Щоправда, я міг би сказати, що чудом є те, причину чого не можна пояснити, виходячи з відомих принципів природознавства, за допомогою природного світла. Але, оскільки чудеса відбувалися згідно з розумінням простолюду, який, звичайно ж, про принципи природознавства нічого не знав, тому нема сумніву, що давні [люди] вважали за чудо те, чого не могли пояснити тим способом, яким простолюд звичайно пояснює природні речі, а саме: вдається до пам’яті, щоб пригадати іншу подібну річ, яку зазвичай приймають без подиву. Адже простолюд, коли не дивується з якоїсь речі, то гадає, що він її достатньо розуміє. Отож у давніх [людей] (і майже у всіх до нинішнього часу) ніякої норми для чуда, крім цієї, не було. Тому не треба сумніватися, що у Святому Письмі розповідається, як про чудеса, багато про що. Причини цього легко можна з’ясувати на основі відомих принципів природознавства. Про це ми натякнули вже у II розділі, коли говорили про те, що в часи Ісуса [Навина] Сонце зупинилося; і що в часи Ахаза24 воно відступило назад. Але про це ми скоро будемо говорити докладніше, а саме при тлумаченні чудес, як я й обіцяв зробити в цьому розділі.

Тепер пора перейти до другого пункту, а саме: показати, що з чудес ми не можемо зрозуміти ні сутності, ні існування, ні промислу Божого, але що, навпаки, все це набагато краще розуміється з міцного і незмінного порядку природи. Довести це я гадаю таким чином: оскільки існування Бога само собою невідоме, то його з необхідністю слід виводити з понять, істинність яких настільки міцна й непохитна, що не може існувати і бути мислима жодна сила, яка могла б їх змінити. Принаймні з того моменту, як ми зробили висновок із них про існування Бога, вони повинні здаватися нам такими, — якщо ми хочемо з них зробити висновок про нього без усякого ризику. Але якби ми стали думати, що самі поняття можуть бути змінені якоюсь силою (якою б вона, зрештою, не була), то сумнівалися б тоді щодо їхньої істинності, а отже, і щодо нашого висновку, тобто щодо існування Бога; і ніколи ні в чому не могли б бути впевнені. Потім ми знаємо, що з природою узгоджується або їй суперечить тільки те, що, як ми показали, узгоджується з тими принципами або суперечить їм. Тому, якби ми подумали, що в природі може бути зроблено якоюсь силою (якою б вона, зрештою, не була) те, що суперечить природі, то це суперечило б тим первісним поняттям, і, таким чином, його слід було б відкинути як безглуздя. Інакше треба було б піддати сумніву первісні поняття (як ми щойно показали), тобто Бога і все, що ми якимось чином пізнали.

Отож далеко не правильно, що чудеса (а під цим розуміється щось таке, що суперечить порядку природи) показують нам існування Бога. Радше навпаки, вони змушують нас сумніватися щодо нього. Тимчасом як без них ми цілком могли б бути впевнені в ньому, знаючи, що все йде за відомим і незмінним порядком природи. Але припустімо, що чудом є те, що не може бути пояснене природними причинами. Це можна розуміти, звичайно, двояко: або воно справді має природні причини, які, однак, людським розумом не можуть бути знайдені; або ж воно жодної причини, крім Бога або волі Божої, не визнає. Але, оскільки все, що відбувається з природної причини, здійснюється також тільки внаслідок могутності і волі Божої, то неодмінно повинно зрештою прийти до того, що чудо, власне (чи має воно природні причини, чи ні), є чимось, чого причиною пояснити не можна, тобто чимось, що переважає людське розуміння. Але зі справ (opera) і взагалі з того, що переважає наше розуміння, ми нічого не можемо збагнути. Бо все, що ми переконливо і виразно розуміємо, повинне ставати для нас відомим само собою або через інше, яке так само ясно і виразно розуміється.

Тому з чуда, або справи, яка перевищує наше розуміння, ми не можемо зрозуміти ні сутності, ні існування Божого, ні взагалі чогось про Бога і природу. Але, нав­паки, знаючи, що все Богом визначено і встановлено, і що дії природи випливають із сутності Бога (закони ж природи є вічними рішеннями і веліннями Божими), безумовно, треба зробити висновок, що ми тим краще знаємо Бога і волю Божу, чим краще знаємо природні речі і чим ясніше розуміємо, яким чином вони залежать від своєї першої причини і як вони діють згідно з вічними законами природи. Стосовно ж нашого розуму, то з набагато більшим правом треба називати справами Бога й відносити до волі Божої ті справи, які ми ясно і виразно розуміємо, аніж ті, яких ми зовсім не знаємо, хоча вони вельми займають уяву і збуджують у людях подив до себе. Отож лише ті справи природи, які ми чітко й виразно розуміємо, дають більш високе знання про Бога і ясніше від усього вказують волю та рішення Бога. Ті ж [люди], які вдаються до волі Божої, коли не знають чогось, просто займаються балачками. Кумедний, звичайно, спосіб признаватися в незнанні!

