Під правом і законом (institutum) природи я розумію не що інше, як правила природи кожного індивіда, згідно з якими ми мислимо кожну людину природно призначеною до існування і діяльності певного роду. Наприклад, риби призначені природою до плавання. Відтак риби за вищим, природним правом володіють водою, і до того ж більші поїдають менших. Бо відомо, що природа, яка розглядається абсолютно, має верховне право на все, що в її владі, тобто право природи сягає так далеко, як далеко поширюється її могуть. Бо могуть природи є самою могуттю Бога, який має верховне право на все. Але оскільки універсальна могуть усієї природи є не що інше, як могуть усіх індивідуумів, разом узятих, то звідси випливає, що кожний індивідуум має верховне право на все, що він може, або що право кожного сягає так далеко, як далеко простягається призначена йому могуть. А позаяк найвищий закон природи полягає в тому, що кожна річ прагне (оскільки від неї це залежить) залишатися у своєму стані (і при тому не рахуючись ні з чим іншим, як тільки з собою), то звідси випливає, що кожний індивідуум має верховне право на це, тобто (як я сказав) на те, щоб існувати і діяти згідно з тим, як він до того природно був призначений.
І тут ми не визнаємо ніякої різниці між людьми й іншими індивідуумами природи, а також між людьми, обдарованими розумом, і тими, хто справжнього розуму не знає, а також між дурними, нерозумними — і наділеними здоровим глуздом. Адже все, що кожна річ робить згідно з законами своєї природи, вона робить згідно з верховним правом, тому що вона чинить так, як визначено природою, і інакше не може. Тому серед людей, доки вони розглядаються як такі, що живуть під пануванням однієї тільки природи, той, хто розуму ще не знає чи хто ще не звик до доброчестя, живе тільки за законами бажання (appetitus) з таким же повним правом, як і той, хто спрямовує своє життя за законами розуму. Тобто, як мудрець має верховне право на все, що велить йому розум, чи на життя за законами розуму, так і невіглас та недоумок мають верховне право на все, що їм підказує бажання, або на життя за законами бажання. І це те ж саме, чого вчить Павло, який до Закону (тобто доки люди розглядаються такими, що живуть під пануванням природи) не визнає жодного гріха.
Отож природне право кожної людини визначається не здоровим глуздом, але жагою (cupiditas) і потенцією. Адже не всі від природи призначені до діяльності згідно з правилами і законами розуму, але, навпаки, всі родяться, нічого не знаючи, і проходить велика частина життя, перш ніж вони можуть спізнати істинний спосіб життя і набути навичок у доброчесті, хоча б вони й були добре виховані. В той же час вони ще й зобов’язані жити і зберігати себе, наскільки в них є сили, керуючись тільки покликом бажання, оскільки природа їм нічого іншого не дала і відмовила у справжній можливості жити згідно зі здоровим глуздом. І тому вони зобов’язані жити за законами здорового глузду не більше, ніж кішка — за законами левиної природи. Таким чином, якщо розглядати людину як істоту, що діє за велінням однієї тільки природи, то все, що вона вважає для себе — чи за вказівкою здорового глузду, чи в пориві пристрастей — корисним, їй за верховним правом природи дозволено привласнювати й захоплювати в будь-який спосіб: чи силою, чи хитрістю, чи проханнями, чи взагалі як їй буде зручніше, а відповідно, і вважати ворогом того, хто хоче перешкоджати виконанню її намірів.
Із цього випливає, що право і заведений порядок (institutum) природи, за яким усі народжуються і більшість людей живе, забороняють тільки те, чого ніхто не хоче і чого ніхто не може; що вони не убезпечують ні від суперечок, ні від ненависті, ні від гніву, ні від хитрощів, ні абсолютно від будь-чого, що підказує бажання. І не дивно, бо природа обмежується не законами людського розуму, які мають на увазі тільки істинну користь і збереження людей, але іншими нескінченними, які мають на увазі вічний порядок усієї природи, частинку якої складає людина. Тільки внаслідок природної необхідності всі індивідууми певним чином призначаються до існування і діяльності. Отож усе, що нам у природі здається смішним, абсурдним чи поганим, — усе це відбувається тому, що ми знаємо речі тільки частково і здебільшого не знаємо порядку і зв’язку (cogerentia) всієї природи, і що ми хочемо керувати всім за звичкою нашого розуму. Тим часом те, що розум визнає поганим, не є поганим стосовно порядку і законів природи в цілому, а тільки стосовно законів однієї нашої природи.
