Розділ VII. Про тлумачення письма

Що Святе Письмо є словом Божим, яке вчить людей справжнього блаженства або шляху до спасіння, це, звичайно, у всіх на вустах. Насправді ж виявляється зовсім інше. Простолюд, певно, менш за все турбується про те, щоб жити згідно з правилами Святого Письма. І ми бачимо, що майже всі видають свої вигадки за слово Боже і прагнуть тільки того, щоб під приводом релігії змусити інших думати однаково з ними. Ми бачимо, кажу, що теологи здебільшого були заклопотані тим, як би їм свої вигадки і думки вимучити (extorquere) із святих письмен і підсилити божественним авторитетом; і що вони ні до чого іншого не ставляться з меншою дбалістю і з більшою легковажністю, як до витлумачення Письма або думки Духа Святого. Якщо їх потім щось і турбує, так це побоювання не того, що вони приписали Святому Духові якусь помилку і ухилилися від шляху спасіння, а про те, як би їхньої помилки не викрили інші (і таким чином власний їхній авторитет не був би потоптаний); і як би інші не стали ними гидити. Якби люди від чистої душі говорили те, що вони свідчать про Письмо на словах, то вони вели б тоді цілком інший спосіб життя і стільки протиріч не збурювало б їхню душу. Вони не сперечалися б із такою ненавистю, і їх не охопило б таке сліпе й легковажне бажання тлумачити Письмо і вигадувати новизну в релігії. Навпаки, вони б не наважилися прийняти за вчення Письма нічого такого, чого не спізнали цілком переконливо з нього самого. І, нарешті, ті святотатці, які не побоялися підробити Письмо в дуже багатьох місцях, значного мірою вбереглися б від такого злочину і відвернули б від нього блюзнірські свої руки.

Але честолюбство і нахабство наостанок настільки переважили, що релігію обґрунтували не так послухом до вчення Духа Святого, як захистом людських вигадок. Навіть більше, релігія полягає нібито не в любові, а в розпалюванні протиріч між людьми і в поширенні найжорстокішої ненависті, яка прикривається неправдивим іменем божественної ревності і полум’яної запопадливості. До цих нещасть приєднуються забобони, які вчать людей зневажати розум і природу, а шанувати і дивуватися тільки з того, що суперечить одному й другому. Тому не дивно, що люди, аби більше дивуватися Письму і вшановувати його, намагаються так його пояснити, щоб воно здавалося якомога більше суперечним саме розумові та природі. Тому їм сниться, що в Святому Письмі ховаються найглибші таємниці, і вони вправляються у відшукуванні їх (тобто недоречностей), нехтуючи іншим, корисним. І все, що тільки вони придумають, шаленіючи таким чином, — все це вони приписують Святому Духові й зі всією силою і натиском пристрасті намагаються те захистити. Бо люди так влаштовані, що все, що пізнають чистим розумом, вони й захищати прагнуть тільки інтелектом (intellectus) і розумом (ratio). Навпаки, все, про що мислять, керуючись афектами душі, вони й захищають, керуючись ними ж. Але, щоб виплутатися з цих збентежень, звільнити розум від теологічних забобонів і легковажно не приймати вигадок людей за божественні правила, ми повинні повести мову про істинний метод тлумачення Письма і обміркувати його. Адже, не знаючи методу, ми нічого не можемо з певністю знати, чого прагне навчити Письмо, або Святий Дух. А цей метод тлумачення Письма, коротко кажучи, не відрізняється, на мою думку, від методу тлумачення природи, але узгоджується з ним цілком. Бо як метод тлумачення природи полягає головним чином у тому, що ми викладаємо власне історію природи, з якої, як із відомих даних, ми виводимо означення природних речей, так рівним чином і для тлумачення Письма необхідно накреслити його правдиву історію і з неї, як із відомих даних і принципів, робити висновок (за допомогою законних висновків) про думку авторів Письма.

