Розділ XIV. Що таке віра, хто такі вірні; визначаються основи віри, і, нарешті, сама вона відмежовується від філософії

Всякий, хто хоч трохи вдумається, може бачити, що для істинного пізнання віри вельми необхідно знати, що Письмо було пристосовуване не тільки до розуміння пророків, але також і до розуміння змінного і непостійного юдейського простолюду. Бо хто приймає без розбору все, що є в Письмі, за універсальне і абсолютне вчення про Бога і ретельно не розпізнає, що саме було пристосовано до понять простолюду, той не зуміє не змішувати міркування простолюду з божественним ученням, і не трактувати людські вигадки й погляди як божественні правила, і не зловживати авторитетом Письма. Хто, кажу, не бачить, що в цьому полягає найголовніша причина, чому сектанти вчать стількох і таких різних міркувань як правил віри і потверджують їх багатьма прикладами з Письма, внаслідок чого у голандців давно ввійшло у вжиток прислів’я: «Нема єретика без Письма» (Geen ketter sonder letter)50. І справді, священні книги були написані не одною-єдиною людиною і не для народу однієї епохи, але багатьма мужами різного таланту, які жили в різні епохи. Коли б ми захотіли обрахувати час, який вони всі охоплюють, то вийшло б майже дві тисячі років, а може, й набагато більше.

Однак ми не хочемо звинувачувати сектантів у безчесті за те, що вони пристосовують слова Письма до своїх міркувань. Адже подібно до того, як колись воно було пристосоване до понять простолюду, точнісінько так само кожному дозволено пристосовувати його до своїх міркувань, якщо він бачить, що таким чином він може з найповнішою душевною гармонією слухатися Бога в тому, що стосується справедливості й любові. Але ми звинувачуємо сектантів за те, що вони не хочуть надати цієї самої свободи іншим, а всіх, хто не згоджується з ними, переслідують як ворогів Бога, хоча б ті були цілком чесні й віддані істинній доброчесності. І навпаки, сектанти люблять, як обранців Бога, тих, хто з ними погоджується, хоча б вони й були вельми слабкі душею. Нічого злочиннішого і згубнішого для держави, звичайно, не можна було б і вигадати. Отже, щоб було очевидно, до яких меж простягається з погляду віри свобода кожного думати те, що він хоче, і кого саме ми зобов’язані визнавати все-таки за вірних, хоча б і інакодумців, необхідно визначити віру та її основні положення. Це я й вирішив зробити в цьому розділі і в той же час відмежувати віру од філософії, що й було головною метою всієї праці.

Отож, щоб показати це по порядку, повернімося до найголовнішої мети всього Письма, бо це вкаже нам істинну норму для визначення віри. Ми сказали в попередньому розділі, що мета Письма полягає тільки в тому, щоб навчати послуху. Цього, звичайно, ніхто не може заперечувати. Бо хто не бачить, що обидва Заповіти — це не що інше, як учення про послух, що ні той, ні другий не переслідують іншої мети, крім тієї, щоб люди слухалися від щирого серця? Бо (не будемо повторювати вже показаного в попередньому розділі) Мойсей намагався не переконати ізраїльтян розумом, а зобов’язати їх договором, клятвами і благодіяннями. Згодом він під страхом покари змусив народ слухатися законів і заохочував його до цього нагородами.

Всі ці засоби ведуть не до знання, а тільки до послуху. Євангельське ж учення не містить нічого, крім простої віри, а саме: воно вчить вірити в Бога і шанувати його, чи, що те ж саме, слухатися Бога. Щоб донести це цілком чітке положення, мені немає потреби добирати тексти з Письма, які рекомендують послух і які зустрічаються у великій кількості в тому й другому Заповітах. Далі, Письмо також у дуже багатьох місцях вельми переконливо вчить, що саме кожен повинен виконувати, щоб догодити Богові, а саме: що весь Закон тільки в тому й полягає, що в любові до ближнього. Тому ніхто й не може заперечувати, що той, хто, згідно з наказом Бога, любить ближнього, як самого себе, насправді слухняний і, згідно з Законом, блаженний, а хто, навпаки, ненавидить чи нехтує ближнім, той бунтівник і супротивник.

