Розділ VIII. У ньому показано, що «п’ятикнижжя» і «книга ісуса навина», «суддів», «рути», «самуїла» і «царів» не є оригіналами. потім досліджується: чи були вони всі написані багатьма авторами, чи одним тільки, і ким саме?

У попередньому розділі ми розмірковували про основи і принципи пізнання Святого Письма і показали, що вони є не що інше, як правдива його історія. Але, хоч ця історія найвищою мірою необхідна, однак давні не дбали про неї, або якщо вони якусь [історію] й написали або передали, то вона з часом загубилася, і, отже, більша частина основ (fundamentorum) і принципів цього пізнання загинула. Це можна було б ще терпіти, якби нащадки трималися в правильних межах і те дещо, що вони одержали або знайшли, передавали своїм наступникам сумлінно, а не вигадували б новизни із власної голови. Внаслідок цього історія Письма лишилася не тільки не досконалою, а й помилковою, тобто основи пізнання Письма не тільки недостатні для того, щоб на їхній основі можна було відтворити ціле, але й неправильні. Виправлення їх і усунення загальних забобонів теології належить до мети моєї праці. Побоююсь, однак, чи не надто пізно я беруся до цього. Адже справа майже дійшла вже до того, що люди не допускають виправлень у цьому відношенні, але вперто захищають те, що прийняли під виглядом релігії. І тільки у дуже небагатьох (порівняно з рештою) лишилося, мабуть, деяке місце для розмислу, настільки широко ці забобони опанували людський розум. Однак буду намагатися з усіх сил дослідити цю справу і довести її до кінця, оскільки немає підстав уважати її цілком безнадійною.

Але, щоб показати це по порядку, я почну із забобонів стосовно істинних авторів священних книг і передусім скажу про автора «П’ятикнижжя». Цим автором майже всі вважали Мойсея. Фарисеї навіть до такої міри вперто це відстоювали, що вважали єретиком того, хто був іншої думки. І з цієї причини Абен-Езра, людина вільного розуму і непересічної ерудиції, зі всіх, кого я читав, перший, хто звернув увагу на цей забобон, не наважився відверто висловити свою думку, але спромігся тільки вказати на це в досить темних словах. Я не побоюся викласти тут це чіткіше і показати сам предмет очевидним чином. Так от, слова Абен-Езри, які є в коментарях до «Повторення Закону», такі: «За Йордаиом... лише зрозумієш таємницю дванадцяти — і Мойсей написав також закон. І ханаанеїн тоді був на землі. На горі Божій буде відкрито. Потім також ось постіль його — постіль залізна. Тоді спізнаєш істину». Цими небагатьма словами він показує і разом з тим доводить, що не Мойсей був тим, хто написав «П’ятикнижжя», а хтось інший, який жив набагато пізніше, і, нарешті, що книга, написана Мойсеєм, була іншою.

Щоб показати це, він, кажу, відзначає: 1) сама передмова до «Повторення Закону» не могла бути написана Мойсеєм, бо він не переходив Йордану; відзначає, 2) що вся книга Мойсея була дуже переконливо написана тільки по колу одного вівтаря («Повторення Закону», 27, і «Ісус Навин», 8:37 тощо), який, за словами рабинів, складався тільки з дванадцяти каменів. Із цього випливає, що книга Мойсея була набагато меншого розміру, аніж «П’ятикнижжя». На мою думку, автор [саме] це хотів передати через «таємницю дванадцяти», якщо тільки він не розумів, можливо, тих дванадцяти проклять, які є у вищевказаній главі «Повторення Закону». Про них він, можливо, думав, що вони не були написані в книзі Закону, а саме з тієї причини, що Мойсей, крім написання Закону, ще наказав левітам проголосити ті прокляття, щоб зобов’язати народ клятвою зберігати писані закони. Або, можливо, він мав на увазі останню главу «Повторення Закону» про смерть Мойсея, тому що глава складається з дванадцяти віршів. Але ні цього, ні того (що, крім цього, гадають інші) немає потреби розглядати тут більш докладно. Потім він помічає, 3) що в «Повторенні Закону» (31:9) мовиться: «І написав Мойсей цього Закони». Ці слова, звичайно, не можуть належати Мойсеєві, а належать іншому письменникові, який розповідає про справи і писання Мойсея. Він відзначає 4) місце в книзі «Буття» (12:6), де історик, розповідаючи, що Авраам проходив землю ханаанеян, додає, що «ханаанеянин тоді проживав у цім краї». Цими словами він чітко виділяє час, коли він це писав.

