань одного місця не зустрічається, ґрунтуються на моїй вірі в те, що писарі знайшли тільки небагато примірників — можливо, не більше двох чи трьох. У трактаті Писарів (Scribarum), глава 6, згадується лише про три примірники, які нібито були знайдені в часи Ездри, чому й наголошується, що ці примітки були додані самим Ездрою. Хоч би як там було, ми легко можемо зрозуміти, що коли у них було три примірники, то два завжди були згодні в одному й тому ж місці. І навпаки, всякий міг би справді дивуватися, якби в трьох тільки примірниках було знайдено три різні читання одного й того ж місця.
Але яким чином трапилося, що після Ездри виявився такий брак примірників? Цьому перестане дивуватися кожний, хто прочитає або главу 1 «І книги Макавеїв», або главу 5, XII книги «Старожитностей» Йосифа. Здається навіть схожим на диво, що після таких тривалих переслідувань можна було зберегти й ті нечисленні [примірники]. В цьому, гадаю, не має сумніву жодна людина, яка прочитала ту історію хоч трохи уважно. Отож ми бачимо причини, чому ніде не зустрічається більше двох сумнівних читань. Тому зовсім не вірно, що з повсюдної наявності не більше двох варіантів можна зробити висновок, що Біблія у зазначених місцях була написана неправильно, з надмірностями, для позначення таємниць (mysteria). Що ж стосується
Нарешті, крім цих сумнівних читань, писарі відмітили ще (залишаючи порожнє місце всередині параграфів) багато місць обірваних — число їх передають масорети. Вони нараховують 28 місць, де всередині параграфів залишено порожнє місце. Чи думають вони, що і в числі ховається якась таємниця, — не знаю. Але певної величини простору фарисеї дотримуються як святині. Приклад цього (щоб навести один) є в «Бутті» (4:8), де сказано:
Розділ X. Всі інші книги Старого заповіту досліджуються в той самий спосіб, що й попередні
Переходжу до решти книг Старого Заповіту. Але про дві книги «Параліпоменон» я не можу сказати нічого певного і вартісного, крім того, що вони були написані через багато років після Ездри, а може бути, і після того, як Юда Макавей відновив храм. Бо в 1:9 історик розповідає, які саме родини спочатку (тобто в часи Ездри) мешкали в Єрусалимі. І потім, у вірші 17-му показує придворних охоронців (Janilores), про двох із яких розповідається і в Неємії (11:19). Це показує, що книги ці були написані через багато років після відновлення міста. Щоправда, про справжнього автора їх і про їхню достовірність, корисність і повчальність мені я не маю певності. Я навіть не можу досить надивуватися, чому вони були введені до числа священних книг тими людьми, які з канона священних книг вилучили книги «Премудрощів», «Товіта» тощо, які вважаються апокрифами. Однак применшувати їхній авторитет у мене нема наміру, оскільки вони всіма прийняті, то я залишу їх так, як вони є.
Псалми також були зібрані й розділені на п’ять книг в епоху другого храму. Бо Псалом 88-й, за свідченням юдея Филона, постав у той час, коли ще цар Єгояким сидів у в’язниці вавилонській, а Псалом 89-й тоді, коли той же цар дістав свободу. Я не думаю, щоб Филон колись дозволив собі сказати це, якби за його часу не була поширена така думка (opinio) чи якби він не почув її від інших, гідних довіри осіб. Я гадаю, що й «Приповісті Соломонові» були зібрані в той самий час чи принаймні в часи царя Йосії, і це тому, що у главі 24-й, вірші останньому45, мовиться: «
Отже, переходжу до книг пророків. Усякий раз, як я заглиблююсь у них, я бачу, що пророцтва, які там є, були зібрані з інших книг і не завжди переписані з них у такому ж порядку, як вони були висловлені або записані самими пророками. І що містяться в них не всі пророцтва, а тільки ті, які можна було знайти тут або там. Тому ці книги є тільки фрагментами пророчих. Бо Ісая почав пророкувати за царювання Уззії, як сам писар свідчить у першому вірші. Але він у той час не тільки пророкував, але, крім того, і описав усі справи, звершені цим царем («II книга Параліпоменон», 26:22). Цієї книги тепер нема. [А ті книги], які у нас є, як ми показали, переписані з літописів царів юдейських та ізраїльських. Додайте до цього, що рабини твердять, ніби цей пророк пророкував і за царювання Манасії, який, зрештою, його стратив. І хоч вони, здається, розповідають вигадку, однак вони, певно, вірили, що це не всі його пророцтва.
Далі, пророцтва Єремії з історичним викладом узято й зібрано з різних літописців. Бо, крім того що вони нагромаджені безладно, без усякої послідовності, в них одна й та ж історія повторюється по-різному. Так, у главі 21 названо причиною арешту Єремії саме те, що він провістив Седекії (коли той запитав у нього поради) руйнування міста. Глава 22, перериваючи цю історію, переходить до оповіді про його заклик до Єгоякима, який царював до Седекії, і про те, що він провістив полон царя. І далі, у главі 25-й, описується те, що було відкрито пророкові до цього, а саме: в четвертий рік [царювання ] Єгоякима, потім [ідуть] одкровення в перший рік [царювання] цього царя, і так продовжується нагромадження пророцтв без усякого дотримання порядку в часі, доки, нарешті, в главі 38-й (немовби ці п’ятнадцять глав були сказані в дужках) [оповідь] не повертається до того, про що розповідалося в главі 21-й. Бо зв’язок (coniunctio), яким починається та глава, стосується віршів 38:8, 9, 10. І, крім того, тут зовсім інакше описується останній арешт Єремії і вказується цілком інша причина тривалого його затримання сторожею у дворі, аніж та, про яку розповідається в главі 37-й. Так що ясно видно, що все це було взято з різних істориків і ніяким іншим чином не може бути виправдане. Щоправда, інші пророцтва, що є в решті глав, де Єремія говорить у першій особі, переписані, певно, з сувою, що його написав Барух під диктовку самого Єремії. Сувій цей містив (як видно з 36:2) тільки те, що було відкрито цьому пророкові від часів Йосії до четвертого року Єгоякима. Від того часу ця книга й починає [оповідь]. Потім з того ж сувою, здається, переписано те, що є від глави 45:2 до глави 51:59.
