І я не думаю, що можна вигадати що-небудь дієвіше від цього, аби прихилити серця людей. Бо нічим серце не полониться більше, як радістю, що походить від благоговіння, тобто від любові й подиву одночасно. Це все не могло також стати для них звичним і нудним, бо служіння, призначене для святкових днів, відбувалося рідко і відзначалося розмаїттям. До цього додавалася й дуже велика шана до храму, що її вони завжди свято зберігали через особливе в ньому богослужіння і через усе те, чого вони зобов’язані були дотримуватися, перш ніж комусь дозволялося в нього увійти. Навіть сьогодні вони не без великого остраху читають про відомий ганебний вчинок Манасії, а саме: про встановлення ним ідола в Божому храмі58. Також і до законів, які вельми свято зберігалися у внутрішньому святилищі, у народу було не менше пошанування. Тому народного осуду й забобонів тут анітрохи не треба було боятися. Адже ніхто не смів висловити міркування про божественні речі, але повинен був, анітрохи не радячись із розумом, слухатися всього, що велілося на основі авторитету божественної відповіді, одержаної в храмі, чи Закону, встановленого Богом.
Думаю, що цим я хоч коротко, але досить ясно виклав найвищу суть цієї держави. Залишається тепер дослідити причини, чому гебреї стільки разів відпадали від законів, чому стільки разів їх неволили і чому, нарешті, держава могла бути цілком знищеною. Щоправда, тут, мабуть, хтось скаже, що це трапилося через народну впертість. Але це є хлоп’яцтвом, бо в чому ж цей народ (natio) був упертішим за інші? Від природи? Також ні. Бо остання створює не народи, а індивідуумів, які складають народи, — звичайно, тільки внаслідок різниці мов, законів і засвоєних звичаїв. І тільки останні два чинники, тобто закони і звичаї, призводять до того, що кожний народ має особливий характер, особливий стан і, нарешті, особливі забобони. Так ось, якщо припустити, що гебреї більше за інших смертних були вперті, то останнє треба було б поставити в вину законам чи засвоєним звичаям. І, звичайно, правда те, що якби Бог хотів, щоб їхня держава була довговічніша, то він інакше встановив би права й закони і навчив би іншого способу управління народом. Тому що ми можемо сказати, крім того, що вони прогнівили свого Бога не тільки, як говорить Єремія (32:31), від часу заснування міста, а й від усталення законів. Про це і Єзекіїль (20:25) свідчить:
Ця переміна, чим більше я про неї розмірковую, змушує мене послатися на слова Тацита, що в той час у Бога була турбота не про їхню безпеку, а про помсту їм. І не можу достатньо надивуватися тому, що в душі небожителя було стільки гніву, що він самі закони, які завжди мають на меті тільки честь, благо і безпеку всього народу, дав з наміром помститися за себе і покарати народ, так що закони виявилися не законами, не благом для народу, але радше покарами й муками. Адже всі підносини, які обов’язково треба було давати левітам і жерцям, а так само й те, що за первонароджених треба було платити викуп і віддавати левітам гроші за голову, і, нарешті, те, що тільки левітам дозволялося вступати до святилища, — все це постійно доводило гебреям їхню нечистоту й відщепенство. З іншого боку, і левітам було що постійно закидати. Бо немає сумніву, що серед стількох тисяч зустрічалося багато нахабних і неправдивих теологів. Звідси у народу з’явилася схильність стежити за вчинками левітів, які, без сумніву, були людьми, і, як водиться, звинувачувати всіх через злочин одного, а звідси — постійні нарікання, потім небажання годувати людей бездіяльних, ненависних і не поєднаних узами крові з ними, особливо якщо харч був дорогий. Тому нема нічого дивного, якщо за мирного часу, коли явні чудеса припинилися і не було людей з видатним авторитетом, збуджений і жадібний дух народу почав слабнути і нарешті відпав від культу, хоча й божественного, однак для нього безславного та підозрілого, і побажав нового. Тому й нема нічого дивного, що вожді, які заради утримання верховного права панування тільки за собою завжди шукають способу прив’язати до себе народ і відвернути його від первосвященика, дозволяли народові все і вводили нові культи.