А відтак це мало бути написане після смерті Мойсея, коли ханаанеяни були вже вигнані і більше не володіли тими країнами. Той же Абен-Езра в коментарі до цього місця пояснює це таким чином: «І ханаанеянин був тоді в тій землі. Це, здається, означає, що Ханаан (онук Ноя) забрав землю ханаанську, якою володів піший. Якщо ж це неправильно, то тут ховається таємниця, і хто її розуміє, хай мовчить». Тобто, якщо Ханаан вдерся до тих країн, тоді буде [той] сенс, що ханаанеянин був уже тоді в тій землі, — значить, виключається попередній час, коли вона була заселена іншим народом. А якщо Ханаан перший заселив ті країни (як випливає з 10-ї глави «Буття»), тоді текст виключає теперішній час, тобто час письменника, а відтак, не Мойсея, в чию епоху насправді вони ще володіли тими країнами. Це і є таємниця, мовчати про яку він радить. 5) Він помічає, що в «Бутті» (22:14) гора Морія називається горою Божою34. Назву ж цю вона дістала тільки після того, як була призначена під забудову храму. А цей вибір гори не був ще зроблений у час Мойсея. Адже Мойсей не вказує ніякого місця, обраного Богом, але, навпаки, провіщає, що колись Бог обере якесь місце, що до нього буде прикладене ім’я «Боже». 6) Нарешті, він помічає, що в главі 3-й «Повторення Закону», в оповіді про Оґа, царя башанського, встановлено таке: «Тільки Оґ, цар башанський, позостав із решти рефаїв. Оце його ложе, ложе залізне: чи ж не воно в Раббі Аммонових синів, — дев’ять ліктів довжина його» тощо.

Ця вставка вельми чітко вказує, що той, хто писав ці книги, жив набагато пізніше від Мойсея. Бо цей спосіб висловлювання властивий тільки тому, хто розповідає про вельми давні події і хто, аби йому вірили, вказує на речові залишки. І, без сумніву, це ліжко було знайдене тільки в часи Давида, який завоював це місто, як розповідається в «II книзі Самуїловій» (12:30). Але не тільки тут, а й у «Повторенні Закону» (3:14) той самий історик вставляє поміж словами Мойсея; «Яїр, син Манасіїн, узяв всю Арґову, околицю аж до границі ґешурів та маахатів, і він назвав їх своїм іменем: Башан, села Яїра, і так само їх кличуть аж до цього дня». Це, кажу, історик додає для пояснення слів Мойсея, які він щойно навів, а саме; «А решту Ґілеаду та ввесь Башан, царство Оґа, віддав я половині племені Манасіїного, усю околицю арґовську, — на ввесь той Башан кличеться: Край рефаїв». Без сумніву, в епоху цього автора гебреї знали, які були поселення Яїра із коліна Юдиного, але не під назвою місцевості Арґови і краю рефаїв. І тому він змушений був пояснити, якими саме були ці місця, що в давнину так називалися, і разом з тим дати обґрунтування, чому в його час вони були позначені ім’ям Яїра, який був з коліна Юди, а не Манасії («І книга Параліпоменон», 2:21, 22). Цим ми пояснили думку Абен-Езри, як і місця «П’ятикнижжя», які він наводить для її потвердження.

