Розділ XI. Досліджується, чи написали апостоли свої «Послання» як апостоли і пророки, а чи як учителі; а потім показується обов’язок апостолів

Ніхто з тих, хто читав Новий Заповіт, не може сумніватися щодо того, що апостоли були пророками. Але, оскільки пророки не завжди говорили згідно з одкровенням, а навпаки, дуже рідко (як ми показали в кінці 1-го розділу), то сумніватися щодо того, чи писали апостоли «Послання» як пророки (згідно з одкровенням і висловленим наказом, як Мойсей, Єремія та інші), а чи як приватні особи або вчителі, ми можемо. Тим більше що в «І посланні до коринтян» (14:6) Павло вказує два типи проповідування: одне — на підставі одкровення, друге — на підставі пізнання. І тому, кажу, сумніватися щодо того, чи пророкують апостоли в «Посланнях», а чи вчать, можна. Але якщо ми забажаємо звернути увагу на стиль «Послань», то знайдемо, що він дуже відмінний від стилю пророцтва. Так, у пророків вельми вживано було свідчити всюди, що вони говорять за вказівкою Бога, а саме: «каже Господь Бог», «говорить Бог Саваот», «наказ Господа Бога» тощо.

І це, певно, мало місце не тільки в публічних промовах пророків, але й у листах, які містили одкровення, як видно з листа Іллі, написаного Йораму («II книга Параліпоменон», 21:12). Він також починає: «Так говорить Господь». Але в «Посланнях апостолів» ми нічого подібного не читаємо, а навпаки, в «І посланні до коринтян» (7:40) Павло говорить, керуючись своїм судженням. У вельми багатьох місцях зустрічаються навіть форми вислову, властиві душі, яка вагається і знічена, наприклад, у «Посланні до римлян» (3:28): «Отож, ми визнаємо», і в главі 8, вірш 18: «Бо я думаю», і багато чого подібного до цього. Крім того, зустрічаються інші форми висловлювань, дуже далекі від пророчого авторитету, а саме: «А це говорю вам як раду, а не як наказ» («І послання до коринтян», 7:6), «Даю раду як той, хто одержав від Господа милість буть вірним» (7:25), і багато інших у цьому роді. Треба відзначити, що, коли у вищезазначеній главі Павло говорить, що він має чи не має веління або наказ Божий, він розуміє під цим не веління чи наказ, даний йому Богом, але тільки заповіді Христові, викладені ним на горі учням. Крім того, якщо ми звернемо також увагу на спосіб, у який апостоли передають у цих «Посланнях» євангельське вчення, то побачимо, що він також дуже відрізняється від способу пророків. Бо апостоли всюди роблять умовиводи, а тому здається, що не пророкують, а розмірковують. Пророцтва ж, навпаки, містять одні тільки догмати і рішення, тому що в них постає Бог, який ніби промовляє, не робить висновку, а вирішує, відповідно до абсолютної могутності своєї природи, та й тому також, що авторитет пророка не дозволяє робити висновку. Адже всякий, хто бажає підкріпити свої догмати розумом, тим самим піддає їх вільній критиці кожного.

І Павло, оскільки він висновує, напевно, робив це. В «І посланні до коринтян» (10:15) він говорить: «Кажу, як розумним; судіть самі, що кажу я». І, нарешті, тому, що пророки, як ми показали в главі 1-й, сприймали явлені речі, не вдаючись до сили природного світла, тобто не роблячи умовиводів. І хоча в п’яти книгах Мойсея деякі положення, напевно, виводяться за посередництвом умовиводу, однак, хто заглиблюється в них, той побачить, що вони жодним чином не можуть розглядатися як вирішальні докази. Наприклад, коли Мойсей у «Повторенні Закону» (31:27) сказав ізраїльтянам: «Бо ще сьогодні, коли я живу з вами, ви були неслухняні Господеві, а тим більш будете по смерті моїй», — то жодним чином не треба розуміти, що Мойсей хоче за допомогою доказів переконати ізраїльтян у тому, що їм після його смерті необхідно ухилятися від істинного пошанування Бога, адже доказ був би неправдивим, і це можна довести з самого Письма. Бо ізраїльтяни виявляли стійкість за життя Ісуса і старійшин, а потім за життя Самуїла, Давида, Соломона та інших. Тому наведені слова Мойсея є тільки моральним висловом, яким він у риторичній формі (яка дала йому можливість жвавіше уявити подію) провіщає майбутнє відпадіння народу. Підставою ж, чому я не кажу, що Мойсей сказав це сам від себе з метою явити народові своє пророкування правдоподібним, а не за одкровенням, як пророк, є те, що у вірші 21-му тієї ж глави розповідається, що Бог відкрив Мойсееві це ж саме в інших словах. Мойсея, звичайно, не треба було за допомогою правдоподібних доказів запевняти стосовно цього пророкування і рішення Божого, але необхідно було, щоб воно чітко поставало в його уяві, як ми показали в главі 1-й. А цього найлегше можна було досягти, показуючи нинішню впертість народу, яку він часто відчував, як майбутню.

