Розділ XX. Показується, що у вільній державі кожному можна думати те, що він хоче, і говорити те, що він думає

Якби керувати розумом було так само легко, як і язиком, то кожний царював би спокійно, і не було б ніякого насильницького правління, бо кожний жив би, пристосовуючись до звичаїв правителів, і тільки на підставі їхніх рішень судив би про те, що таке істина чи брехня, добро чи зло, справедливість чи несправедливість. Але, як ми вже на початку XVII розділу зауважили, цього (тобто того, щоб розум необмежено перебував під владою іншого) не може статися, оскільки ніхто не може перенести на іншого своє природне право або свою здатність вільно розмірковувати і судити про будь-які речі, і ніхто не може бути змушений до цього. Із цього, отже, виходить, що те правління вважається насильницьким, яке важиться на розум, і що верховна величність, певно, чинить несправедливість підлеглим і узурпує їхнє право, коли хоче приписати, що саме кожен має приймати як істину і відкидати як брехню, і якими міркуваннями розум кожного повинен побуджуватися до благоговіння перед Богом. Адже це є правом кожного, що ним ніхто, хоч би й бажав цього, не може поступитися. Я визнаю, що міркування може бути сприйняте багатьма і майже неймовірними способами, і при цьому так, що воно хоч прямо й не перебуває у владі іншого, однак до такої міри залежить від іншого, що справедливо можна вважати його невільним.

Але, як би не виявляло себе в цьому відношенні людське мислення, ніколи справа не доходила до того, щоб люди будь-коли перестали усвідомлювати, що кожний володіє в достатній мірі своїм баченням і що в поглядах існує так багато різного, як і в смаках. Мойсей, який не хитрістю, а завдяки божественній благодаті найвищою мірою впливав на погляди свого народу, тому що вважався людиною божественною, яка говорила й робила все за божественним натхненням, — і той, однак, не міг уникнути народного осуду і зловмисних тлумачень. То що вже говорити при інших монархів. І якби це можна було якимось чином осмислити, то воно було б так чи інакше мислиме лише для монархічної держави, але аж ніяк не для демократичної, якою колегіально правлять всі й більша частина народу. Гадаю, що причина цього для всіх очевидна.

Таким чином, скільки б не думали, шо верховна влада розпоряджається всім і що вона є тлумачем права і благочестя, вона, однак, ніколи не буде в змозі змусити людей не виказувати погляду про якісь речі згідно з їхнім власним способом думок і, відповідно, не відчувати того чи іншого афекту. Справедливо, звичайно, що влада, згідно з правом, може вважати ворогами всіх, хто з нею не згоден безумовно у всьому, але ми міркуємо тепер не про право, а про те, що є корисним. Адже я припускаю, що, згідно з правом, вона (влада) може царювати з найбільшим насильством і прирікати громадян на смерть, користуючись найменшим приводом. Але ніхто не скаже, що це можна робити, не втративши здорового глузду. Більше того, оскільки вона може це робити тільки з великим ризиком для всієї держави, то ми можемо також заперечувати, що у неї є необмежена могуть для цього і подібних речей, а отже, у неї нема і необмеженого права для цього. Адже ми показали, що право верховної влади визначається їхньою могутністю.

Отже, якщо ніхто не може поступитися своєю свободою судити й мислити про що він хоче, але кожен, згідно з найбільшим правом природи, є паном своїх думок, то звідси випливає, що в державі ніколи не можна, не боячись дуже лихих наслідків, домагатися того, щоб люди, хоча б у них були різні й протилежні думки, нічого, однак, не говорили інакше, як за приписом верховної влади, бо й найдосвідченіші, не кажучи вже про простолюд, не вміють мовчати. Це загальний недолік людей — довіряти іншим свої плани, хоча й треба мовчати. А відтак той уряд є найбільшим насильником, за панування якого заперечується свобода кожного говорити й навчати того, що він думає, і навпаки, той уряд поміркованіший, за якого ця сама свобода надається кожному. Але ми жодним чином не можемо заперечувати, що величність може бути ображена ж словом, так само як і ділом. І, отже, якщо неможливо цілком позбавити підлеглих цієї свободи, то й, навпаки, вельми згубно буде допустити її без обмежень. Тому нам належить тут дослідити, до якої межі ця свобода може і повинна даватися кожному без шкоди для спокою в державі й без порушення права верховної влади. Це, як я на початку розділу XVI нагадав, було тут головною моєю метою.