Але, звичайно, ніхто не може сумніватися щодо того, наскільки корисніше для людей жити за законами і відомими вказівками нашого розуму, які, як ми сказали, мають на увазі тільки справжню користь для людей. Крім того, нема нікого, хто не хотів би жити в безпеці, поза страхом, доки це можливо. Це, однак, жодним чином неможливо, доки кожному дозволено робити все свавільно і розуму надано не більше прав, ніж ненависті й гніву. Бо нема нікого, хто не відчував би себе сумно, живучи серед ворожості, ненависті, гніву й хитрощів, і хто не намагався б уникати їх у міру своїх сил. Але якщо ми уявимо також, що люди без взаємної допомоги, як правило, живуть вкрай жалюгідно і не вдаючись до розуму, як ми це показали в 5-му розділі, то дуже чітко побачимо, що люди для того, щоб жити в безпеці й найкращим чином, неодмінно повинні були прийти до згоди, і тому зробили так, що вони колективно володіють правом, яке кожний від природи мав на все; і що воно більше не визначається на підставі сили бажання кожного, але на основі могуті й волі всіх разом.
Однак вони даремно проробили б це, якби хотіли коритися тільки тому, що підказує бажання (бо за законами бажання всі прагнуть у різні боки). Відтак вони повинні були твердо постановити і домовитися спрямовувати все тільки за вказівкою розуму (що йому ніхто не сміє відверто суперечити, щоб не здатися божевільним) і гамувати бажання, оскільки воно радить щось на шкоду іншому, і нікому не робити того, чого не бажаєш собі, і, нарешті, захищати право іншого, як своє. Подивімось тепер, як повинен бути укладений цей договір, щоб бути юридично чинним, міцним. Бо універсальний закон людської природи такий, що ніхто не нехтує чимось, що він вважає за благо, хіба що в надії на більше благо або через страх перед більшою шкодою, і не терпить якогось зла, хіба що аби уникнути більшого чи в надії на більше благо. Це значить, що кожний вибере з двох благ те, яке сам він вважає більшим, а з двох зол — те, яке здається йому меншим. Наголошую, — яке здається йому при виборі більшим або меншим: це не значить, що річ обов’язково буде такою, як він про неї судить. І цей закон так несхибно втілений у людській природі, що повинен належати до числа вічних істин, не знати яких ніхто не може.
А з цього неодмінно випливає, що ніхто не стане без обману обіцяти поступитися правом, яке він має на все, і що абсолютно ніхто не виконає обіцянок інакше, як тільки під страхом більшого зла чи сподіваючись на більше благо. Щоб краще зрозуміти це, уявімо, що розбійник примушує мене обіцяти йому, що я віддам йому своє добро, коли він забажає. Тепер, оскільки моє природне право, як я вже показав, визначається тільки моєю силою, то безумовно, що, коли я можу звільнитися від цього розбійника хитрощами, обіцяючи йому все, що він хоче, мені, згідно з правом природи, дозволено зробити це, а саме: підступно погодитися на все, що він хоче. Або уявімо, що я обіцяв комусь без обману, що протягом двадцяти днів не буду споживати ні їжі, ні будь-якого харчу, а пізніше, побачивши, що нерозумно обіцяв і що без найбільшої шкоди [для себе] я не можу виконати обіцянку, оскільки за природним правом із двох зол я повинен вибрати менше, тоді я з найвищим правом можу порушити вірність такому договору і вважати сказане несказаним. І це, кажу, за природним правом дозволено, — чи бачу я необачність обіцянки (маючи на це правдиву і певну підставу), чи мені тільки уява каже, що я її бачу. Бо від того, чи правильно, чи помилково я дивлюся на це, я буду боятися найбільшого зла і відтак намагатимусь па підставі законів природи уникати його всяким чином.
З цього ми робимо висновок, що всякий договір може мати силу тільки залежно від користі, після вичерпання якої його дія відразу припиняється і він залишається недійсним. І тому нерозумно вимагати собі від іншого вірності навіки, якщо в той же час не намагатися зробити так, щоб від порушення укладеного договору порушник не дістав більше шкоди, аніж користі. Це, звичайно, передусім мусить мати місце при утворенні держави. Але якби всі люди легко могли керуватися тільки вказівками розуму і знати найвищу користь і необхідність держави, то не було б жодної людини, яка рішуче не гребувала б обманом. Прагнучи до цього найвищого блага, а саме: збереження держави, всі з найбільшою вірністю всіляко стояли б за договори, а вірність (найвищий оплот держави) зберігали б понад усе. Але ми далекі від того, щоб усі легко могли завжди керуватися вказівками тільки розуму, бо кожного пориває його бажання, і вельми часто скнарість, слава, заздрість, гнів тощо так заволодівають душею, що для розуму не залишається жодного місця.