Але, звичайно, він відзначив не все і не головне. Бо в цих книгах є багато чого і більш істотного, що має бути відзначене. А саме: 1) писар цих книг говорить про Мойсея не тільки в третій особі, але він, понад те, свідчить про нього ще багато, наприклад: «Говорив Бог до Мойсея»; «І говорив Господь до Мойсея лице в лице»; «Мойсей був найлагідніший за всяку людину» («Числа», 12:3); «І розгнівався Мойсей на військових провідників» («Числа», 31:14); й «Мойсей, чоловік Божий» («Повторення Закону», 33:1); «І впокоївся Мойсей, Господній раб»; Не з’явився вже в Ізраїлі пророк, як Мойсей» тощо. Але, нав­паки, у «Повторенні Закону», де описується Закон, що його Мойсей пояснив народові і який він написав, Мойсей говорить і розповідає про свої діяння в першій особі, а саме: «Господь промовляв був до мене» («Повторення Закону», 2:1, 17 тощо); «І молився я до Господа». Тільки потім, у кінці книги історик, навівши слова Мойсея, знову продовжує розповідати, мовлячи в третій особі, яким чином Мойсей дав цей Закон (який він пояснював), як виклав його письмово, передав народу і в останній раз повчав його; і як, нарешті, він закінчив життя. Все це, а саме — спосіб висловлювання, свідчення і сам склад усієї оповіді, цілком переконує, що ці книги були написані [кимось] іншим, а не самим Мойсеєм. 2) Слід також відзначити, що в цій історії розповідається не тільки, як Мойсей помер, був похований і вкинув гебреїв на тридцять днів у смуток, але що тут після порівняння його зі всіма пророками, які жили пізніше, говориться, крім того, що він їх переважав. «Не з’явився вже, — мовиться [в «Повторенні Закону» (34:10)], — в Ізраїлі пророк, як Мойсей, що знав його Господь обличчя в обличчя». Цього свідчення не міг, звичайно, дати Мойсей сам про себе або хтось інший, хто безпосередньо йшов за ним; автор цих слів жив на багато віків пізніше; особливо це видно з того, що історик говорить про минулий час, а саме: «Не з’явився вже в Ізраїлі пророк», і далі за текстом.

І про могилу він говорить, що «ніхто не знає гробу його аж до цього дня». 3) Треба відзначити, що деякі місцевості мають не ті назви, які вони мали за життя Мойсея, а інші, якими вони були позначені вже через багато років. Наприклад, Авраам переслідував ворогів «до Дану» («Буття», 14:14), а таку назву це місто одержало тільки через багато років після смерті Ісуса («Книга Суддів», 18:29). 4) Історичні оповіді інколи продовжуються і за межі часу життя Мойсея. Бо у «Виході» (16:34) розповідається, що сини Ізраїля їли манну впродовж 40 років, поки не прийшли в землю заселену, доки не прийшли до кордону землі Ханаанської, а саме: до часу, про який говориться в «Книзі Ісуса» (5:12). В книзі ж «Буття» (36:31), говориться: «А оце царі, що царювали в краю Едома перед царюванням царя в синів Ізраїлевих». Тут, без сумніву, історик розповідає про те, які царі були в ідумеян, перш ніж Давид підкорив їх і поставив правителів у самій Ідумеї («II книга Самуїлова», 8:14).