Далі, якби ми з чудес і могли щось вивести, однак ніяк із них не можна було б вивести існування Бога. А оскільки чудо є обмеженою справою (opus limitatum) і завжди виражає тільки відому і обмежену могутність, то немає сумніву, що ми з такої дії не можемо робити висновок про існування причини, могутність якої нескінченна, але (щонайбільше) про існування причини, могутність якої більша. Кажу щонайбільше: адже зі збігу багатьох причин може випливати якась справа, сила якої і могутність хоча й менша від могутності всіх причин, разом узятих, але набагато більша від могутності кожної причини окремо. Та, оскільки закони природи (як ми вже показали) поширюються на нескінченне і мисляться нами під деякою формою вічності, і природа чинить згідно з ними у відомому й незмінному порядку, то самі вони якоюсь мірою показують нам нескінченність, вічність і незмінність Бога. Отож робимо висновок, що через чудеса ми не можемо пізнати Бога і його існування та промисел, але про це набагато краще можна зробити висновок із стійкого й незмінного порядку природи. В цьому висновку я мовлю про чудо, оскільки під ним розуміється не що інше, як справа, яка переважає (або про яку думають, що вона переважає) людське розуміння. Якщо ми припустимо, що воно розладнує чи перериває порядок природи або суперечить її законам (як ми щойно показали), тоді воно не може дати ніякого знання про Бога. Навпаки, воно позбавило б нас і того, яке маємо від природи, і змусило б нас сумніватися не тільки щодо Бога, але й щодо всього. Тут я не визнаю жодної різниці між справою протиприродною (opus contra naturam) і справою надприродною (opus supra naturam) (тобто, як деякі говорять, справою, яка хоча й не суперечить природі, однак не може бути створена чи зроблена нею). Бо, оскільки чудо відбувається не поза природою, але в самій природі, то хоча б і стверджували, що воно надприродне, однак воно неодмінно порушує порядок природи, який ми в інших випадках мислимо міцним і незмінним завдяки рішенням Бога.

Отож якби в природі щось сталося, що не випливає із її законів, тоді воно необхідно суперечило б порядку, встановленому Богом у природі навіки через універсальні закони природи, і, таким чином, воно було б проти природи та її законів, і, відповідно, віра в нього змусила б нас сумніватися щодо всього і привела б до атеїзму. Таким чином, я гадаю, те, що я накреслив у другому пункті, я довів за допомогою досить вагомих доказів (rationibus). Із цього ми знов-таки можемо зробити висновок, що чудо, чи буде воно проти-, чи надприродне, є чистим абсурдом і що, крім того, під чудом у Святому Письмі можна розуміти не що інше, як справу природи (як ми сказали), яка перевищує (або про яку думають, що вона перевищує) людське розуміння.

Далі, перш ніж перейти до третього пункту, хочемо спочатку цю нашу думку (що з чудес не можна пізнати Бога) потвердити авторитетом Святого Письма. І, хоча Письмо ніде відверто не вчить цього, однак із нього легко можна зробити висновок про це, особливо з того, що Мойсей («Повторення Закону», 13) велить засуджувати на смерть пророка-ошуканця (seductorem), якби він сотворив чудо. Бо він так говорить: «(якщо навіть) збудеться та ознака й те чудо (portentum), що сказав він тобі... не слухайся (однак) слів того пророка... бо цим Господь Бог ваш випробовує вас... А пророк той нехай буде забитий» тощо. Із цього стає зрозуміло, що чудеса могли чинити і неправдиві пророки, і що люди, якщо вони недостатньо тверді в істинному пізнанні Бога і любові до нього, можуть через чудеса так само легко прийняти неправдивих богів, як і правдивого. Бо він додає: «Господь Бог ваш випробовує вас, щоб пізнати, чи ви любите Господа Бога вашого усім своїм серцем і всією своєю душею».