Якби держава була влаштована згідно з первісним планом, то у всіх колін було б однакове право, всі користувалися б однаковою шаною і всі перебували б у повній безпеці. Справді, хто захотів би порушувати священне право своїх єдинокровних, і чого іншого бажав би більше, аніж із релігійного благочестя годувати своїх одноплеменців, братів і рідних, вчитися у них тлумачення законів і, нарешті, від них чекати божественних відповідей? І потім, усі коліна, таким чином, були б набагато тісніше пов’язані між собою, якби у всіх було однакове право розпоряджатися святинею. Мало того, нічого було б боятися, якби саме обрання левітів мало іншу причину, аніж гнів і помсту. Але, як ми сказали, вони прогнівили свого Бога, який, повторюючи знову слова Єзекіїля,
Це потверджується, крім того, самою історією. Щойно народ став тішитися в пустелі спокоєм, багато хто, і до того ж люди не з черні, стали вважати це обрання обтяжливим, а звідси виникло уявлення, що Мойсей нічого не встановлює згідно з божественним наказом, але все встановлює на свій розсуд, тому що він обрав саме своє коліно з-поміж усіх і право первосвященства віддав навіки своєму братові. Тому вони, здійнявши сум’яття, йшли до нього з криками, що всі однаково святі й що він всупереч праву піднесений над усіма. І він ніяким чином не міг заспокоїти їх, але всі вони були вигублені чудом, яке сталося, як знамення віри. Звідси походило нове і загальне повстання всього народу, який вірив, що бунтівники були винищені не суддею-Богом, але хитрощами Мойсея. Народ, знемігши нарешті після великої поразки чи моровиці, заспокоївся, але так, що всі бажали краще вмерти, аніж жити. Тому в той час можна говорити швидше про припинення повстання, аніж про початок згоди. Так свідчить про це Письмо у «Повторенні Закону» (31:21), де Бог, після того як провістив Мойсеєві, що народ після його смерті відпаде від божественного культу, говорить йому таке:
Але з цього постав великий привід для нових повстань, через які, нарешті, і прийшло зруйнування всієї держави. Бо чи може щось інше бути нестерпніше для царів, аніж панувати з ласки іншої особи і терпіти державу в державі? Перші царі, обрані з-поміж приватних осіб, були задоволені ступенем гідності, до якої вони вивищилися. Але після того, як сини, згідно з правом спадкоємства, оволоділи царством, вони почали поволі все міняти, аби утримати тільки за собою всю владу, якої вони значною мірою були позбавлені, доки право законодавства залежало не від них, а від первосвященика, який зберігав закони у святилищі і тлумачив їх народу. Відтак царі, подібно до підданих, були пов’язані законами і не могли, згідно з правом, відмінити їх чи давати нові з рівним авторитетом. До того ж право левітів забороняло царям нарівні з підданими, як профанам, управляти святинею, і, нарешті, вся міць їхньої влади залежала тільки від волі однієї людини, яка здавалася пророком. Приклади цього вони бачили. А саме: бачили, як вільно Самуїл наказував Саулові і як легко за один поганий вчинок він міг передати право на царство Давиду. Ось чому в них і була держава в державі, і царювали вони з ласки іншої особи. Відтак для переборення цього вони дозволяли посвячувати храми іншим богам, аби не мати більше потреби рахуватися із вказівками левітів, потім вони відшукували людей, які пророкували б від імені Бога, аби мати пророків, яких можна було б протиставити істинним.
Але хоч би що вони робили, а бажаного ніколи не могли досягти. Бо пророки, підготовлені до всього, вичікували зручного часу, а саме: правління наступника, яке, доки жива пам’ять про попередника, завжди неміцне. Тоді вони, посилаючись на божественний авторитет, легко могли схилити якогось вороже налаштованого і уславленого доброчинністю царя до захисту божественного права і до володіння державою або частиною її на підставі права. Але цим способом і пророки не могли чогось досягти, бо, хоч вони й скидали тирана, причини, однак, залишалися. Тому вони робили не що інше, як купували нового тирана кров’ю багатьох громадян. Таким чином, незгодам і громадянським війнам не було кінця, причини ж порушення божественного права були завжди ті самі і могли бути знищені тільки одночасно зі всією державою.