А що книга Єзекіїля є також тільки уривком, то це вельми мітко показують перші її вірші. Хто ж не бачить, що зв’язок, яким починається книга, стосується іншого, про що вже було мовлено, і прилягає до того, що повинне бути сказано? І не тільки зв’язок, але й весь контекст мови передбачає інший твір. Адже тридцятий рік, з якого починається ця книга, показує, що пророк продовжує оповідь, а не починає! Це відзначає і сам писар у вірші 3, в дужках:
Про «Книгу Йова» і про самого Йова була велика суперечка серед писарів. Деякі думають, що її написав Мойсей і що вся історія є тільки притчею. Такою є легенда і декого з рабинів у Талмуді. З ними погоджується й Маймонід у своїй книзі «Дороговказ». Дехто думав, що історія була правдивою. З-поміж останніх є такі, які гадали, що цей Йов жив за часів Якова і був одружений з його дочкою Діною. Але Абен-Езра, як я вже вище говорив, у своїх коментарях на цю книгу твердить, що вона була перекладена на гебрейську з іншої мови. Я, звичайно, хотів би, щоб він показав нам це чіткіше, бо ми тоді могли б зробити висновок, що у поган були священні книги. Отож залишаю цю справу під сумнівом. Однак припускаю, що Йов був якимось поганином, з великою душевною стійкістю, справи його спочатку йшли вдало, потім дуже нещасливо, а під кінець знову вельми щасливо. Бо Єзекіїль (14:14) згадує його серед інших. І я гадаю, що ця зрадливість долі Йова і його душевна сталість багатьом дали нагоду сперечатися про провидіння Боже, а авторові цієї книги — принаймні скласти діалог. Бо зміст цього діалогу, як також і стиль, здаються властивими не людині, що в тяжкій недузі сидить у попелі, а розмірковує на дозвіллі в бібліотеці. І тут я схильний був би думати з Абен-Езрою, що ця книга була перекладена з іншої мови, оскільки вона, певне, схожа на поезію поган. Бо батько богів двічі скликає раду, а Мом, знаний тут Сатаною, досить вільно оспорює слова Божі. Але це чисті здогади, і вони мало переконливі.
Переходжу до «Книги Даниїла». Вона від глави 8-ї, безумовно, містить писання самого Даниїла. Але звідки були переписані перші сім глав, я не знаю. Ми можемо підозрювати, що з халдейських літописів, оскільки, за винятком 1-ї глави, вони написані по-халдейськи. Якби це було чітко видно, то очевидним був би найбільший доказ, який переконував би, що Письмо лише настільки священне, наскільки ми розуміємо в ньому речі, які воно позначає, а не наскільки розуміємо слова чи мову речень, якими ті речі позначаються. І, крім того, це переконувало б, що книги, які повчають і повідомляють про найкращі речі, хоч би якою мовою і яким народом були написані, рівно священні. Однак ми в крайньому разі можемо відзначити те, що ці глави були написані по-халдейськи і що вони так само священні, як і решта Біблії.
До цієї ж «Книги Даниїла» прилягає «І книга Ездри», таким чином, що легко розпізнати, що автор — та ж особа, яка продовжує послідовно розповідати про справи юдеїв від першого полону. А до цієї книги я не завагаюся приєднати і «Книгу Естер». Бо зв’язок, яким починається та книга, ні до якої іншої не може бути віднесений. І не слід думати, що вона є тією самою книгою, яку написав Мордехай, бо в главі 9:20, 21, 22 хтось інший розповідає про самого Мордехая, що той написав листи і сам передає їхній зміст. Потім, у 9:31 сказано, що цариця Естер указом потвердила постанови, які стосуються свята жеребів (
Втім, хоч би хто він, зрештою, був, для того щоб знати, звідки він одержав свідчення про ці історії і, можливо, навіть списав більшу їх частину, треба зауважити, що правителі або князі юдеїв мали при другому храмі, як царі їхні при першому, писарів або історіографів, які послідовно вели їхні літописи або анали. Бо царські анали або літописи цитуються в «Книгах Дарів» часто, а літописи князів і жерців другого храму цитуються спершу в «Книзі Неємії» (12:23), потім у «І книзі Макавея» (16:24). Без сумніву, згадана нами щойно книга («Книга Естер», 9:31) і є та, в якій були написані указ Естер і листи Мордехая і про яку я разом з Абен-Езрою сказав, що вона загинула. Отож, певно, з цієї книги запозичено чи переписано все, що є в тих чотирьох, бо ніхто інший автором їхнім не цитується і ніякої іншої книги офіційного характеру ми не знаємо. А що ці книги не були написані ні Ездрою, ні Неємією, — є очевидним із того, що в «Книзі Неємії», 12:10, 11, генеалогія верховного первосвященика Ісуса продовжена до Яддуї, тобто шостого первосвященика, який вийшов назустріч Александрові Великому, коли влада персів була вже майже повалена («Старожитності» Йосифа, книга XI, глава 8), чи, як пише юдей Филон у книзі «Часів», шостого й останнього первосвященика за персів. Навіть у тій самій главі Неємії, а саме: у вірші 22, це чітко вказується.