Адже таким чином кожний завжди буде рухатися вперед без усякого побоювання помилитися і буде в змозі міркувати про те, що переважає наше розуміння, так само правильно, як і про те, що ми пізнаємо за допомогою природного світла. Якщо тільки він справді для тлумачення Письма і міркування про речі (які в ньому є) не допустить жодних інших принципів і даних, окрім тих лише, які запозичуються з самого Письма і його історії. Але, щоб було переконливим, що цей шлях не тільки правильний, але й єдиний (і що він узгоджується з методом витлумачення природи), треба зауважити, що Письмо вельми часто говорить про речі, які не можуть бути виведені з принципів, пізнаних за допомогою природного світла. Адже більшу частину Письма складають оповіді та одкровення. Але оповіді містять у собі головним чином розповіді про чудеса, тобто (як ми показали в попередньому розділі) розповіді про незвичайні вияви природи, пристосовані до поглядів і суджень істориків, які писали про них. Одкровення ж також були пристосовані до поглядів пророків (як ми показали у другому розділі), і вони справді переважають людське розуміння. Тому пізнання всього цього, тобто майже всіх речей, які містяться в Письмі, повинне бути запозичене тільки з самого Письма, подібно до того як пізнання природи — із самої природи.

Що стосується моральних правил, які також є в Біб­лії, то, хоч вони можуть бути доведені на основі загальних понять, однак з них не можна вивести, що Письмо навчає за їхньою допомогою, бо не може бути виявлене тільки з самого Письма. Більше того, якщо ми без забобонів прагнемо потвердження божественності Письма, то для нас повинно тільки з нього одного стати очевидним, що воно вчить справжніх моральних правил. Бо тільки цим може бути доведена його божественність. Адже ми показали, що достовірність пророків випливає головним чином із того, що пророки мали дух, схильний до справедливого й доброго. А тому це ж саме і для нас повинно бути очевидним, аби ми могли мати до них довір’я. А що з чудес не можна переконатися щодо божественності Бога, ми також довели вже, не кажучи про те, що чудеса могли творити і неправдиві пророки. Тому божественність Письма повинна виявлятися лише з того, що воно вчить правдивого доброчинства. Але це може виявлятися тільки з [самого] Письма. Якби цього не сталося, то прийняти і засвідчити його божественність було б великим забобоном. Отож усе пізнання Письма треба запозичувати з нього одного. Нарешті, Письмо не дає визначень речей, про які воно говорить, як не дає [їх] також і природа. А тому, подібно до того як визначення природних речей слід виводити з різних дій природи, так і [ці визначення] повинні бути вилучені з різних оповідей, які зустрічаються в Письмі про кожну річ. Отож загальне правило тлумачення Письма є таким: не приписувати Письму вчення, якого ми не побачили б найочевиднішим чином із його історії. Якою ж повинна бути його історія і про що головним чином вона повинна розповісти, саме тут і треба тепер сказати. Отож: 1. Вона повинна містити природу і особливості мови, якою книги Письма були написані і якою їхні автори зазвичай говорили. Адже таким чином ми будемо у змозі знайти всі значення, що їх кожна мова може допускати на підставі звичного способу висловлювання. А оскільки всі писарі як Старого, так і Нового Заповіту були гебреї, то немає сумніву, що історія гебрейської мови передусім необхідна для розуміння книг не тільки Старого Заповіту, написаних цією мовою, але й Нового, бо, хоч вони були оприлюднені й іншими мовами, однак містять гебреїзми.