Із вище пояснених підвалин держави вельми чітко випливає, що кінцева її мета полягає не в тому, щоб панувати і тримати людей у страху, підкоряючи їх владі іншого, але, навпаки, в тому, щоб кожного звільнити від страху, щоб він жив у безпеці, наскільки це можливо, тобто щоб він найкращим чином утримував своє природне право на існування і діяльність без шкоди для себе й іншого. Мета держави, кажу, не в тому, щоб перетворювати людей із розумних істот на тварин чи автомати (automata), але, навпаки, в тому, щоб їхні душі й тіла виконували свої функції, не наражаючись на небезпеку, а самі вони користувалися вільним розумом, і щоб вони не суперничали між собою в ненависті, гніві чи хитрощах і не ставилися вороже один до одного. А відтак метою держави насправді є свобода. Далі, ми бачили, що для утворення держави необхідно було тільки одне, а саме: щоб уся законодавча влада перебувала у всіх чи кількох, або в одного. Бо, оскільки вільні погляди людей вельми різноманітні і кожен окремо думає, що він усе знає, і оскільки неможливо, щоб усі думали однаково й говорили єдиними вустами, то вони не могли б жити мирно, якби кожен не поступився правом діяти згідно з рішенням тільки своєї душі.

Таким чином, кожен поступився тільки правом діяти за власним рішенням, а не правом міркувати й судити. Виходить, і ніхто без порушення права верховної влади не може діяти проти її рішення, але цілком може думати й судити, а відтак і говорити, аби тільки говорив чи вчив і захищав свою думку розумом, а не хитрістю, гнівом чи ненавистю, і без наміру ввести щось у державі завдяки авторитету свого рішення. Наприклад, якщо хто показує, що якийсь закон суперечить здоровому глузду, і тому думає, що він повинен бути скасований; якщо в той же час він свою думку віддає на обговорення верховної влади (якій тільки й личить ухвалювати і скасовувати закони) і нічого тим часом не робить всупереч приписам того закону, то він, звичайно, виявляє послугу державі, як кожний доблесний громадянин; але якщо, навпаки, він робить це з метою звинуватити в неправосудді начальство і зробити його ненависним для простолюду чи, бунтуючи, прагне всупереч волі начальства скасувати той закон, то він просто підбурювач і бунтівник.

Отож ми бачимо, яким чином кожний, не порушуючи права й авторитету верховної влади, тобто не порушуючи миру в державі, може говорити [те] і навчати того, що він думає, а саме: якщо він рішення про все, що треба чинити, показує їм же і нічого проти їхнього рішення не робить, хоча й повинен часом чинити проти того, що вважає добрим, і це відверто висловлює. Це, звичайно, він може робити, не порушуючи справедливості й благочестя, навіть повинен робити, якщо хоче показати себе справедливим і благочесним, бо, як ми вже показували, справедливість залежить тільки від рішення верховної влади, і, отже, вочевидь ніхто не може бути справедливим, якщо він не живе згідно із загальноприйнятим рішенням. Найвище ж благочестя (згідно з тим, що ми в попередньому розділі показали) є те, яке виявляється в турботах про мир і спокій держави, але воно не може бути збережене, якщо кожен став би жити згідно з велінням свого серця. Відтак і не благочесно робити на свій розсуд щось проти рішення верховної влади, чиїм підлеглим громадянин є, оскільки, якби це кожному було дозволено, неодмінно настало б падіння держави. Навіть більше: [людина] нічого не може робити проти рішення і припису власного розуму, доки діє згідно з рішенням верховної влади. Адже вона за порадою самого розуму вирішила перенести на неї своє право жити на свій власний розсуд.

Щоправда, це ми можемо потвердити і самою практикою, бо в зібраннях як найвищих, так і найнижчих властей рідко щось робиться за одностайного голосування всіх членів, але все робиться за загальним рішенням усіх, а саме: і тих, хто подавав голос проти, і тих, хто подавав його за. Але повертаюся до своєї мети. Ми бачили, говорячи про підвалини держави, чому ніхто не може користуватися свободою думки, не порушуючи права верховної влади. А з цього так само легко можемо визначити, які міркування в державі є бунтівними: саме ті, з прийняттям яких знищується договір, згідно з яким кожний поступився правом діяти на свій власний розсуд. Наприклад, якби хто думав, що верховна влада залежить не від себе самої, або що ніхто не повинен дотримувати обіцянки, чи що кожному треба жити на свій розсуд і інше подібного роду, що прямо суперечить вищеназваному договору, той бунтівник, але не так, звичайно, внаслідок думки й міркування, як внаслідок факту, прихованого в таких міркуваннях, тому що саме тим, що він думає щось таке, він порушує клятву вірності, дану подумки чи відверто верховній владі. І тому інші міркування, які не приховують у собі діянь, таких, як порушення договору, помсти, гніву тощо, не бунтівничі. Вони такі хіба що тільки в державі, розхитаній якимось чином, тобто в такій, де забобонні й чес­толюбні люди не здатні терпіти людей з благородним серцем, які здобули таку славу своєму імені, що їхній авторитет у простого народу значить більше, аніж [авторитет] верховної влади. Ми, однак, не заперечуємо, що бувають, крім того, деякі міркування, які, хоч, певно, просто обертаються навколо [питань] істини й брехні, пропонуються і поширюються тільки з лихими намірами. Їх ми також у розділі XV визначили, але так, що розум, однак, лишився вільним.