Таким чином, з усього цього ясно, як Божий день, що «П’ятикнижжя» написав не Мойсей, а хтось інший, хто жив на багато віків пізніше від нього. Але звернімо, крім того, увагу на книги, які написав сам Мойсей і які згадуються в «П’ятикнижжі». З них самих добре видно, що вони були інакші, аніж «П’ятикнижжя». Так, по-перше, видно з «Виходу» (17:14), що Мойсей за велінням Божим описав війну проти Амалика, а в якій книзі — з цієї глави не видно. Але в «Числах» (21:14) згадується книга, під назвою «Книжка воєн Господніх», і в ній, без сумніву, йшлося про війну проти Амалика і, крім того, ще й про їхні таборування, — і автор «П’ятикнижжя» в «Числах» (33:2) свідчить, що їх описав Мойсей. Крім того, з «Виходу» (24:4, 7) відомо про іншу книгу, звану «Книгою Заповіту»35, що її він прочитав перед ізраїльтянами, коли вони вступили в перший договір з Богом. Але ця книга, чи ця грамота, містила тільки небагато чого, а саме: закони, або веління Божі, про які розповідається від вірша 22-го глави 20-ї «Виходу» до глави 24-ї тієї ж книги, чого не буде заперечувати ніхто, хто прочитав названу вище главу, безпристрасно її обміркувавши. Там-бо розповідається, що як тільки Мойсей спізнав думку народу про укладення Заповіту з Богом, то він тут-таки записав Божі вислови і закони і рано-вранці, як виконав деякі церемонії, прочитав усьому зібранню умови укладеного Заповіту. Коли вони були прочитані і, без сумніву, сприйняті всім простолюдом (plebs), народ (populus) у повній згоді прийняв зобов’язання. А тому як із короткості часу, протягом якого вона була написана, так і з суті укладеного договору випливає, що ця книга не містила в собі нічого, крім того мізерного, про що я нині сказав. Нарешті, відомо, що на сороковий рік з часу виходу з Єгипту Мойсей пояснив усі дані ним закони («Повторення Закону», 1:5) і знову зобов’язав ними народ («Повторення Закону», 29:14) і, нарешті, написав книгу, яка містить ці роз’яснені закони і цей повий договір («Повторення Закону», 31:9). Ця книга й була названа книгою Закону Божого, яку пізніше Ісус доповнив оповіддю про договір, яким у його час народ знову себе зобов’язав і який він у третій раз уклав з Богом («Ісус Навин» 24:25, 26). Але, оскільки у нас нема жодної книги, яка містила б цей договір Мойсея, а також і договір Ісуса, то неминуче слід припустити, що ця книга загинула. Або треба буде божеволіти разом із халдейським парафрастом Йонатаном і спотворювати слова Письма свавільно. Йонатан-бо під впливом цих труднощів більше схилявся спотворити Письмо, аніж визнати своє незнання. Слова «Книги Ісуса Навина» (24:26): «І написав Ісус ті слова в книзі Божого Закону», він справді переклав по-халдейському таким чином: «І написав Ісус ці слова і зберіг їх з книгою Божого Закону». Що поробиш з тими, які бачать тільки те, що їм до вподоби? Що це, кажу, як не заперечення самого Письма і не нове фальшування на власний розсуд?

Отож ми робимо висновок, що ця книга Закону Божого, яку написав Мойсей, була не «П’ятикнижжя», а зовсім інша, що її автор «П’ятикнижжя» включив до своєї праці в належних місцях, що вельми очевидно випливає як із щойно сказаного, так і з того, що я зараз скажу. А саме: коли в уже цитованому місці «Повторення Закону» розповідається, що Мойсей написав книгу Закону, історик додає, що Мойсей передав її жерцям і що, крім того, він буцімто наказав їм читати її в певний час всьому народові. Це показує, що ця книга була значно меншого обсягу, аніж «П’ятикнижжя», тому що за одні збори вона могла бути прочитана і всі її могли збагнути. Не можна тут оминути й того, що з усіх книг, які написав Мойсей, він нібито наказав побожно заховувати й оберігати одну цю [книгу] другого Заповіту і «Пісню» (що її він також потім написав, щоб весь народ її вивчив). Бо, оскільки він першим договором зобов’язав тільки присутніх сучасників, а другим — і всіх нащадків їхніх («Повторення Закону», 29:14, 15), він наказав побожно зберігати і в майбутні віки книгу цього другого договору, а крім того, як ми сказали, також і «Пісню», яка стосується переважно майбутніх віків. Таким чином, оскільки невідомо, чи Мойсей написав інші книги, крім них, а сам він не наказував нащадкам побожно зберігати, крім книжки Закону з «Піснею», ніякої іншої, і, нарешті, оскільки в «П’ятикнижжі» зустрічається багато такого, що не могло бути написане Мойсеєм, то звідси випливає, що необґрунтовано і цілком суперечить розумові твердження, ніби Мойсей є автором «П’ятикнижжя».