З цього ми бачимо, як була введена релігія в державі гебреїв і яким чином держава могла б бути вічною, якби справедливий гнів законодавця дозволив утвердитися в ній. Але, оскільки цього не могло статися, вона повинна була зрештою загинути. І тут я говорив тільки про першу державу, бо друга була лише тінню першої, тому що гебреї були підкорені законам персів, підданими яких вони були. А після того, як вони одержали свободу, право княжої гідності привласнили собі первосвященики, завдяки чому вони одержали необмежену владу в державі. Звідси у жерців виникло сильне бажання царювати і в той же час домагатися первосвященицького сану. Ось чому про це друге царство не треба багато говорити. Але чи гідне перше (оскільки ми показали його тривалим) наслідування, чи благочесно наслідувати його, наскільки це можливо? Все буде видно з подальшого. Тут я тільки бажав би замість висновків відзначити те, на що ми вже вище вказали, а саме: з того, що ми показали в цьому розділі, випливає, що божественне, чи релігійне право виникає з договору, без якого немає жодного права, крім природного, і тому гебреї на підставі приписів релігії не були зобов’язані любити народи, які не брали участі в договорі, але тільки співвітчизників.
Розділ XVIII. Із держави й історії гебреїв виводяться деякі політичні догми
Хоча держава гебреїв, якою ми її показали в попередньому розділі, могла бути вічною, однак ніхто вже не може наслідувати її, та цього ніхто й не радить. Бо якби хто хотів перенести на Бога своє право, то він повинен був би чітко домовитися про це з Богом, як зробили гебреї. Отже, потрібна була не тільки воля тих, хто переносить право, але й воля Бога, на якого воно повинно було б бути перенесене. Але Бог, навпаки, відкрив через апостолів, що договір з Богом пишеться вже не чорнилом і не на кам’яних скрижалях, але Духом Божим у серці. Потім, така форма влади могла б бути корисна тільки для тих, можливо, хто бажає жити лише для себе, без зовнішнього спілкування, замкнувшись усередині своїх меж і відокремившись від решти світу, але аж ніяк не для тих, кому необхідно мати спілкування з іншими. Тому така форма влади може бути на користь тільки дуже небагатьом.
Але, воістину, хоча не у всьому вона заслуговує наслідування, однак у неї було багато чого, що варте принаймні відзначити і що, можливо, слід було б порадити наслідувати. Щоправда, оскільки до мого плану, як я вже згадав, не входить говорити власне про державу, то більшу частину цього я пропущу і відзначу тільки те, що стосується моєї мети, а саме: що Царству Божому не суперечить обрання верховної величності, яка мала б верховне право влади. Бо гебреї передали Мойсею верховне право повелівати після того, як перенесли своє право на Бога. І він, отже, один мав владу видавати і скасовувати ім’ям Бога закони, обирати священнослужителів, судити, вчити й карати і, нарешті, всім абсолютно все наказувати. Потім, хоч священнослужителі були тлумачами законів, однак не їх справою було судити громадян і виганяти когось із суспільства. Бо це право було присвоєне тільки суддям і правителям, обраним із народу («Ісус Навин», 6:26; «Книга Суддів», 21:18; «І книга Самуїлова», 14:24).
Якби ми побажали також звернути увагу на успіхи й історію гебреїв, то, крім цього, ми знайшли б і інше, також гідне того, щоб його відзначити. А саме: 1) що секти стали виникати тільки після того, як первосвященики в другому царстві дістали владу ухвалювати рішення й керувати справами держави. Для того щоб ця влада була вічною, вони привласнили собі княжу гідність (ius principatus) і, нарешті, захотіли називатися царями. Підстава цього зрозуміла. Адже в першій державі ніякі закони не могли виходити від первосвященика, оскільки в них не було ніякого права виносити рішення, але було тільки право передавати відповідь Бога, коли до них зверталися князі (principes) чи народні збори. Тому в той час у них не могло бути ніякого бажання вводити новизну, а було лише бажання служити й захищати звичне і прийняте. Бо ніяким іншим способом вони не могли забезпечити свою свободу всупереч волі правителів, як тільки непорушно охороняючи закони. Але після того, як вони одержали право завідувати справами держави і право княжої гідності разом з первосвященством, кожний з них як у релігії, так і в решті справ почав шукати особистої слави. Визначаючи все первосвященицьким авторитетом і приймаючи щодня нові постанови стосовно церемоній, віри і всього іншого, вони хотіли, щоб ці постанови були не менш священні й не менш авторитетні, ніж Закон Мойсеїв. Внаслідок цього релігія стала схожою на згубний забобон, а істинний сенс і тлумачення законів спотворювалися.