Якщо ж, нарешті, ми звернемо увагу й на те, що відданість кожного державі, а рівно й Богові, може бути пізнана тільки зі справ, а саме: з любові до ближнього, то нам жодним чином не можна буде сумніватися в тому, що найкраща держава надає кожному ту ж свободу філософування, що її, як ми показали, кожному дає віра. Звичайно, я визнаю, що від такої свободи інколи виникають деякі незручності. Але чи було коли запроваджено щось настільки мудро, щоб із того не могла виникнути якась незручність? Хто хоче все регулювати законами, той швидше спричинить усякі вади, аніж виправить їх: що не може бути заборонене, те неодмінно повинно бути допущене, хоча б від того часто й виникала шкода. Адже скільки виникає зла від розкоші, зазд­рощів, скнарості, пияцтва тощо! Однак їх терплять, тому що владою законів вони не можуть бути заборонені, хоча вони є воістину вадами. Тому свобода думки тим більш повинна бути допущена, що вона, безумовно, є доброчестям і не може бути пригнічена. Додайте, що від неї не виникає жодних незручностей, яких (як зараз покажу) не можна було б уникнути за допомогою авторитету начальства. Не кажу вже про те, що ця свобода найвищою мірою необхідна для прогресу наук і мистецтв, бо останні розробляються з успіхом тільки тими людьми, які мають вільну і аж ніяк не упереджену думку.

Але припустімо, що ця свобода може бути придушена і люди можуть бути так погамовані, що навіть писнути не сміють інакше, як за приписом верховної влади. Все ж таки рішуче ніколи не вдається домогтися, щоб люди думали тільки те, що бажане владі. Тоді неодмінно вийшло б, що люди постійно думали б одне, а говорили б інше і що, відтак, відвертість, найвищою мірою необхідна в державі, була б вигнана, а мерзотне підлабузництво й віроломство знайшли б сприяння. Звідси обмани і псування всіх добрих життєвих звичаїв. Але зовсім неправильно, що можна досягти того, щоб усі говорили за одним приписом. Навпаки, чим більше прагнуть позбавити людей свободи слова, тим упертіше вони за неї тримаються — звичайно, тримаються за неї не скнари, підлабузники й інші немічні душі, найвищий добробут яких полягає в тому, щоб тішитись грошима в скринях і мати переповнені шлунки, але ті, яких добре виховання, чистота звичаїв і доброчестя зробили вільнішими. Люди здебільшого так влаштовані, що понад усе обурюються, коли думки, які вони вважають правдивими, ставляться їм у провину і коли їм рахується за злочин те, що спонукає їх до відданості (pietatem) Богові й людям. Від цього виникає те, що вони зважуються нехтувати законами і роблять проти начальства все, що завгодно, вважаючи не ганебним, але вельми почесним здіймати з цієї причини заколоти і бути готовими на який завгодно злочин.

Відтак, оскільки зрозуміло, що так влаштована людська природа, то виходить, що закони, встановлювані відносно думок, стосуються не злочинців, а людей шляхетних, і що вони видаються не для погамування зловмисників, а радше щоб дратувати чесних людей, і не можуть бути захищені без великої небезпеки для держави. Додайте, що такі закони зовсім непридатні, бо ті, хто вважає думки, засуджені законом, здоровими, не будуть у змозі коритися законам. А ті, хто, навпаки, відкидає такі думки як неправдиві, приймають закони, які їх засуджують, як привілеї і до такої міри їх підносять, що потім начальство не має сили їх скасувати, якби навіть і хотіло. До цього приєднується те, що ми вивели вище, в розділі XVIII, із історії гебреїв у пункті 2. І нарешті, безліч єресей у церкві виникло здебільшого від того, що влада хотіла законами припинити суперечки вчених! Бо якби люди не були одержимі надією притягти на свій бік закони і начальство, торжествувати при загальному схваленні простолюду над своїми супротивниками і здобути пошану, то вони ніколи не сперечалися б з таким неприязним відчуттям і їхню душу не збуджувала б така лють.