Тому, хоч люди з відомими ознаками сердечної щирості обіцяють і домовляються зберігати вірність, однак ніхто не може бути впевнений у вірності іншого, якщо до обіцянки не приєднується щось інше, тому що кожний може за природним правом діяти з хитрістю і не зобов’язаний виконувати домовленості, якщо не сподівається на більше благо чи не страшиться більшого зла. Але, оскільки ми показали, що природне право визначається тільки могутністю кожного, то, отже, скільки кожний виділяє іншому від своєї могуті (з примусу чи добровільно), стільки ж він неодмінно поступається іншому й зі свого права, і верховне право над усіма має той, хто має вищу владу, завдяки якій він може всіх примушувати силою і утримувати страхом вищої покари, якої всі взагалі бояться. Це право, звичайно, він утримає тільки доти, доки він зберігатиме цю могуть, здатність здійснювати все, чого він хоче. Інакше він пануватиме з ласки, і ніхто сильніший не буде зобов’язаний його слухатися, якщо не захоче.
Отже, в такий спосіб суспільство може бути створене без усякої суперечності з природним правом, а всякий договір завжди може бути укладений з найбільшою певністю, якщо, звичайно, кожний перенесе на суспільство всю могуть, яку він має. Вона, відтак, одна буде мати найвище природне право на все, тобто найвище домінування, якого кожний буде зобов’язаний слухатися чи добровільно, чи під страхом найвищої покари. Але право такого суспільства називається демократією, яка тому визначається як загальне зібрання людей, котрі спільно мають верховне право на все, що вони можуть. Із цього випливає, що верховна влада не пов’язується ніяким законом, але всі повинні її в усьому слухатися. Адже всі повинні були мовчазно чи відверто погодитись на це, коли переносили на неї всю свою могуть самозахисту, тобто все своє право. Звичайно, якщо вони хотіли зберегти собі якесь право, то повинні були в той же час подбати і про те, чим би можна було безкарно його захищати. Але оскільки вони цього не зробили і не могли зробити без розчленування, а отже, й без руйнування держави, то тим самим вони безумовно підкорилися волі верховної влади. А оскільки вони це зробили безумовно, і до того ж як з необхідності, так і за порадою самого розуму (як ми вже показали), то звідси випливає, що, якщо ми не бажаємо бути ворогами держави і діяти всупереч розуму, який радить захищати державу всіма силами, ми зобов’язані безумовно виконати всі накази верховної влади, хоча б вона звеліла вчинити найбільшу дурницю. Адже розум наказує виконати й таку, щоб із двох лих обрати менше.
Додайте, що цей ризик, а саме: абсолютно підкоритися домінуванню і сваволі іншого, кожний легко міг взяти на себе, бо, як ми показали, верховній владі належить це право — [право] наказувати все, що вона хоче, тільки доти, доки вона справді має верховну владу. Якщо ж вона втратить її, то водночас втрачає і право наказувати, і воно дістається тому чи тим, хто його придбав і може утверджувати. Тому дуже рідко може трапитись так, щоб верховна влада наказувала чинити найбільше безглуздя. Адже для неї надзвичайно важливо дбати про спільне благо і все спрямовувати за вказівкою розуму, щоб забезпечити себе й утримати домінування:
Отже, піклуватися про це належить тільки верховній владі, підданцям же, як ми сказали, належить виконувати її накази і не визнавати іншого права, крім того, яке верховна влада оголошує за право. Але, можливо, хтось подумає, що ми таким чином перетворюємо підданців на рабів, тому що думають, ніби рабом є той, хто діє за наказом, а вільний той, хто виявляє свою волю. Це, звичайно, абсолютно неправильно, бо насправді хто таким чином збурюється згідно зі своєю примхою і не може ні бачити, ні зробити нічого, що йому корисно, той є рабом найвищою мірою, і тільки той вільний, хто, не кривлячи душею, живе, керуючись самим розумом. Звичайно, дія за наказом, тобто послух, певним чином знищує свободу, але робить рабом не це, а основа дії. Якщо метою дії є користь не самого діяча, але повелителя, тоді діяч є рабом і самому собі не потрібним. Але в державі й імперії, де найвищий закон є благом для всього народу, а не лише для повелителя, той, хто в усьому слухається верховної влади, повинен бути названий не собі ж непотрібним рабом, а підданцем, а тому та держава найбільш вільна, закони якої ґрунтуються на здоровому глузді. Там-бо кожний, коли захоче, може бути вільним, тобто, не кривлячи душею, жити за вказівкою розуму.
