Тепер залишається показати, нарешті, що між вірою, чи теологією, і філософією немає жодного зв’язку чи жодної спорідненості. Цього тепер не може заперечити ніхто, спізнавши і мету, й основи цих двох сил, які розрізняються, звичайно, у всіх сенсах. Адже метою філософії є тільки істина, а віра, як ми докладно показали, — це тільки послух і благочестя. Крім того, основами філософії є загальні поняття, і сама вона повинна запозичуватися тільки з природи. Основами ж віри є історія і мова, а запозичувати її треба тільки з Письма й одкровення, як ми показали в 7-му розділі. Отож віра надає кожному цілковиту свободу філософування, так що він може думати про які завгодно речі все, що він хоче, не впадаючи в злочин, і вона засуджує як єретиків і відщепенців тільки тих, які навчають міркувань з метою викликати непокору, зненависть, суперечки та гнів, і навпаки, тільки тих вважає за вірних, які силою свого розуму і здібностей схиляються до справедливості й любові. Нарешті, оскільки те, що ми тут показали, є найголовнішим, чого я прагну в цьому трактаті, то, перш ніж іти далі, хочу настійно просити читача, щоб він уважно прочитав ці два розділи і обміркував їх ще й ще раз, і хай він переконається, що ми писали не з тим наміром, щоб запровадити новизну, але щоб усунути перекручення, що їх ми сподіваємось колись побачити нарешті виправленими.
Розділ XV. Показується, що ні теологія розумові, ні розум теології не служить; і переконує нас в авторитеті Святого письма
Ті, хто не вміє відокремити філософію від теології, сперечаються про те, чи повинне Письмо слугувати розумові, чи, навпаки, розум — Письму, тобто чи повинен пристосовуватися сенс Письма до розуму, чи розум — до Письма. І останнє захищається скептиками, які заперечують достовірність розуму, а перше — догматиками. Але вже зі сказаного видно, що і ті, й другі цілком помиляються, бо, хоч би якому з двох міркувань надавши перевагу, ми неодмінно погрішили б або проти розуму, або проти Письма. Адже ми показали, що Письмо вчить не філософських речей, а самого благочестя, і все, що міститься в ньому, пристосовувалося до розуміння та упереджених міркувань простолюду. А відтак, хто хоче пристосовувати його до філософії, той зазвичай припише пророкам багато такого, що їм і не снилося, і неправильно витлумачить їхні думки. Хто ж, навпаки, робить розум і філософію служницею теології, той зобов’язаний прийняти забобони давнього простолюду за божественні речі і зайняти й засліпити ними свій розум.
Отож і той, і другий будуть говорити дурниці: один — без розуму, а другий — з розумом. Перший, хто поміж фарисеями відверто твердив, що Письмо треба пристосовувати до розуму, був Маймонід (думку якого ми розібрали в сьомому розділі і спростували багатьма доказами). І хоча цей автор користувався великим авторитетом у їхньому середовищі, однак більшість їх не погодилася з ним у цьому і наслідувала міркування якогось рабина Юди Альфахара, який, бажаючи уникнути помилки Маймоніда, припустився другої — протилежної їй. А саме: він твердив, що розум повинен служити Письму і йому цілком підкорятися, і думав, що в Письмі треба пояснювати щось метафорично не тому, що буквальний сенс суперечить розумові, а тому тільки, що він суперечить самому Письму, тобто чітким його догматам. А звідси він виводить таке універсальне правило: все, чого Письмо догматично вчить і що стверджує в точних словах, те слід на підставі одного його авторитету безумовно приймати як істину. Далі, в Біблії не знайдеться ніякої іншої догми, яка суперечила б цьому прямо, але тільки у своїх висновках51, через те що способи висловлювання Письма часто, мабуть, припускають щось протилежне прямому сенсові; саме тому такі місця й треба пояснювати метафорично. Наприклад, Письмо виразно вчить, що Бог єдиний («Повторення Закону», 6:4), і ніде не зустріти іншого місця, яке прямо твердило б, що існує багато богів, але є, щоправда, багато місць, де Бог про себе і пророки про Бога говорять у множині. Цей спосіб висловлювання тільки передбачає, але сенс самої мови не вказує, що існує багато богів. І тому всі ці місця слід пояснювати метафорично, не тому, власне, що розумові суперечить існування багатьох богів, а тому, що саме Письмо прямо стверджує, що Бог єдиний.