І подібним чином треба розуміти всі докази Мойсея, які трапляються в п’яти книгах, тобто що вони не були вилучені із скарбниці розуму, але є тільки способом говорити, завдяки якому він рішення Бога краще висловлював і жваво уявляв. Однак я не хочу абсолютно заперечувати, що пророки могли аргументувати на підставі одкровення. Але я тверджу тільки, що чим правильніше пророки аргументують, тим більше їхнє пізнання (яке вони мають про предмет одкровення) наближається до природного. А що пророки мають надприродне пізнання, ми довідуємося головним чином саме з того, що вони висловлюють чисті догми, або рішення, або сентенції. Тому найбільший пророк Мойсей і не вживав жодного законного доказу. І навпаки, припускаю, що довга дедукція й аргументації Павла, які зустрічаються в «Посланні до римлян», жодним чином не були написані па підставі надприродного одкровення.

Таким чином, у апостолів як манера говорити, так і манера міркувати в «Посланнях» вельми чітко виказує, що вони були написані не внаслідок одкровення і божественного наказу, а тільки на підставі природного судження самих апостолів і не містять нічого, крім братніх застережень, змішаних із висловлюваннями поштивості, з якою, звичайно, пророчий авторитет цілком несумісний. Як, наприклад, відоме вибачення Павла в «Посланні до римлян» (15:15): «А писав я вам почасти трохи сміливіше». Можемо також зробити той самий висновок і з того, що ми ніколи не читаємо, щоб апостолам було велено писати, але тільки проповідувати, куди б вони не йшли, і сказане потверджувати знаменнями. Бо їхня присутність і знамення, безумовно, вимагалися для навернення поган до релігії і для утвердження їх у ній, як сам Павло в «Посланні до римлян» (1:11) прямо вказує: «Бо прагну вас бачити, щоб подати вам якого дару духовного для зміцнення вас». Але тут можна було б заперечити, що ми таким же чином могли б зробити висновок, що апостоли і не проповідували як пророки. Бо коли вони йшли проповідувати до того чи іншого місця, то робили це не внаслідок прямого наказу, як колись пророки. Ми читаємо в Старому Заповіті, що Йона пішов проповідувати до Ніневії, і в той же час читаємо, що він туди був навмисне посланий і що йому було відкрито те, що він повинен був там проповідувати. Також і про Мойсея докладно розповідається, що він вирушив до Єгипту як посланець Бога, і в той же час йому було загадано, що сказати ізраїльському народові і царю-фараону і які знамення зробити перед ними для того, щоб йому повірили. Ісая, Єремія, Єзекіїль одержали спеціальні накази проповідувати ізраїльтянам.

Та, зрештою, пророки не проповідували нічого, про що Письмо не засвідчувало б, що вони одержали це від Бога. Але про апостолів, коли вони йшли проповідувати в те чи інше місце, ми в Новому Заповіті нічого подібного, за дуже нечисленними винятками, не читаємо. Навпаки, знаходимо деякі місця, які прямо вказують, що апостоли за власним рішенням вибирали місцевості для проповіді. Взяти, наприклад, відому суперечку Павла з Варнавою, яка призвела до сварки (про що дивись «Дії», 15:37, 38 тощо), а також те, що часто вони марно пробували йти в те чи інше місце, як той же Павло в «Посланні до римлян» (1:13), свідчить, а саме: «Багато разів мав я замір прийти до вас, але мені перешкоджувано», і в 15:22: «Тому часто я мав перешкоди, щоб прибути до вас», і, нарешті, в останній главі «І послання до коринтян», вірш 12: «А щодо брата мого Аполлоса, то я дуже благав був його, щоб прийшов до вас з братами, та охоти не мав він прибути тепер, але прийде, як матиме час відповідний», і далі. Тому як із цих форм висловлювання і з суперечки поміж апостолами, так і з того, що Письмо, коли апостоли йшли кудись проповідувати, не свідчить про них, як про давніх пророків, що вони йшли за наказом Бога, я повинен був зробити висновок, що апостоли проповідували як учителі, а не як пророки. Щоправда, це питання ми легко вирішимо, тільки-но звернемо увагу на різницю щодо покликання апостолів і старозавітних пророків. Бо останні не були покликані проповідувати і пророкувати всім народам, але тільки деяким, особливим, і тому вимагали висловленого і особливого наказу для кожного. Апостоли ж були покликані проповідувати без винятку всім і всіх навертати до віри.