Але тут, можливо, хтось запитає, чи не записав Мойсей, крім того, також і законів, щойно вони були йому явлені. Тобто хіба він протягом сорока років не записав нічого з даних ним законів, крім тих небагатьох, про які я сказав, що вони вміщені в книзі першого договору? Але на це я відповідаю: хоч я готовий припустити, що з розумом, напевно, узгоджується те, що Мойсей записував закони в той самий час і в тому самому місці, де доводилося оприлюднювати їх, однак заперечую, що на цій підставі ми можемо це твердити. Адже ми вище показали, що в подібних речах ми повинні стверджувати тільки те, що очевидно випливає з самого Письма або що виводиться шляхом законних висновків тільки з його основ, а не з того, що здається згідним із розумом. Додайте, що й сам розум не примушує нас твердити це. Бо можливо, що сенат36 повідомляв народові письмово постанови Мойсея, які потім історик зібрав і вставив до відповідних місць в історію Мойсеевого життя. Ось те, що [я хотів сказати] про п’ять Мойсеєвих книг.

Тепер пора дослідити й решту. На подібних же підставах виявляється, що «Книга Ісуса Навина» не є автографом37. Адже той, хто свідчить про Ісуса, що славний він був по всій землі (6:27); що він нічого не пропустив із приписаного Мойсеєм (останні вірші глави 8 і 11:15); що він зістарився і закликав усіх на збори і що, нарешті, він упокоївся, — очевидно, був іншою особою. Далі розповідається також про деякі події, що трапилися після його смерті, а саме: що після його смерті ізраїльтяни шанували Бога, доки були живі старійшини, які знали його, а в главі 16:10, — що Єфрем і Манасія «не вигнали вони ханаанеянина, що сидів у Ґезері», але що (додає він) «Сидів ханаанеянин посеред Єфрема, і так є аж до цього дня, і давав данину працею». Це те ж саме, що розповідається в «Книзі Суддів». Також і спосіб висловлювання («аж до цього дня») показує, що автор розповідає про давні події. Подібні до цього також текст глави 15-ї, останній вірш, «Книги Ісуса Навина» про дітей Юди, і історія Калева, від вірша 13-го тієї ж глави. Здається, що й випадок, розказаний у 22:10 і далі, про два з половиною коліна, які звели вівтар за Йорданом, також стався після смерті Ісуса, оскільки у всій цій історії нема ніякої згадки про нього, а тільки народ вирішує вести війну, посилає послів і чекає їхньої відповіді і, нарешті, схвалює її.

Нарешті, з 10:14 ясно випливає, що ця книга була написана через багато віків після Ісуса. Там мовиться: «І не було такого, як день той, ані перед ним, ані по ньому, щоб Господь так слухав людського голосу». Отож, якщо Ісус колись і написав якусь книгу, то вона, звичайно, була та, яка цитується в 10:13, тобто в тій самій оповіді. А в тому, що «Книга Суддів» написана самими суддями, то, я думаю, ніхто, при здоровому глузді бувши, не переконаний. Адже епілог усієї історії, яка є в 21-й главі, ясно показує, що вся вона була написана тільки одним істориком. Потім, оскільки той, хто писав її, час­то згадує, що в ті часи ніякого царя не було в Ізраїлі, то безумовно, що вона була написана після того, як царі дістали владу. На «Книгах Самуїлових» нам також нічого довго зупинятися, бо історія продовжена далеко за межі його життя. Однак я бажав би зауважити лише те, що ця книга була написана також через багато віків по смерті Самуїла. Тому що в І книзі (9:9) історик зауважує, у вигляді вставки: «Колись в Ізраїлі, коли хто ходив питатися Бога, то так говорив: “Давайте підемо до провидця”. Бо що сьогодні “пророк”, колись звалося “провидець”». Нарешті, «Книги Царів», як із них же самих видно, були складені на підставі книг про діяння Соломона («І книга Царів», 11:41), літописів царів юдейських (14:19, 29 тієї ж книги) і літописів ізраїльських царів. Таким чином, робимо висновок, що всі ці книги, які ми досі розглядали, є списками з інших і що про події, які містяться в них, розповідається, як про старовину.