Так само, внаслідок того що Письмо у «Повторенні Закону» (4:15) прямо (як він гадає) твердить, що Бог безтілесний, і ми на підставі тільки саме цього місця, а не на підставі авторитету розуму зобов’язані вірити, що Бог не має тіла. І відтак, на основі тільки авторитету Письма, ми зобов’язані пояснювати метафорично всі місця, які приписують Богові руки, ноги тощо, оскільки тут, напевне, припускається тілесність Бога — тільки як спосіб вираження. Така думка цього автора, якого, оскільки він хоче пояснювати Письмо за допомогою Письма, я хвалю, але дивуюся, що людина, обдарована розумом, намагається його зруйнувати. Звичайно, це правда, що Письмо слід пояснювати Письмом, доки ми досліджуємо тільки сенс мови і думку пророків. Але після того, як ми виявили істинний сенс, конче слід користуватися судженням і розумом, для того щоб ми погодилися з ним. І якщо розум треба, однак, цілком підкорити Письму, хоча б він йому й суперечив, то питається, чи повинні ми зробити це з розумом, чи без розуму, як сліпці. Якщо ми приймаємо останнє, то ми діємо, звичайно, нерозумно і без розмірковування. Якщо перше, то ми, відтак, тільки за велінням розуму приймаємо Письмо, якого, певно, ми не прийняли б, якби воно суперечило розуму. І хто, питаю, може прийняти щось душею, якщо розум виявляє заперечення? Адже заперечувати душею щось — чи не значить це заперечувати те, чому противиться розум?
І справді, я не можу достатньо надивуватися, чому розум — найбільший дар і божественне світло — хочуть підкорити мертвим літерам, які могли бути спотворені людською недбалістю, і що не вважається якимось злочином говорити недостойне проти розуму — істинного, справжнього слова Божого — і твердити, що він зіпсований, сліпий і розбещений; і в той же час вважається за найбільший злочин думати подібне про літеру і зображення слова Божого. Думають, що благочесно — ні в чому не вірити розумові і власному судженню, але неблагочесно — сумніватися у ґрунтовності довіри до тих, хто передав нам священні книги. Це ж чиста глупота, а не благочестя. Але скажіть, будьте ласкаві, що їх турбує? Чого вони бояться? Невже релігія і віра можуть бути захищені тільки за умови, щоб люди навмисне ігнорували все і зовсім розпрощалися з розумом? Якщо вони так думають, то воістину вони радше бояться Письма, аніж вірять йому.
Але відкинемо, однак, думку, що релігія і благочестя прагнули обернути собі на служницю розум чи підпорядкувати розуму — релігію, і що релігія й розум не могли утверджувати своє царство у найвищій згоді. Про це я зараз буду говорити. А тут передусім треба розібрати правило згаданого рабина. Він, як ми сказали, хоче, щоб ми зобов’язалися все те, що Письмо утверджує чи заперечує, прийняти як істину чи відкинути як брехню. Потім він говорить, що Письмо ніколи не утверджує чи не заперечує в категоричній формі чогось протилежного тому, що воно утверджувало чи заперечувало в іншому місці. Не бачити, як легковажно висловлені ці два положення, ніхто не може. Не будемо вже повторювати, що він не звернув уваги на те, що Письмо складається з різних книг, що воно написане в різні епохи, для різних людей і, нарешті, різними авторами. Biн, далі, не помітив і тієї обставини, що стверджує це на підставі власного авторитету, тим часом як розум і Письмо нічого подібного не говорять. Але ж він мав би показати, що всі місця, які суперечать іншим тільки у своїх висновках, можуть бути легко пояснені метафорично згідно з природою мови і сенсом місця. Потім показати, що Письмо дійшло до наших рук неушкодженим.