Так само й діти, хоч вони зобов’язані слухатися всіх наказів батьків, не є, однак, рабами, бо накази батьків найбільше спрямовані на користь дітей. Отже, ми визнаємо велику різницю між рабом, сином і підлеглим. Вони визначаються так: рабом є той, хто зобов’язаний підкорятися волі пана, яка має на увазі користь тільки для повелителя; сином же — той, хто робить за наказом батька те, що йому корисне. Нарешті, підлеглий — той, хто робить за наказом верховної влади те, що корисне суспільству, а отже, і йому. І я думаю, що я переконливо показав підвалини демократичної держави. Я вважав за потрібне говорити про це більше, ніж про всіх інших, тому що, здавалося, воно найбільш природне і найбільш наближається до свободи, яку природа дає кожному, бо в цьому кожний переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, а на більшу частину всього суспільства, одиницею якого він є. І на цій підставі всі є рівними, як раніше — в природному стані.
Потім, коли я вирішив говорити про користь свободи в державі, я захотів говорити спеціально тільки про цю форму правління, тому що вона найбільше сприяє моєму наміру. А відтак підвалини решти форм влади я розбирати не буду. І, щоб спізнати їхнє право, нам уже не потрібно знати, звідки вони його одержали і чи часто одержують: адже це з показаного нині достатньо добре видно. Бо відомо, що верховне право наказувати все, що хочеться, належить тому, хто має найвищу могуть, хай буде це одна особа, чи декілька, чи, нарешті, всі, і, крім того, відомо, що всякий, хто добровільно чи з примусу переніс на іншого владу самозахисту, той цілком поступився своїм природним правом і, отже, вирішив слухатися його безумовно у всьому. Тому він зобов’язаний все виконувати, доки цар, чи аристократи, чи народ зберігають набуту найвищу могуть, яка була підставою перенесення на них права. Більшого додавати до цього немає потреби.
Після того як було показано підвалини і право держави, легко буде визначити, що таке цивільне приватне право, що — правопорушення, що — правосуддя і неправосуддя в громадянському стані. Далі: хто вважається союзником, хто ворогом і що, нарешті, [вважається] злочином образи величності. Під приватним цивільним правом ми можемо розуміти не що інше, як свободу кожного зберігати себе у своєму стані, яка визначається указами верховної влади і захищена тільки її авторитетом. Бо після того, як кожний переніс на іншого своє право жити за власною ухвалою (а воно визначається тільки його владою), тобто переніс на нього свою свободу і могуть захищати себе, він уже зобов’язаний жити тільки згідно з його рішенням і захищати себе тільки його засобами. Правопорушення буває, коли громадянин чи підданий терпить від іншого якусь шкоду всупереч цивільному праву чи указу верховної влади. Бо правопорушення може бути мислиме тільки в громадянському стані, але жодного правопорушення для підданих не може спричинитися від верховної влади, якій по праву все дозволено. Отож воно може мати місце тільки поміж приватними особами, що їх право зобов’язало не шкодити одне одному. Правосуддя — це твердість у віддаванні кожному того, що йому належить на підставі цивільного права. Неправосуддя ж — це позбавлення людини під виглядом права того, що їй належить на підставі істинного тлумачення законів.
Говорять також про «рівність» і «нерівність» тому, що ті, хто поставлений для розбору позовів, зобов’язані, аж ніяк не зважаючи на особи, вважати всіх рівними і однаково захищати право кожного: багатієві не заздрити і бідняка не зневажати. Союзники — це люди двох країн, які з метою не наражатися на небезпеку внаслідок військових чвар чи заради якоїсь вигоди домовляються між собою не шкодити один одному, але, навпаки, допомагати при наявній потребі, і до того ж так, щоб кожний зберігав свою незалежність. Цей договір доти буде мати силу, доки буде існувати його підстава, а саме: привід для небезпеки чи вигоди, оскільки ніхто не домовляється і не зобов’язується виконувати договори, якщо не сподівається на якесь благо чи не тривожиться через якесь лихо. Коли б ця підстава відпала, то й договір сам собою скасувався б, — цього й досвід вчить більше ніж достатньо. Бо хоч різні держави й домовляються між собою не шкодити одна одній, однак вони намагаються, наскільки можуть, перешкоджати одна одній стати могутнішою і не дають віри словам, доки вони не побачать достатньо чітко мету і користь договору для обох сторін. Інакше вони бояться обману, і не без підстав: хто ж, окрім дурня, який не знає права верховних правителів, задовольниться словами й обіцянками того, хто володіє верховною владою і правом робити все, що завгодно, і для кого добробут і користь його держави повинні бути найвищим законом?