Нарешті, всіма визнається, що Письмо написане й оприлюднене не для одних тільки вчених, але для всіх людей, будь-якого віку й стану. А з одного цього вельми виразно випливає, що ми за велінням Письма зобов’язуємося вірити тільки тому, що безумовно необхідне для виконання цієї заповіді. А тому ця сама заповідь є єдиною нормою загальної віри (fides catholica), і за допомогою однієї цієї заповіді повинні визначатися всі дог­мати віри, які справді кожний зобов’язаний прийняти. Оскільки це цілком очевидно і оскільки з одного цього фундаменту за допомогою одного розуму можна законно вивести все, то хай кожен судить про те, як могло трапитися, що в церкві виникло стільки розбіжностей, і чи могли бути для того інші причини, крім тих, про які було сказано на початку 7-го розділу. Отож ці самі причини змушують мене показати тут спосіб визначення догматів віри із цього знайденого фундаменту. Бо, якщо я цього не зроблю і не визначу речі за відомими правилами, тоді справедливо подумати, що я досі мало просунувся вперед, оскільки всякий буде у змозі внести все, що хоче, також під цим приводом, тобто що саме це і є засобом, необхідним для послуху, особливо (це важливо) коли питання буде про божественні атрибути.

Так от, щоб послідовно показати весь, предмет, я почну з визначення віри. Вона на основі цього фундаменту повинна бути визначена так: віра означає не що інше, як відчуття про Бога (de Deo sentire) того, без знання чого припиняється послух Богові і що за наявності цього послуху з необхідністю постає. Це визначення настільки чітке і настільки очевидно випливає із щойно доведеного, що не потребує жодного пояснення. А що з нього випливає, я зараз коротко покажу, а саме: 1) що віра рятівна не сама собою, а тільки разом із послухом, чи, як говорить Яків (2:17), віра сама по собі, без справи мертва; дивись про це всю вказану главу цього апостола; 2) що той, хто істинно слухається, з необхідністю має істинну і рятівну віру, адже ми сказали, що при наявності послуху з необхідністю постає і віра. Про це також той же апостол (2:18) виразно говорить такими словами: «Покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх». І Йоан у «1-му Посланні» (4:7, 8): «Кожен, хто любить (тобто ближнього), родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!» Із цього знову випливає, що ми можемо вважати кожного вірним або невірним тільки на підставі їхніх справ. А саме: якщо справи добрі, то хоча б людина в догматах і не погоджувалася з іншими вірними, однак вона є вірною. І навпаки, якщо справи її лихі, то хоча б людина на словах і погоджувалася, однак вона є невірною. Адже при наявності послуху віра з необхідністю постає, а без справ віра мертва. Цього також виразно вчить той же Йоан у вірші 13-му тієї ж глави. «Що ми пробуваємо в ньому, а він у нас, пізнаємо це тим, що він дав нам від Духа свого», тобто любов. Адже раніше він говорив, що Бог є любов, звідки (на основі саме його принципів, засвоєних у той час) робить висновок, що той справді має Дух Божий, хто має любов.

Більше того, оскільки Бога ніхто не бачив, то він звідси робить висновок, що кожен відчуває або усвідомлює Бога тільки завдяки любові до ближнього, а відтак ніхто й не може знати іншого атрибута Бога, крім цієї любові, оскільки ми причетні до неї. Хоча ці докази й не вирішальні, вони, однак, досить виразно розкривають думку Йоана. Але набагато ясніші думки того ж «Послання» (2:3, 4), де він у вельми чітких виразах вчить того ж, що й ми хочемо тут [довести]. «А що ми, — говорить він, — пізнали його, пізнаємо це з того, коли заповідей його додержуємо. Хто говорить: “Пізнав я його”, але не додержує його заповідей, той неправдомовець, і немає в нім правди». А з цього знову випливає, що антихристи — насправді ті, хто переслідує чесних мужів і тих, які люблять справедливість, за те, що ті не згодні з ними і не захищають з ними тих же догматів віри. Адже ми знаємо, що, хто любить справедливість і любов, ті через це одне є вірні, а хто переслідує вірних, той антихрист. Нарешті, із викладеного випливає, що віра вимагає не так істинних, як благочесних догматів, тобто таких, які спонукають душу до послуху, нехай навіть між ними вельми багато таких, які не мають ані тіні істини, — тільки б той, хто їх приймає, не знав, що вони брехливі. Інакше він неодмінно вчинив би спротив. Адже яким чином могло б трапитися, аби той, хто прагне любити справедливість і догоджати Богові, вшанував божественним те, про що він знає, що воно чуже божественній природі?