Далі, ізраїльтяни, бачачи стільки чудес, не могли витворити ніякого здорового поняття про Бога. Це сам досвід засвідчив. Бо коли вони переконалися, що Мойсей пішов од них, вони просили в Аарона видимих богів, і (о ганьба!) їхнім уявленням про Бога (яке вони, зрештою, виробили собі із стількох чудес) був телець. Асаф, хоч і чув про багато чудес, але сумнівався щодо промислу Божого і ледве був не збився з правдивого шляху, якби, нарешті, він не зрозумів істинного блаженства (дивись Псалом 73). Соломон, у часи якого справи юдеїв перебували в найквітучішому стані, також схильний думати, що все відбувається завдяки випадку («Еклезіаст», 3:19, 20, 21; 9:2, 3 тощо). Нарешті, майже для всіх пророків було дуже неясним таке: яким чином можна узгодити порядок природи і жереб людей з поняттям, яке вони створили про промисел Божий. Однак для філософів, які намагаються зрозуміти речі, виходячи не з чудес, а з чітких понять, це було завжди дуже зрозумілим. Особливо для тих, які вбачають справжнє щастя тільки в доброчесті й душевному спокої і виявляють старання не про те, щоб природа їх слухалася, а навпаки, щоб вони слухалися природи. Бо вони напевне знають, що Бог править природою так, як цього вимагають її універсальні закони, а не приватні закони людської природи, і що, отже, Бог бере до уваги не один людський рід, але всю природу.

Отож і з самого Письма видно, що чудеса не дають справжнього знання про Бога і не вчать ясно про промисел Божий. [Щоправда], в Письмі часто зустрічається, що Бог творив чудеса з метою стати відомим серед людей, як у 10:2 «Виходу»; що Бог знущався з єгиптян і давав знамення про себе, аби ізраїльтяни знали, що він є Богом. Але з цього, однак, не випливає, що чудеса справді вчать цього, а лише що юдеї мали такі погляди, що їх легко можна було переконати тими чудесами. Вище, в розділі II, ми докладно показали, що пророчі, тобто утворювані шляхом одкровення докази (rationes) постають не з загальних і загальноприйнятих, а лише дозволених понять, навіть і абсурдних, та з міркувань тих, хто одержує одкровення або кого Дух Святий хоче переконати. Це ми пояснили на багатьох прикладах, а також свідченнях Павла, який із греками був грек, а з юдеями — юдей. Але хоч ті чудеса й могли переконувати єгиптян і юдеїв відповідно до їхніх рівнів понять, однак вони не могли дати справжньої ідеї і знання про Бога. Змогли привести лише до того, що єгиптяни і гебреї допустили існування божества (Numen), яке могутніше від усіх речей, їм відомих, і допустили, що більше, ніж про всіх інших, воно дбало про гебреїв, у яких на той час усі надмірні сподівання справджувалися найщасливішим чином. Але що Бог про всіх рівно піклується, вони не припускали, бо цього може навчити тільки філософія. Тому юдеї і всі ті, які довідалися про промисел Божий тільки з неоднакового стану людських справ і нерівної долі людей, прийшли до переконання, що юдеї були Богові миліші від решти народів, хоч, проте, вони й не переважали решти правдивою людською досконалістю, як ми вже показали це в розділі III.

Отож переходжу до третього пункту, а саме: покажу з Письма, що рішення і накази Бога, а відповідно і промисел [Божий) насправді є не чим іншим, як порядком природи. Тобто, коли Письмо говорить, що те чи те зроблене Богом або волею Божою, то Письмо насправді передбачає, що це було зроблено саме згідно з законом і порядком природи, а не передбачає (як вважає простолюд), ніби природа тоді перестала діяти або її порядок на деякий час був порушений. Але Письмо прямо не вчить того, що не стосується його вчення, тому що (як ми показали стосовно божественного закону) не його справа — пояснювати речі за допомогою природних причин і вчити речей чисто спекулятивних. Тому те, що ми хочемо показати тут, доводиться виводити (eliciendum) за допомогою висновків із деяких історичних оповідей Письма, випадково розказаних докладніше, з багатьма супутніми обставинами. Отож вкажу на деякі з таких розповідей. В « І книзі Самуїловій» (9:15, 16) розповідається: Бог відкрив Самуїлу, що пошле до нього Саула, однак Бог не послав його до Самуїла, як зазвичай посилають люди одного до другого. Але це послання Боже було не що інше, як сам порядок природи. Справді, Саул (як розповідається в попередньому розділі) шукав загублених ослиць і, маючи намір вже без них повернутися додому, за порадою свого слуги прийшов до пророка Самуїла довідатись від нього, де він може їх знайти. І зі всієї оповіді не видно, щоб Саул, окрім цього порядку природи, мав інший наказ від Бога прийти до Самуїла.