До цього додалася та обставина, що первосвященики, прокладаючи собі на початку реставрації шлях до княжої гідності, погоджувалися на все, щоб привернути до себе народ, а саме: схвалювали вчинки народу, хоча б і нечестиві, та пристосовували Письмо до найнерозумніших його звичаїв. Це принаймні Малахія (2:7, 8) засвідчує вельми переконливими словами. Піддавши осуду священиків свого часу і назвавши їх фехтувальниками ім’ям Божим, він продовжує дорікати їм так:
Слід зазначити, що пророки, тобто видатні мужі, своєю свободою повчання, викриття і дорікання швидше дратували, аніж виправляли людей, які, однак, легко схилялися перед царськими повчаннями або покараннями. І навіть для благочесних царів вони часто були нестерпні, бо мали право судити про те, що було зроблено благочесно чи не благочесно, і дорікати навіть самим царям, якщо вони [царі] сприяли виконанню якоїсь справи (громадської чи приватної) всупереч їхнім [пророків] міркуванням. Цар Аса, який царював, за свідченням Письма, благочесно, присудив пророкові Ханані покарання — молоти зерно (in pistrinum) («II книга Параліпоменон», 16), тому що той наважився вільно ганити його і картати за договір, укладений із царем арамейським. Крім цього, зустрічаються й інші приклади, які показують, що від такої свободи релігія одержала більше шкоди, аніж користі. Мовчу вже про те, що від того, що пророки зберегли за собою такі широкі права, відбулися й великі громадянські війни.
3) Варто також зауважити, що, доки народ правив царством, була тільки одна громадянська війна. Вона, однак, була повністю припинена: переможці зглянулися на переможених і навіть усіма способами намагалися відновити їх у попередній їхній честі й могуті. Але після того, як народ, аж ніяк не звиклий до царів, змінив першу форму правління на монархічну, громадянським війнам майже не бувало кінця, і почалися битви такі жорстокі, що вони перевершили всякі чутки. Адже в одній битві було вбито юдеями (що майже перевершує ймовірність) п’ятсот тисяч ізраїльтян. А в іншому, навпаки, ізраїльтяни вбивають багатьох юдеїв (число в Письмі не назване), беруть у полон самого царя, майже зруйновують стіну Єрусалима й повністю розграбовують самий храм (щоб ті знали, що гнів не має міри), і, обтяжені величезною здобиччю, взятою у братів, упившись кров’ю, взяли заручників і залишили царя в його майже знищеному царстві. Після цього вони складають зброю, маючи повну безпеку не завдяки запевненням, але внаслідок безсилля юдеїв. А кілька років потому, коли сили юдеїв зміцніли, вони знову починають нову битву, із якої ізраїльтяни вдруге виходять переможцями, убивають 120 тисяч юдеїв, забирають у полон їхніх дружин і дітей (до 200 тисяч) і вдруге беруть велику здобич. Знурені цією і другою битвою, про які в історіях розповідається мимохідь, вони, нарешті, стали здобиччю ворогів.