Але люди через простоту душевну можуть помилятися, і Письмо, як ми показали, засуджує не незнання, а тільки впертість. Це навіть із необхідністю випливає з одного визначення віри, всі елементи якої повинні виводитися з універсального, вказаного тут фундаменту і єдиної мети всього Письма, якщо тільки ми не бажаємо домішувати до нього наших міркувань. Але дане нами визначення виразно вимагає не справжніх догматів, а лише таких, які необхідні для послуху, тобто таких, які здатні зміцнити душу в любові до ближнього. Адже тільки у стосунку до неї кожний перебуває (говорячи за Йоаном) у Богові і Бог у кожному.

А відтак, оскільки віра кожного повинна вважатися благочесною тільки стосовно послуху чи впертості, а не стосовно істини чи брехні, і оскільки ніхто не має сумніву щодо того, що звичайний людський характер дуже різноманітний і не всі приходять у всьому до однакових висновків, а думки різним чином спрямовують людей, — то те, що одного схиляє до побожності, те іншого спонукає до сміху та презирства. Звідси випливає, що ніякі догмати, стосовно яких поміж чесними людьми може існувати суперечка, не стосуються католицької віри. [Догмати-бо] за природою такі, що стосовно однієї людини можуть бути благочесні, а стосовно іншої нечестиві, оскільки про них треба судити тільки на підставі справ. А відтак до загальної віри відносяться тільки ті догмати, яким притаманний безумовно послух Богові і без знання яких послух рішуче неможливий. Про решту ж кожний повинен думати так, як він визнає для себе кращим, щоб зміцнитися в любові до справедливості, тому що кожний себе самого краще знає. І таким чином, я думаю, не залишається жодного приводу для суперечок у церкві.

Тепер я не побоюся перелічити догмати універсальної віри (fides universalis), чи основну мету всього Письма. Все (як це вельми очевидно випливає з показаного в цих двох розділах) повинно зводитися ось до чого: що є верховна істота (Ens supremum), яка любить справедливість і любов; її всі зобов’язані слухатися, щоб бути порятованими; мають ставитись до неї з пошаною, шанувати справедливість і любов до ближнього. А звідси легко визначаються і всі догмати, яких, відтак, небагато: 1) що існує Бог, тобто верховна істота, найвищою мірою справедлива й милостива, чи зразок істинного життя. Адже хто не знає чи не вірить, що він існує, той не може його слухатися і визнавати його суддею; 2) що він єдиний (unicum); бо ніхто не може сумніватися, що це також потрібне для вельми великого пошанування, подиву й любові до Бога. Бо пошанування, подив і любов походять тільки з переваги одного над рештою; 3) що він усюди присутній, або що все для нього відкрите; якби люди думали, що якісь речі від нього приховані, чи не знали б, що він усе бачить, то виявляли б сумнів щодо рівномірності його справедливості, з якою він усім керує, а то й не знали б про неї; 4) що він має верховне право і панування над усім і все робить не за примусом права, але за абсолютним благоволінням і з особливої ласки; адже всі безумовно зобов’язані його слухатися, сам же він — нікого; 5) що пошанування Бога і послух йому полягають лише у справедливості й благості чи любові до ближнього; 6) що тільки всі ті порятовані, хто слухається Бога, провадячи цей спосіб життя; решта ж, які живуть, дослухаючись лише до чуттєвих насолод, є такими, що згинули; якби люди не вірили твердо в це, то не було б жодної підстави, чому вони з більшою охотою коряться Богові, аніж чуттєвим насолодам; 7) нарешті, що Бог вибачає гріхи тим, хто кається. Адже нема нікого, хто б не грішив.