У Псалмі 105 (вірш 24) мовиться, що Бог змінив дух єгиптян так, що вони зненавиділи ізраїльтян. Ця зміна також була цілком природною — так випливає з глави 1 «Виходу», де викладається серйозна підстава, яка спонукала єгиптян обернути ізраїльтян у рабство. У книзі «Буття» (9:13) Бог говорить Ноєві, що він дає веселку у хмарі. Ця дія Бога, звичайно, теж є не чим іншим, як переломленням і відбиттям сонячних променів, якого зазнають самі промені в краплинах води. У Псалмі 147 (вірш 18) та природна дія і теплота вітру, від якого тануть іній і сніг, називається словом Божим, а у вірші 15 мова Божа і слово називаються вітром і холодом. У Псалмі 104 (вірш 4) вітер і вогонь називаються посланцями і служниками Бога. І багато чого іншого подібного зустрічається в Письмі. Це вельми ясно показує, що рішення, наказ, мова і слово Бога є не чим іншим, як самою дією і порядком природи. Тому немає сумніву, що все, про що розповідається в Письмі, відбулося природним шляхом. Однак усе приписується Богові, тому що, як ми вже показали, Письму не властиво вивчати речі через природні причини, але властиво тільки розповідати про ті речі, які широко охоплюють уяву і до того ж розповідають тим самим методом і в тому стилі, які краще сприяють, аби викликати більше здивування, а отже, і тому, щоб закарбовувалася побожність в душі простолюду. Отож, якщо у Святому Письмі трапляється щось, причини чого ми не вміємо викласти і що, напевне, трапилося поза, ба навіть всупереч порядку природи, то це не повинно нас зупиняти, але безумовно слід вважати, що те, що справді відбулося, відбулося природним чином.

Це потверджується також тим, що чудеса супроводжувалися багатьма обставинами, хоча про них не завжди розповідається, особливо коли їх оспівують у поетичному стилі. Обставини чудес, кажу, ясно вказують, що вони вимагають природних причин. Так, для того щоб єгиптяни захворіли на коросту (scabie infestarentur), треба було, щоб Мойсей розкидав у повітрі попіл («Вихід», 9:10). Сарана напала на країну єгиптян також завдяки природному наказові Бога, а саме: внаслідок східного вітру, який дув упродовж цілого дня і ночі, а залишила її внаслідок вельми сильного західного вітру («Вихід», 10:14, 19). За таким же велінням Бога і море відкрило шлях юдеям («Вихід», 14:21), а саме: завдяки східному вітру, який дув вельми сильно протягом цілої ночі. Далі, Єлисей, щоб оживити хлопчика, якого вважали мертвим, повинен був якийсь час лежати на ньому, доки він спочатку не зігрівся і не відкрив нарешті очей («II книга Царів», 4:34, 35). Так само в «Євангелії від Івана» у главі 9 розповідається про деякі обставини, якими користувався Христос для зцілення сліпого. Ми знаходимо в Письмі також і багато інших обставин, і все це достатньо показує, що чудеса вимагають чогось іншого, аніж абсолютного, як кажуть, наказу від Бога. Тому треба думати, що хоч обставини чудес і їхні природні причини не завжди й не всі вказуються, однак без них чудеса не відбувалися.

Це видно також із «Виходу» (14:27), де розповідається тільки, що за одним помахом руки Мойсеєвої море знову завирувало, і нема жодної згадки про вітер. А тим часом у пісні (15:10) мовиться, що це відбулося тому, що Бог подув вітром своїм (тобто вельми сильним вітром). В оповіді, таким чином, ця обставина пропущена, і чудо з цієї причини здається більшим. Але, може бути, хтось наполягатиме на тому, що в Письмі ми зустрічаємо багато такого, що жодним чином, напевне, не може бути пояснене природними причинами, як, наприклад, те, що гріхи людей і їхні молитви можуть бути причиною дощу та родючості землі або що віра могла зцілювати сліпих, і інше подібне, про що розповідається в Біблії. Але я вважаю, що вже відповів на це. Адже я показав, що Письмо не вивчає речі через найближчі їхні причини, але тільки розповідає про речі в тому порядку і в тих висловах, якими воно більше за все може надихнути людей, а особливо простолюд, до побожності; і з цієї причини воно говорить про Бога і про речі дуже неточно, тому що воно, власне, має на меті не розум переконувати, але заторкнути і полонити фантазію та уяву людей. Адже якби Письмо розповідало про спустошення якоїсь держави так, як зазвичай розповідають політичні історики, то це аж ніяк не зворушувало б простолюд, і, навпаки, воно вельми сильно зворушує, якщо все зображує поетично і відносить до Бога, як це зазвичай буває.