Але розглянемо справу по порядку. І ось стосовно першого пункту я питаю: а що, коли розум чинить спротив? Чи зобов’язані ми відтак приймати як істину чи відкидати як брехню те, що Письмо потверджує чи заперечує? Щоправда, можливо, він додасть, що в Письмі не зустрічається нічого, що суперечить розуму. Але я наполягаю, що воно переконливо стверджує і вчить, що Бог ревнивий, — а саме: в Десяти Заповідях, у «Виході» (4:14), у «Повторенні Закону» (4:24) і в багатьох інших місцях, а це суперечить розумові. Однак виходить, що це треба вважати істиною; навіть більше: якби в Письмі знайшли якісь місця, які припускають, що Бог не ревнивий, то їх конче слід було б пояснити метафорично, аби не здавалося, що вони припускають щось подібне. Точно так само Письмо прямо говорить, що Бог зійшов на гору Синай («Вихід», 19:20 і далі), і приписує йому інші місцеві пересування, але ніде з певністю не вчить, що Бог не переміщується. Виходить, і це все треба прийняти за істину. А якщо Соломон говорить, що Бог не обмежений ніяким місцем («І книга Царів», 8:27), то (оскільки він цим не прямо стверджує, а тільки приводить звідси до висновку, що Бог не рухається) це місце конче треба пояснити таким чином, щоб не вийшло, що воно у Бога одбирає рух у просторі52. Так само небеса довелося б прийняти за житло і трон Божий, тому що Письмо прямо стверджує це. І подібним чином дуже багато сказано згідно з поняттями пророків і простого народу, і фальш цього відкривають тільки розум і філософія, але не Письмо.
Однак усе це, на думку того автора, слід вважати істинним, тому що в цих питаннях розум позбавлений усякого дорадчого голосу. Нарешті, він неправдиво твердить, що одне місце суперечить іншому тільки своїми висновками, а не прямо, бо Мойсей прямо твердить, що
Потім, чи байдуже, що якесь місце не прямо, а тільки у своїх висновках суперечить другому, якщо висновки зрозумілі, і обставини, і властивості місця не допускають метафоричних пояснень? Таких місць досить багато зустрічається в Біблії. Дивись про це другий розділ (де ми показали, що пророки мали різні й суперечливі міркування), і особливо всі ті суперечності, які ми показали в історичних оповідях (а саме: в розділах 9 і 10). І мені немає потреби розглядати все знову, бо сказаного достатньо, щоб показати безглуздя, які випливають із цього міркування і правила, його брехливість і необачність (praecipitantia) автора. А тому і це міркування, й міркування Маймоніда ми відкидаємо і стверджуємо як щось непохитне, що ні теологія розуму, ні розум теології не зобов’язані служити, але кожний володіє своїм царством. Саме так, як ми сказали, розум — царством істини й мудрості, а теологія — царством благочестя і послуху. Бо могутність розуму, як ми вже показали, не сягає так далеко, щоб він міг вирішити, що люди можуть бути щасливі тільки завдяки послухові, без розуміння речей. Теологія ж нічого, крім цього, не приписує, і нічого, крім послуху, не велить, і проти розуму нічого не хоче й не може зробити. Адже догмати віри (як ми в попередньому розділі показали) вона визначає лише остільки, оскільки це достатньо для послуху. Але наскільки точно їх треба розуміти стосовно істини, — це вона залишає визначати розумові, який справді є світочем душі (lux mentis), без якого вона нічого не бачить, крім мрій і фантазій.
І тут під теологією я точно розумію одкровення, бо воно вказує мету, що її, як ми сказали, Письмо переслідує (а саме: спосіб і образ послуху, чи догмати істинного благочестя й віри), тобто те, що, власне, називається словом Божим, яке міститься не в певному числі книг (про це дивись розділ 12). Адже, приймаючи теологію таким чином, ви, розглядаючи її приписи чи правила життя, побачите, що вона узгоджується з розумом, а розглядаючи її наміри й мету, переконаєтеся, що вона ні в чому йому не суперечить і тому для всіх спільна. Що ж стосується всього Письма взагалі, то ми вже в розділі 7 показали, що сенс його має визначатися тільки з його історії, а не з універсальної історії природи, яка складає підвалини тільки філософії. І нас не повинно бентежити, коли б ми, знайшовши таким чином істинний сенс Письма, довідалися, що тут чи там воно суперечить розумові. І все, що в цьому роді зустрічається в Біблії або чого люди без шкоди для любові можуть не знати, те, як ми напевне знаємо, не стосується теології чи слова Божого, і, отже, кожний може думати про це, що він хоче, не впадаючи у злочин. Отож ми безумовно робимо висновок, що не слід пристосовувати ні Письмо до розуму, ні розум до Письма.