Таким чином, коли цього не визнавати, то можна впасти у відчай щодо свого спасіння і втратити всі підстави вірити, що Бог милосердний. Але хто твердо вірить у це, а саме: що Бог з милосердя і благодаті (з якими він усім править) вибачає гріхи людям, — і хто з цієї причини більше запалюється любов’ю до Бога, той справді знає Христа за духом, і Христос є в ньому. І ніхто не може не бачити, що все це вельми необхідно знати для того, щоб [усі] люди, без жодного винятку, могли слухатися Бога за приписом Закону, вище поясненого. Бо зі скасуванням якихось із цих догматів припиняється й послух. Але що таке Бог, чи зразок справжнього життя, чи є він вогонь, дух, світло, думка тощо? Стосовно віри це неістотне, зарівно як і те, на якій підставі він є зразком справжнього життя, — чи тому саме, що він має дух справедливий і милосердний, чи тому, що всі речі існують і діють через нього; а отже, і ми через нього розуміємо й через нього бачимо те, що істинне, справедливе і добре. Що б не твердили про це окремі люди, — все однаково. Потім, не має ніякого значення стосовно віри, якщо хто думає, що Бог всюдисутній за сутністю чи за могутністю; що він править речами вільно чи з необхідності природи; що він приписує закони як правитель чи навчає їх як вічних істин; що людина слухається Бога внаслідок свободи волі чи внаслідок необхідності божественного рішення; і що, нарешті, нагорода добрим і покара злим природна чи надприродна.

Як кожний розуміє ці та їм подібні питання, анітрохи, кажу, не важливо стосовно віри, аби лише тільки він нічого не висував із них з тією метою, щоб дати собі більшу свободу грішити або щоб стати менш слухняним Богові. Більше того, всякий, як ми вже говорили вище, зобов’язаний пристосовувати ці догмати віри до свого розуміння і тлумачити їх собі таким чином, щоб легше міг прийняти їх без якоїсь нерішучості, не порушуючи гармонії душі, а отже, так, щоб він слухався Бога за повної душевної гармонії. Бо, як ми вже згадували, подібно до того як колись віра була відкрита й записана згідно з розумінням і міркуваннями пророків і народу того часу, так і тепер кожний зобов’язаний пристосовувати її до своїх міркувань, щоб таким чином прийняти її без усякого спротиву з боку душі й без усякого хитання. Адже ми показали, чому віра вимагає не так істини, як благочестя, і тільки в сенсі послуху вона буває благочесною і рятівною і, отже, всяка людина буває вірною тільки стосовно послуху. Тому не той, хто виявляє найкращі міркування, виявляє неодмінно і найкращу віру, але той, хто показує найкращі справи справедливості й любові.

Пропоную всім поміркувати, яким рятівним і яким необхідним є це вчення в державі для того, щоб люди жили мирно й у згоді, і як багато і наскільки серйозних, скажу я, приводів до обурення та злочинів воно заздалегідь попереджає. І тут, перш ніж продовжувати далі, треба зауважити, що ми на підставі щойно показаного легко можемо відповісти на заперечення, наведені нами в розділі 1-му, коли вели мову про Бога, який говорить до ізраїльтян з Синайської гори. Бо, хоча той голос, який чули ізраїльтяни, не міг дати тим людям ніякої філософської чи математичної достовірності стосовно існування Бога, однак його було досить, аби викликати в них подив перед Богом відповідно до того, як вони раніше його знали, і спонукати до послуху. Це й було метою того явища. Адже Бог хотів не ознайомити ізраїльтян із абсолютними атрибутами сутності (essentiae) своєї (бо він не відкрив у той час жодних атрибутів), а зламати їхній непокірний дух і схилити до послуху. Тому він прийшов до них не з доказами, а «під громи та полум’я, і голос сурми» («Вихід», 20:18).