Отож, коли Письмо розповідає, що земля через людські гріхи стає неродючою, або що Бог через людські гріхи гнівається, сумує, жалкує щодо обіцяного і зроб­леного блага, або що Бог згадує обіцянку, тому що бачить знамення, і багато чого іншого, то це висловлено поетично або розказано згідно з міркуваннями і забобонами читача. Тому ми тут рішуче робимо висновок, що все, про що говориться в Письмі як про таке, що трапилося насправді, трапилося з необхідності, як і все, згідно з законами природи; і якби знайшлося щось, стосовно чого неспростовно (apodictice) можна довести, що воно суперечить законам природи або не могло з них випливати, то про це треба думати, як про додатки, зроблені до Святого Письма людьми, які не шанують святині. Адже все, що проти природи, те і проти розуму; а що проти розуму, те безглузде, а тому й мусить бути відкинуте.

Тепер лишається тільки згадати ще трохи про тлумачення чудес або краще повторити (бо головне вже сказано) й ілюструвати тим чи іншим прикладом, що я обіцяв тут зробити по-четверте. І я хочу це зробити для того, щоб хтось, погано витлумачивши якесь чудо, не дивувався легковажно, що він знайшов у Письмі щось таке, що суперечить світлу природи. Дуже рідко буває, щоб люди розповідали про якусь справу, що завершилася, так, щоб до оповіді не можна було нічого додати від свого міркування. Навпаки, коли вони бачать або чують щось нове, то, якщо старанно не утримуються від своїх упереджених думок, воні здебільшого до такої міри виявляються у їхній владі, що сприймають зовсім інше, аніж те, що бачать або чують про те, що трапилось. Особливо якщо зроблене переважає розуміння оповідача або слухача, а головним чином — якщо для їхніх інтересів важливо, щоб усе відбулося відомим чином. Внаслідок цього й буває, що люди у своїх літописах та історіях викладають більше свої думки, аніж [описують] самі дії. Один і той самий випадок розповідається двома людьми, які мають різні думки, настільки по-різному, що здається, ніби говорять про два різні випадки. І, нарешті, часто не дуже важко тільки за [характером] оповіді встановити думку літописця та історика. На потвердження цього я міг би навести багато прикладів, і з [праць] філософів, які писали натуральну історію (historia naturae), і з [розповідей] літописців, якби не вважав це зайвим.

Зі Святого ж Письма я наведу тільки один [приклад], а про 1інші читач хай сам судить. У часи Ісуса [Навина] гебреї (як ми вже вище згадували) вірили нарівні з простолюдом, що Сонце в денному, як його називають, перебігу рухається, Земля ж перебуває у спокої, і під цю упереджену думку вони підвели чудо, яке трапилося з ними під час походу проти відомих п’ятьох царів. Бо вони не просто розповідали, що тодішній день був довший за звичайний, але що Сонце і Місяць зупинилися або спинили свій рух. Це для них у той час також могло немало прислужитися, щоб переконати поган, які шанували Сонце, і потвердити самим досвідом, що Сонце перебуває під владою іншого божества, за чиїм велінням воно зобов’язане змінити свій природний лад. Тому почасти з релігійних поглядів, почасти з упереджених міркувань вони зрозуміли і розповіли справу цілком інакше, аніж вона могла відбутися насправді.

Отож, щоб тлумачити чудеса Письма і розуміти з оповідей про них, яким чином вони відбувалися насправді, необхідно знати думки тих, які про них уперше розповіли і які залишили нам їхній опис, і відрізняти їх від того, що могли їм передати їхні відчуття. Інакше-бо з самим чудом, як воно насправді відбувалося, ми змішаємо думки і судження оповідачів. І не тільки для цього, але й для того, щоб не змішувати речей, які справді відбулися, з речами уявними, які були тільки пророчими уявленнями, важливо знати їхні думки. Адже в Письмі багато про що розповідається як про реальне, і багато чого вважалося реальним, — що, проте, було лише наочним зображенням (repraesentatio) і річчю уявною (imaginana). Наприклад, що Бог (найвища істота) сходив з небес («Вихід», 19:18; «Повторення Закону», 5:19); що гора Синай димувала, тому що Бог зійшов на неї, оточений вогнем; що Ілія піднявся на небо на вогняній колісниці і вогняних конях.