Але оскільки ми не можемо довести розумом, правдива чи брехлива основа теології (саме тому, що люди рятуються навіть завдяки одному послуху) то, відтак, нам можуть заперечити: чому ж ми тоді віримо в неї? Якщо ми приймаємо її без розуму, як сліпці, тоді, очевидно, ми чинимо також нерозважливо і бездумно. Якщо ж, навпаки, ми забажали б стверджувати, що ця основа може бути доведена розумом, тоді теологія, очевидно, буде частиною філософії і не повинна від неї відокремлюватися. Але наостанку я відповідаю: я абсолютно стверджую, що ця основна догма теології не може бути знайдена за допомогою природного світла, чи принаймні не було нікого, хто довів би її, і тому одкровення було найвищою мірою необхідне. Однак ми можемо користуватися судженням, щоб приймати, принаймні з моральною достовірністю, те, що вже дано в одкровенні. Кажу «з моральною достовірністю», бо ми не маємо права чекати, що колись будемо краще обізнані, ніж самі пророки, яким це раніше було відкрите і достовірність яких, однак, була тільки моральна, як ми вже показали в розділі 2-му цього трактату.
Таким чином, ті, хто намагається обґрунтувати авторитет Письма математичними доказами, на всьому шляху помиляються. Бо авторитет Біблії залежить від авторитету пророків, і, вочевидь, він не може бути доведений ніякими сильнішими аргументами, ніж ті, якими колись пророки зазвичай переконували народ у своєму авторитеті. Навіть наша впевненість стосовно нього не може бути утверджена ні на якій іншій основі, крім тієї, якою пророки обґрунтовували свою достовірність і авторитет. А ми показали, що вся достовірність пророків полягає в таких трьох речах, а саме: 1) в чіткій і живій уяві; 2) у знаменні; 3) нарешті і головним чином, у дусі, схильному до справедливості й добра. І ні на які інші основи вони не спиралися. Виходить, ні народові, з яким вони колись говорили за допомогою живого слова, ні нам, з якими говорять письмово, ніякими іншими основами вони не могли довести свій авторитет. Але перше (що речі жваво уявлялися) могло бути ясно тільки пророкам, тому вся наша впевненість стосовно одкровення може і повинна ґрунтуватися тільки на решті двох, а саме: на знаменні та вченні.
Цього ж і Мойсей переконливо вчить. Бо у «Повторенні Закону», у главі 18-й, він велить народові слухатися пророка, який ім’ям Бога дав істинне знамення, але якщо пророк неправдиво скаже щось, хоча б і ім’ям Бога, — засуджувати його на смерть нарівні з тим, хто захотів відвернути народ від істинної релігії, хоча б він і потверджував свій авторитет знаменнями і чудесами (про це: «Повторення Закону», 13). Звідси випливає, що справжній пророк відрізняється від неправдивого за суміщенням учення з чудом. Бо Мойсей оголошує такого пророка справжнім і велить вірити йому без усякого страху бути обманутим і говорить, що ті пророки неправдиві й гідні смерті, які неправдиво, хоча й ім’ям Бога, провістили щось чи які вчили вірити в неправдивих богів, хоча б і чинили справжні чудеса. Тому й ми тільки з тієї причини зобов’язані вірити Письму, тобто самим пророкам, — саме згідно з ученням, потвердженим знаменнями. Справді, оскільки ми бачимо, що пророки найперше закликають до любові і справедливості й ні до чого іншого не прагнуть, то звідси робимо висновок, що вони не з підступною метою, а від щирого серця вчили, що люди стають щасливими завдяки послуху та вірі. І оскільки вони, крім того, потверджували це знаменнями, то звідси ми переконуємося, що вони говорили це не легковажно і не нестямлюючись, коли пророкували.