Таким чином, хоч би куди вони йшли, вони дослухалися наказу Христа, і для них не треба було, щоб, перш ніж іти, речі, які належало проповідувати, були відкриті їм самим, тобто учням Христа, яким він сам сказав: «А коли видаватимуть вас, не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити» («Євангеліє від Матвія», 10:19). Отже, ми робимо висновок, що апостоли мали особливе одкровення тільки стосовно того, що вони проповідували усно і в той же час потверджували знаменнями (дивись те, що ми показали на початку 2-го розділу). А що вони просто вчили письмово чи усно (не вдаючись для доказу ні до яких знамень), то вони говорили чи писали на підставі пізнання (тобто природного), дивись про це «І послання до коринтян» (14:6). І тут нас не обтяжує та обставина, що всі «Послання» починаються із засвідчення апостольства, бо апостолам, як я невдовзі покажу, була дана не тільки сила для пророкування, але й І був даний] авторитет для навчання. На цій підставі ми й припускаємо, що вони писали свої «Послання» як апостоли. З цієї причини кожний і починав із засвідчення свого апостольства. Або, можливо, для того, щоб легше схилити на свій бік розум читача і збудити увагу, вони хотіли передусім свідчити, що вони є ті, які стали відомі всім вірним своїми проповідями і які, вдаючись до прозорих свідчень, показали, що вони вчать істинної віри і шляхів до спасіння.

Бо все, що говориться в цих «Посланнях» про покликання апостолів і про святий і божественний Дух, який вони мали, відноситься, на мою думку, до їхніх проповідей, які вони проголошували, за винятком тільки тих місць, де Дух Божий, чи Дух Святий, береться у значенні здорової, блаженної і Богові присвяченої душі (про це ми говорили у 1-му розділі). Наприклад, в «І посланні до коринтян» (7:40) Павло говорить: «Блаженніша вона, коли так позостанеться за моєю порадою, бо міркую, що й я маю Божого Духа». Тут під Духом Божим він розуміє свою власну душу, як показує сам зміст промови. Бо він хоче |сказати] таке: вдову, яка не хоче вдруге виходити заміж, я вважаю блаженною; і якщо я вирішив жити безшлюбним, — думаю, я також блаженний.

Зустрічаються й інші, подібні ж місця, які наводити тут я вважаю зайвим. Отже, оскільки треба твердити, що «Послання» апостолів були продиктовані тільки природним світлом, то слід подивитися тепер, яким чином апостоли на підставі тільки природного пізнання могли вчити речей, які його не стосуються. Але якщо ми звернемо увагу на те, що ми говорили стосовно тлумачення Письма в 7-му розділі цього трактату, то жодних труднощів для нас тут не буде. Бо хоч те, що є в Біблії, здебільшого переважає наше розуміння, однак ми можемо впевнено розмірковувати про це, тільки не допускаючи ніяких інших принципів, крім тих, які запозичуються із самого Письма. Точно таким же чином і апостоли з речей, які вони бачили, і про які чули, і які, нарешті, вони спізнали внаслідок одкровення, могли робити висновок і міркувати багато про що, могли вчити того людей, якщо була їхня ласка. Потім, хоч релігія, в тому вигляді, в якому вона проповідувалася апостолами, тобто у вигляді оповіді про історію Христа, не входить до компетенції розуму, одначе суть її (яка складається головним чином із моральних правил, а також і всього вчення Христа) кожний може легко засвоїти за допомогою природного світла.

Нарешті, для того щоб релігію, яку раніше потверджували знаменнями, пристосовувати до звичного розуміння людей, так щоб кожний легко приймав її серцем, апостоли не потребували надприродного світла. Не потребували вони його також і для того, щоб напучувати людей. Мета «Послань» у цьому й полягає, а саме: в навчанні й напученні людей тим шляхом, який кожен із апостолів вважав найкращим для утвердження їх у вірі. І тут слід зауважити те, що ми говорили трохи раніше, а саме: що апостоли не тільки одержали силу для проповідування історії Христа як пророки, тобто потверджуючи його знаменнями, але, крім того, дістали і владу вчити й напучувати тим шляхом, який кожен вважав найкращим. На цей подвійний дар Павло в «II посланні до Тимофія» (1:11) прозоро вказує такими словами: «Я був настановлений за проповідника, апостола й учителя». І в «І посланні» до нього ж (2:7): «Я поставлений був за проповідника та за апостола, — правду кажу, не обманюю, — за вчителя поганів у вірі та в правді». Цим, кажу, він чітко показує покликання того й іншого, тобто апостольства й учительства. А про владу напучувати кого і коли б він не захотів, Павло в «Посланні до Филимона», вірш 8, говорить таким чином: «Хоч я маю велику відвагу в Христі подавати накази тобі про потрібне» і далі. Тут слід відзначити, що коли те, що треба було наказати Филимонові, Павло одержав від Бога як пророк і як пророк повинен був наказувати, тоді йому аж ніяк не можна було б міняти наказ на прохання. Тому обов’язково треба розуміти, що він49 говорить про свободу напучення, якою він володів як учитель, а не як пророк.