І цього вчить не тільки розум, але й повсякденний досвід. Саме подібні закони, які диктують те, у що кожен повинен вірити, і забороняють щось говорити чи писати проти того чи іншого міркування, часто встановлювалися на догоду чи швидше у вигляді поступки гніву тих, хто не може терпіти вільних думок і здатний завдяки грізному, сказати б, авторитету легко міняти благоговіння бунтівливого простолюду на лють і підбурювати його проти того, на кого вони хочуть [його] нацькувати. Але наскільки краще було б стримувати гнів і лють простолюду, аніж запроваджувати непотрібні закони, які можуть порушувати тільки люди, які люблять доброчестя й науки, і ставити державу в таке скрутне становище, що вона не може терпіти шляхетних людей! Чи можна вигадати більше зло для держави, аніж те, що чесних людей, ніби злодіїв, відправляють на вигнання тому, що вони інакше думають і не вміють прикидатися? Що, кажу, згубніше за те, що людей вважають за ворогів і ведуть на смерть не за якийсь злочин чи негідний вчинок, а тому, що вони мають вільний розум, і що ешафот (пострах для негідників) стає найкращим театром, де показують найвищий приклад терпіння і доброчестя на поганьблення величності? Адже ті, що усвідомлюють себе чесними, не бояться, як ті злочинці, смерті й не благають скасувати кару, тому що дух їхній не мучиться жодним каяттям у ганебній справі, а, навпаки, вони вважають за честь (а не покару), померти за добру справу, і за славу — померти за свободу. Відтак що за приклад дає страта таких людей, причин якої байдужі й слабкодухі люди не знають, — бунтівливі ж їх ненавидять, а чесні поважають? Кожному, звичайно, вона може дати тільки приклад для наслідування або принаймні привід для лестощів.

Таким чином, для того щоб у ціні була не догідливість, а чистосердість і щоб верховна влада краще за все утримувала панування і не була змушена поступатися бунтівникам, необхідно допустити свободу мислення; людьми треба так керувати, щоб вони, відверто сповідуючи різні й протилежні думки, все ж таки жили у згоді. І ми не можемо сумніватися щодо того, що цей спосіб правління є найкрашим і має менші незручності, бо він найбільше узгоджується з природою людей. Адже ми показали, що в демократичній державі (яка більш за все підходить до природного стану) всі домовляються діяти за загальним рішенням, а не судити і розмірковувати. Тобто, оскільки всі люди не можуть мислити цілком однаково, то вони домовляються, щоб силу ухвали мало те, що одержало більше число голосів, зберігаючи, між іншим, право скасувати це рішення, коли побачать краще. Відтак, чим менше дають людям свободи думки, тим більше ухиляються від стану найбільш природного і, відповідно, тим більш насильницьки панують. Але, щоб далі було ясно, що з цієї свободи не виникає ніяких незручностей, яких не можна було б усунути одним лише авторитетом верховної влади, і що їм одним легко утримати людей від заподіяння образ одне одному, хоча б вони й сповідували відверто протилежні погляди, приклади цього очевидні, і мені не треба їх шукати далеко.

Прикладом може служити місто Амстердам, яке пожинає, як свій великий успіх і на подив усім націям, плоди цієї свободи. Адже в цій квітучій республіці й чудовому місті всі, хоч би до якого народу і секти вони належали, живуть у найбільшій згоді і, щоб довірити комусь своє майно, намагаються довідатись тільки про те, багата він людина чи бідна і чи звикла вона чинити добросовісно, чи обманювати. Щоправда, релігія чи секти їх аж ніяк не хвилюють, тому що перед суддею ті ніскільки не допомагають виграти чи програти позов, і нема ніякісінької ненависної секти, послідовники якої (аби лиш вони нікому не шкодили, віддавали кожному своє і жили чесно) не знаходили б покровительства в публічному авторитеті та допомозі магістрату. Навпаки, коли якось суперечку ремонстрантів і контрремонстрантів стосовно релігії почали розбирати політики й чини провінцій, вона зрештою перейшла у схизму, і тоді на багатьох прикладах підтвердилося, що закони про релігію, видавані з метою припинення суперечок, більше дратують людей, аніж їх виправляють, і що дехто потім одержує необмежену волю на основі тих-таки законів. Крім того, єресі виникають не з великого поривання до істини (тобто до джерела зичливості й лагідності), а від великого бажання домінувати. Із цього ясно як Божий день, що ті, хто засуджує твори інших і, бунтуючи, підбурює ошалілу юрбу проти письменників, найімовірніше є схизматиками, більшими аніж самі письменники, які пишуть здебільшого тільки для вчених і закликають на допомогу тільки розум. Видно також, що насправді підбурювачами є ті, хто свободу мислення, яку не можна задушити, хочуть, однак, знищити у вільній державі.