В цьому ми ще більше зміцнюємося, коли звертаємо увагу на
Але хіба для мудрого влаштування життя ми не приймаємо за істину нічого такого, що (при будь-якому приводі сумніватися) може бути піддане сумніву? А хіба наші дії в більшості своїй не достатньо неправильні і не сповнені випадковостями? Звичайно, я визнаю, що ті, хто думає, ніби філософія і теологія взаємно суперечать одна одній, і на цій підставі вважає, що одна з двох повинна бути вигнана зі свого царства (і з тією або іншою треба розпрощатися), ті не без підстав намагаються дати теології міцні основи й довести їх математично. Хто ж, якщо він не впав у відчай і не божевільний, захоче легковажно розлучитися з розумом чи знехтувати мистецтва й науки і заперечувати достовірність розуму? І все-таки ми абсолютно не можемо вибачити їм, оскільки вони хочуть закликати на допомогу розум для того, щоб вигнати його, і намагаються показати його за допомогою відомих доказів недостовірним. Навіть більше: прагнучи довести математичними доказами істину й авторитет теології і забрати авторитет у розуму і природного світла, вони роблять не що інше, як затягують саму теологію під владу розуму, і цілком очевидно припускають, що авторитет теології не має ніякого блиску, якщо він не освітлюється природним світлом розуму.
І навпаки, вони хваляться, що у всьому заспокоюються на внутрішньому свідченні Святого Духа і закликають розум на допомогу не з якоїсь іншої причини, як тільки заради невірних, саме щоб їх переконати. Все ж таки анітрохи не слід давати віри їхнім словам, бо тепер ми легко можемо показати, що вони говорять це чи від пристрасті, чи з марнославства. Адже з попереднього розділу досить ясно випливає, що Святий Дух дає свідчення тільки про добрі справи, що їх Павло в «Посланні до галатів» (5:22) називає плодами Святого Духа, та й сам Дух Святий насправді є не що інше, як заспокоєння духу, що виникає в душі внаслідок добрих учинків. Про істину ж і достовірність речей, які складають предмет спекулятивного мислення, ніякий дух, крім розуму (ratio), не дає свідчення: він один, як ми вже показали, підкорив собі царство істини. Отже, якщо вони стверджують, що, крім розуму, у них є інший дух, який робить їх упевненими в істині, то вони неправдиво похваляються і говорять це тільки внаслідок забобону та пристрастей чи вдаються до святині лише через великий страх, що їх переможуть філософи і вони прилюдно будуть виставлені на посміховисько. Але даремно: який вівтар може приготувати собі той, хто ображає велич розуму?
Але облишимо їх, бо думаю, що я достатньо зробив для своєї справи, коли показав, яким чином філософія повинна бути відокремлена від теології, і чим одна й друга головним чином є, і [коли з’ясував], що жодна з них одна одній не прислуговують, але кожна владарює у своєму царстві без усякого спротиву з боку іншої; і, нарешті, де траплялась нагода, я показував також абсурдність, незручність і шкоду, які випливають із того, що люди дивним чином змішують ці дві сили між собою, не вміючи ретельно розрізняти їх і відокремлювати одну від другої. Тепер, перш ніж перейти до другого питання, я хочу тут виразно нагадати (хоча про це вже було сказано) про користь і необхідність Святого Письма, чи одкровення, що їх я вважаю вельми великими. Справді, оскільки ми за допомогою природного світла не можемо зрозуміти, що простий послух є шляхом до спасіння, але тільки одкровення вчить, що це стається внаслідок особливої ласки Божої, якої розумом осягнути ми не можемо, — звідси випливає, що Письмо принесло смертним дуже велику втіху. Справді, слухатися можуть, безумовно, всі, але людей, для яких доброчестя стало звичкою тільки під керівництвом розуму, зустрічається досить небагато порівняно зі всім людським родом, і, вочевидь, ми могли б сумніватися щодо спасіння майже всіх людей, якби у нас не було цього свідчення Письма.
Розділ XVI. Про основи держави, про природне й цивільне право кожного і про право верховної влади
Досі ми намагалися відокремити філософію від теології і показати свободу філософування, що її воно надає кожному. Тому пора дослідити, до якої межі сягає в найкращій державі ця свобода мислити і говорити те, що кожний думає. Щоб по порядку розглянути це, слід обміркувати основи держави, починаючи з природного права кожного, не звертаючи поки що уваги на державу і релігію.