Якщо ми тепер звернемо увагу на зв’язок і зміст усіх цих книг, то легко зробимо висновок, що всі вони були написані одним і тим же істориком, який бажав написати про юдейські старожитності від першого зруйнування міста. Адже ці книги взаємно пов’язані, і за одним цим ми можемо розпізнати, що вони містять тільки одне оповідання одного історика. Бо, щойно він припиняє оповідати про життя Мойсея, він переходить до історії Ісуса так: «І сталося по смерті Мойсея, раба Божого, і сказав Господь до Ісуса» і далі («Книга Ісуса Навина», 1:1). І, закінчивши її смертю Ісуса, він таким же переходом і зв’язком починає історію «Суддів», а саме: «І сталося по смерті Ісуса, і питалися Ізраїлеві сини Господа» і далі. А до цієї книги як додаток він приєднує «Книгу Рут»38 таким чином: «І сталось за часу, коли судді судили, то був голод у Краю». І до неї таким же чином він приєднує «І книгу Самуїлову», після завершення якої він звичним своїм переходом береться до другої, а до цієї, не закінчивши ще історії Давида, він приєднує «І книгу Царів» і, продовжуючи розповідати історію про Давида, приєднує нарешті до неї за допомогою такого ж зв’язку «II книгу».

Далі, з’єднання і порядок історичних оповідей також вказує, що був тільки один історик, який поставив собі певну мету: бо він починає оповідь від першої появи гебрейського народу (nationis), потім говорить ще, з якої нагоди і в який час Мойсей видавав закони і провіщав їм багато чого. Далі, яким чином, згідно з пророцтвом Мойсея, вони вступили до заповітної землі («Повторення Закону», 7), і як, оволодівши нею, вони перестали дотримуватися законів («Повторення Закону», 31:16), внаслідок чого їх переслідували численні біди (31:17). Далі розповідається, яким чином вони побажали потім обрати царів («Повторення Закону», 17:14), у кого справи закінчувалися добре або нещасливо, залежно від того, як вони дотримувалися законів («Повторення Закону», 28:36 і вірш останній); і, нарешті, автор розповідає про падіння держави, як провіщав про це Мойсей. Усе інше, що аж ніяк не служить зміцненню Закону, він або зовсім обминає мовчанкою, або відсилає читача до інших істориків. Отож усі ці книги мають на меті одне, а саме: навчити Мойсеєвих висловів і постанов і довести їх через хід подій.

Таким чином, із цих трьох разом розглядуваних обставин, а саме: простоти змісту всіх цих книг, їхнього зв’язку і того, що вони являють собою списки, зроблені пізніше, через багато віків після подій, що відбулися, ми робимо висновок, як уже згадувано, що всі вони були написані тільки одним істориком. Ким же саме він був — цього я не можу сказати так однозначно. Маю підозру, однак, що це був сам Ездра. І є деякі істотні дані, на підставі яких я висловлюю [цей] здогад. Бо оскільки історик (про якого ми вже знаємо, що він був тільки один) доводить історію до звільнення Єхонії і, крім того, додає, що той обідав за царським столом протягом усього свого життя (тобто або Єхонії, або сина Навуходоносора, бо сенс тут двоякий), то звідси випливає, що раніше від Ездри він не жив. Але Письмо ні про кого з тих, що жили тоді, крім одного Ездри, не свідчить («Книга Ездри», 7:10), що він докладав свого прагнення до відшукання Закону Божого та приведення його в порядок, і що він був писарем (7:6), обізнаним із законом Мойсея. Ось чому я можу запідозрити, що, крім Ездри, не було нікого, хто міг би написати ці книги. Потім із цього свідчення про Ездру ми бачимо, що він намагався не тільки відшукати Закон Божий, але також і впорядкувати його. І в «Книзі Неємії» (8:8) так мовиться: «1 читали в книзі, у Божому Законі виразно, і вияснювали значення, і робили зрозумілим читане».