Все це, звичайно, було тільки фантазією, пристосованою до думки осіб, які передали нам події так, як вони їм уявлялися, тобто як справжні речі. Адже всі, хто розуміється хоч трохи більше за простолюд, знають, що Бог не має ні правої, ні лівої руки, що він не рухається і не перебуває у спокої, він не [є] в [якомусь] місці, але абсолютно нескінченний, і в ньому перебуває все найдосконаліше. Це, кажу, знають ті, які судять про речі, виходячи з понять чистого розуму, а не залежно від того, як уява збуджується зовнішніми відчуттями, що зазвичай буває з простолюдом, який уявляє Бога тілесним і наділеним царською владою; уявляє, що його трон міститься у небесному склепінні, під зірками, відстань яких від Землі, на його думку, не надто велика. До цих міркувань пристосовані (як ми сказали) вельми численні випадки в Письмі. Тому філософи не повинні приймати їх як реальні. Нарешті, для розуміння того, як чудеса відбувалися насправді, важливо знати геб­рейську фразеологію і тропи. Адже, хто недостатньо зверне на них увагу, той припише Письму багато чудес, про які оповідачі їх ніколи й не думали розповідати. Виходить, що він не тільки не буде знати, як речі й чудеса відбулися насправді, але й думки священних книг зовсім не пізнає. Наприклад, Захарій (14:7), говорячи про якусь там майбутню війну, стверджує: «І буде єдиний то день, Господу знаний, — то буде не день, і не ніч, і буде, — на час вечора станеться світло». Здається, цими словами він провіщає велике чудо, а тим часом він хоче позначити ними не що інше, як те, що битва протягом цілого дня не визначиться, і наслідок її буде відомий тільки Богові, і що лише у вечірній час буде здобуто перемогу. Адже пророки зазвичай у таких висловах провіщали й описували перемоги й поразки народів.

Подібне ж бачимо і в Ісаї (13:10), який зображує руйнування Вавилону таким чином: «Бо зорі небесні та їхні сузір’я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм...» Звичайно, ніхто, гадаю, не вірить, що це трапилося при спустошенні того царства, зарівно не вірить і тому, що він невдовзі [вірш 13] додає, а саме: «Тому небеса захитаю, і зрушиться земля зі свого місця...» Так само в главі 48, у вірші [передостанньому, аби показати юдеям, що вони безперешкодно повернуться із Вавилона до Єрусалима і не відчують у дорозі спраги, говорить: «1 спраги не знали вони на пустинях, якими провадив він їх: воду з скелі пустив їм, — він скелю розбив — і вода потекла!» Цими словами, кажу, він хоче означити не що інше, як те, що юдеї знайдуть у пустелях джерела, як це буває, з яких вони втамують свою спрагу. Бо відомо, що коли вони зі згоди Кіра поверталися до Єрусалима, то жодних подібних чудес для них не трапилося. І в Святому Письмі зустрічається вельми багато такого роду чудес, які у юдеїв були тільки фігурою мовлення. І нема потреби перераховувати тут все окремо. Але ж я хотів би тільки відмітити, що гебреї завдяки цим виразам звик­ли не лише говорити вишукано, але й головним чином побожно.

Тому в Святому Письмі зустрічається вислів «благословити» Бога замість «неславити» («І книга Царів», 21:10, і «Книга Йова», 2:9), і з тієї ж причини вони все відносили до Бога. Тому й здається, що Письмо розповідає тільки про чудеса навіть і тоді, коли воно говорить про речі виключно природні. Кілька прикладів цього ми вже вище наводили. Тому коли Письмо говорить, що Бог озлобив (induravisse) серце фараона, то треба думати, що це означає не що інше, як те, що фараон був упертим. І коли мовиться, що Бог відкриває вікна неба, то це означає не що інше, як те, що багато води випадає у вигляді дощу, і таке інше. Отож, хто належним чином зверне увагу на це, а також на те, що про багато чого розповідається дуже коротко, без усяких обставин і майже уривчасто, той майже нічого не знайде в Письмі, стосовно чого можна довести, що воно суперечить природному світлу, і, навпаки, багато такого, що здавалося вельми темним, за помірних роздумів можна буде зрозуміти і легко витлумачити.