І якщо, крім того, ми звернемо увагу на благочестя й релігію, то побачимо на додачу, що ніхто, наділений владою, не може, не чинячи злочину, виконати обіцянку на шкоду своїй державі. Бо всяку обіцянку, яка, на його погляд, загрожує шкодою його державі, він може виконати, тільки порушуючи дане підданцям слово, яке, однак, його найвищою мірою зобов’язує і яке зазвичай обіцяють зберегти вельми свято. Далі, ворогом є всякий, хто живе поза країною і не визнає влади країни ні як союзник, ні як підданий. Адже ворога державі витворює не ненависть, а право. І право країни над тим, хто ні за яким договором не визнає її влади, є те саме, як і над тим, хто заподіяв шкоду. Тому вона може змусити його, згідно з правом, чи до підданства, чи до союзу всяким способом, яким вона буде в змозі його [примусити]. Нарешті, злочин образи величності має місце тільки в середовищі підданих, чи громадян, які через мовчазне чи виражене зобов’язання все своє право перенесли на державу, і [тому] мовиться, що такий злочин вчинив той підданий, який намагався якимось способом заволодіти правом верховної влади чи передати його іншому. Кажу «намагався», тому що якби визнавати винними належало тільки після вчинення злочину, то після присвоєння права чи передачі його іншому в більшості випадків державі пізно було б думати про це.
Потім, кажу, байдуже, «
Тепер, щоб усунути всяке непорозуміння, залишається відповісти на питання: чи не явно суперечить божественному праву, яке походить з одкровення, те, що ми вище стверджували, а саме: що кожний, хто не користується розумом і живе в природному стані, згідно з законами бажання і внаслідок найвищого права природи, не стоїть у явній суперечці з даним в одкровенні божественним правом? Справді, оскільки, згідно з божественним Заповітом, безумовно всі (чи користуються вони розумом, чи ні) однаково зобов’язані любити ближнього, як самого себе, то ми, отже, не можемо, не порушуючи права, заподіяти шкоду іншому і жити тільки за законами бажання. Але ми легко можемо відповісти на це заперечення, якщо тільки ми заглибимось у природний стан, бо він і за природою, і за часом передує релігії. Адже ніхто від природи не знає, що він зобов’язаний якимось послухом Богові, і навіть за допомогою якогось міркування не може прийти до цього, але кожен може спізнати це тільки через одкровення, потверджене знаменнями. Тому до одкровення ніхто не зобов’язується божественним правом, якого він не може знати. І тому природний стан не треба змішувати зі станом у релігії, але про нього треба думати, як про стан без релігії і Закону, а отже, й без гріха і несправедливості, як ми вже розвинули і потвердили це авторитетом Павла.
І природний стан мислиться нами як існуюче до божественного права, даного одкровенням, і без нього не тільки стосовно незнання, але й стосовно свободи, в якій усе родиться. Адже, якби люди від природи були зобов’язані божественним правом чи якби божественне право було правом природним, то зайве було б Богові укладати договір із людьми та зв’язувати їх обов’язком і присягою. Тому, безумовно, слід припустити, що божественне право почалося з того часу, з якого люди вираженим зобов’язанням обіцяли Богові слухатися у всьому. Цим вони ніби відмовилися від своєї природної свободи і своє право перенесли на Бога, подібно до того, як, ми говорили, чиниться в громадянському побуті. Але про це я далі буду розмірковувати докладніше. Але можна ще заперечити, що верховна влада зобов’язується цим божественним правом нарівні з підданими, а тим часом ми сказали, що вона утримує і природне право і що ним по праву все дозволено. Тому для повного усунення цих труднощів, які виникають не так стосовно природного стану, як стосовно природного права, я кажу, що в природному стані кожний зобов’язується жити, керуючись відвертим правом, на тій же підставі, на якій він зобов’язується жити за вказівкою здорового глузду, а саме: тому що це йому корисніше і необхідне для спасіння. Якби він не захотів цього, то йому загрожувала б небезпека. І, отже, він зобов’язаний жити тільки за власним рішенням, а не за рішенням іншого, і не зобов’язаний визнавати будь-якого смертного ні за суддю, ні за того, хто карає згідно з правом релігії.