А оскільки в книзі «Повторення Закону» міститься не тільки книга Закону Мойсея чи більша її частина, але, крім того, є багато такого, що вставлено для повнішого пояснення, то я роблю висновок, що книга «Повторення Закону» і є та книга Закону Божого, писана Ездрою, упорядкована і пояснена, яку тоді читали39. А що в цій книзі «Повторення Закону» багато чого вставлено як додаток для повнішого пояснення, то стосовно цього ми показали два приклади при поясненні думки Абен-Езри. Подібних прикладів зустрічається багато, наприклад, у 2:12: «А в Сеїрі перед тим сиділи були гореї, а Іса­вові сини заволоділи ними та вигубили їх перед собою, та й осіли замість них, як зробив Ізраїль Краєві спадку свого, що дав їм Господь». Тобто він пояснює вірші 3 і 4 тієї ж глави, а саме: що гору Сеїр, яка дісталася у спадок синам Ісава, вони зайняли не як безлюдне місце, але що вони завоювали її, а гореїв, які населяли її раніше, звідти прогнали і винищили, подібно до того як ізраїльтяни — ханаанеян після смерті Мойсея. Як додаток до слів Мойсея, включені також вірші 6, 7, 8 і 9 глави 10-ї. Бо всякий бачить, що вірш 8, який починається словами: «Того часу Господь відділив був Левієве плем’я — повинен стосуватися тільки вірша 5-го, але не смерті Аарона, згадку про яку Ездра вставив сюди, напевне, не через що інше, як тому, що Мойсей у цій оповіді про тельця, якому народ поклонявся, сказав (9:20), що він просив Бога за Аарона. Потім він пояснює, що Левієве плем’я обране Богом у той час, про який Мойсей тут говорить, щоб показати причину обрання, а також чому левіти не були покликані до участі в спадку. А як зробив це, він поспішає продовжити нитку історії словами Мойсея.

До цього додайте передмову до книги і всі місця, які говорять про Мойсея в третій особі. І, без сумніву, крім цього, він багато чого іншого, що нами тепер не може бути розпізнане, додав чи сказав іншими словами, щоб це легше розуміли люди його епохи. Якби, кажу, у нас була справжня Мойсеєва книга Закону, то я не маю сумніву, що ми знайшли б велику різницю як у словах, так і в розподілі та в основах Заповідей. Бо, коли я порівнюю Десять Заповідей цієї книжки з Десятьма Заповідями «Виходу» (де, власне, розповідається його історія), я бачу, що перше відрізняється від другого в усіх Заповідях: Четверта Заповідь не тільки дається в інший спосіб, але на додачу й викладається набагато докладніше. Основа ж її від того, що наводиться в Десяти Заповідях «Виходу», відрізняється, як небо від землі. Нарешті, порядок, згідно з яким тут пояснюється Десята Заповідь, також інший, аніж у «Виході». Отож я гадаю, що це і тут, і в інших місцях зроблено, як я вже сказав, Ездрою, тому що він пояснював своїм сучасникам Закон Божий, і це, отже, є книга Закону Божого, виправленого ним і поясненого. Я думаю, що ця книга була першою з усіх, про які я сказав, що він [їх] написав. Це, я гадаю, тому, що вона містить закони вітчизни, яких народ більш за все потребує, а також тому, що ця книга не з’єднана з попередньою ніяким зв’язком, як усі решта, але починається самостійним реченням: «Оце ті слова, що Мойсей говорив», і далі.