Потім, якби ми забажали перелічити періоди, коли можна було б тішитися повним миром, то знайшли б велику різницю: бо до царів вони жили у згоді, часто без зовнішньої чи внутрішньої війни, а одного разу навіть (понад усяке очікування) 80 років. Але після того, як царі здобули владу, ми читаємо, що всі, крім лише Соломона (доброчестя якого, а саме — мудрість, краще могло виявитися у час миру, аніж на війні), вели війни, тому що тепер треба було більше змагатися не за мир і свободу, як перше, а за славу. Потім сюди приєдналося згубне бажання царювати, яке зробило для дуже багатьох шлях до царювання вельми кривавим. Нарешті, закони впродовж царювання народу перебували незіпсованими, і їх дотримувалися з великою постійністю. Бо до царів було дуже небагато пророків, які напучували народ. Та після обрання царя їх одночасно бувало вельми багато. Бо Овдій урятував від смерті 100 [пророків] і сховав їх, щоб вони не були вбиті разом з іншими. І ми бачимо, що народ виявлявся обдурений неправдивими пророками тільки після того, як поступився владою царям, що їм дуже багато хто прагнув догодити. Додайте, що народ, дух якого здебільшого буває (зважаючи на обставини) високим чи низьким, легко виправлявся при злигоднях і звертався до Бога та відновлював закони; і таким чином рятував себе від усякої небезпеки. Навпаки, царі (дух яких завжди однаково гордовитий і без ганьби [для себе] не може стати поступливим) вперто трималися пророків аж до остаточного зруйнування міста.
Із цього ми дуже виразно бачимо: 1) як згубно і для релігії, і для держави надавати служителям святині будь-яке право видавати декрети чи займатися справами правління. І навпаки, наскільки все виходить міцнішим, якщо їх обмежують таким чином, що вони подають свій голос про щось, тільки коли їх питають, а в той же час вчать тільки того, що прийнято і ввійшло у звичай, і виконують це на практиці. 2) Як небезпечно відносити до божественного права речі чисто спекулятивні і встановлювати закони про погляди, щодо яких люди мають звичай або можуть сперечатися. Бо царська влада більш жорстока там, де думки (які складають право кожного), якими ніхто не може поступитися, вважаються злочином. Якраз там, де це має місце, зазвичай більш за все панує гнів народу. Так, Пілат, щоб поступитися гніву фарисеїв, наказав розіп’яти Христа, якого він визнав невинним. Крім того, фарисеї, щоб позбавити багатших їхнього почесного становища, почали піднімати питання про релігію і звинувачувати садукеїв у безчесті. А за цим прикладом фарисеїв усякі найгірші лицеміри, збуджені тією ж злобою, яку вони називають дбанням про божественне право, всюди переслідували мужів, які відзначилися чесністю і знаменитих доброчестям, і тому неприємних для простолюду, а саме: публічно піддавали прокляттю їхні міркування і розпалювали гнів розлюченої юрби проти них.
І це зухвале нахабство не могло бути легко погамоване, бо воно прикривалося релігією, — особливо там, де найвища влада ввела якусь секту, засновниками якої вони не є. Тому що вони виявляються тоді не тлумачами божественного права, але сектантами, тобто такими, що визнають учителів секти за тлумачів божественного права, і тому авторитет влади в цих речах у простолюду зазвичай має невелике значення, але найбільше має значення авторитет учителів, тлумачення яких, як гадають, навіть царі повинні шанувати. Отож, щоб уникнути цього зла, нічого не можна придумати більш безпечного для держави, як вважати благочестя і сповідування релігії тільки в справах, тобто тільки у вправлянні в любові та справедливості, а в решті надати кожному право вільно міркувати. Але про це докладніше потім.
3) Ми бачимо, як важливо для держави, також і для релігії, надати верховній владі право вирішувати, що законне і що незаконне. Бо якщо самим божественним пророкам це право оцінювати вчинки могло бути надане тільки з великими збитками для держави і релігії, то набагато менше воно повинно бути надаване тим, які ні майбутнього не вміють провіщати, ні чудес творити не можуть. Але про це згодом я скажу докладніше.
4) Нарешті, ми бачимо, як згубно для народу, який не звик жити під владою царів і має вже встановлені закони, обирати монарха. Бо ні сам народ не буде в змозі витримати таке правління, ні царська влада не зуміє терпіти закони і права народу, встановлені іншою особою, менш авторитетною, а ще менше вона буде схильна захищати їх, особливо тому, що при встановленні їх не могли бути взяті до уваги інтереси царів, але тільки народу чи народних зборів, які думали правити царством. І відтак, захищаючи давні права народу, цар здавався б швидше слугою, аніж паном його. Отож новий монарх з найбільшою запопадливістю буде прагнути встановити нові закони і змінити права держави на свою користь, а народ поставити в таке становище, щоб він не так легко міг забирати почесті у царів, як славити їх.