2. Вона [історія] повинна зібрати думки кожної книги і звести їх до найбільшого глузду (summa capita), щоб таким чином усі положення, які зустрічаються про один і той же предмет, могли бути у нас на видноті. Потім відмітити всі двозначні або темні місця, або ті, які здаються такими, що суперечать одне одному. Тут я називаю темними та очевидними ті положення, зміст яких важко або легко відчитується розумом із тексту мови. Адже ми цікавимося лише змістом мовленого, а не його істинністю. Більше того, доки ми відшукуємо зміст Письма, слід найвищою мірою остерігатися заздалегідь висловлювати наші умовиводи (ratiocinio), оскільки вони ґрунтуються на принципах природного пізнання (мовчу вже про забобони). Але, щоб нам не змішати істинність змісту з істиною по суті, його треба відшукувати на основі тільки вживання мови або за допомогою умовиводу (ratiocinio), який ніякої іншої основи, крім Письма, не визнає. Все це для кращого розуміння поясню прикладом. Сентенції Мойсея, що «Бог є вогонь» і що «Бог ревнивий», вельми переконливі, доки ми звертаємо увагу тільки на значення слів. І тому я відношу їх також до очевидних, хоча стосовно істини й розуму вони вельми темні. Навіть якби буквальний зміст їхній суперечив природному світлу, якщо він очевидно не протиставляється принципам і основам, добутим з історії Письма, цей зміст слід прийняти, однак, саме як буквальний. І навпаки, якби ці положення виявилися на основі їхнього буквального тлумачення супротивні принципам, добутим із Письма, то, хоча б вони були й вельми згідні з розумом, однак їх треба було б витлумачити інакше (саме метафорично).

Отож, щоб нам дізнатися, чи вірив Мойсей, що Бог є вогонь, чи ні, про це жодним чином не слід робити висновків на підставі того, що ця думка згідна з розумом або що вона йому суперечить, але тільки на підставі інших сентенцій самого Мойсея. Оскільки Мойсей у дуже багатьох місцях переконливо вчить, що Бог не має жодної схожості з видимими речами, які перебувають на небесах, на землі або у воді, то звідси треба зробити висновок, що цю сентенцію або всі інші такі ж самі треба пояснювати метафорично. Але, оскільки від буквального значення слід відходити якомога менше, саме тому треба дослідити спочатку, чи допускає ця одинична сентенція «Бог є вогонь» інше значення, крім буквального. Тобто, чи означає слово «вогонь» щось інше, крім природного вогню. Якщо в практиці мови інше значення не зустрічається, то цю сентенцію ніяким іншим чином і не слід витлумачувати, як би вона не суперечила розумові. Ба навіть навпаки, з нею треба було б узгоджувати всі інші, хай навіть і згідні з розумом. Якщо ж на підставі вживання мови і цього не можна було б зробити, тоді ці сентенції є неузгодженими, а тому судження про них повинне бути відкладене. Але, оскільки слово «вогонь» вживається також у значенні гніву і заздрості (zelotypia) («Книга Йова», 31:12), то сентенції Мойсея тут легко узгоджуються, і ми законно робимо висновок, що ці дві сентенції: «Бог є вогонь» і «Бог ревнивий (zelotypus)», є однією й тією ж сентенцією.

Далі, оскільки Мойсей переконливо вчить, що Бог ревнивий, і ніде не вчить, що Бог позбавлений афектів (passionibus) або хвилювань (pathematis) душі, то звідси справедливо треба зробити висновок, що Мойсей цьому самому вірив або принаймні хотів учити, хоч би як нам думалось, що ця сентенція суперечить розумові. Бо, як ми вже показали, нам не дозволено спотворювати думку (mentem) Письма під диктовку нашого розуму і відповідно з нашими упередженими думками, але все пізнання про Біблію треба запозичувати лише з неї.

3. Нарешті, ця історія повинна розповісти про обставини, які стосуються всіх книг пророків, пам’ять про які зберігається в нас, тобто про життя, характер і заняття автора кожної книги. Хто саме він був, з якої нагоди, в який час, кому і, нарешті, якою мовою він писав. Потім про долю кожної книги, а саме: як вона від початку була сприйнята і до чиїх рук потрапила, потім — скільки було її різночитань і за чиїм рішенням вона була прийнята до числа священних. І, нарешті, яким чином усі книги, які тепер усіма визнаються як священні, поєдналися в одне ціле. Все це, кажу, повинна містити історія Письма. Бо, щоб нам знати, які саме сентенції пропонуються як закони, а які — як моральні правила, важливо знати життя, характер і заняття автора. Додайте, що ми тим легше можемо пояснити чиїсь слова, чим краще знаємо його обдаровання й характер. Потім, щоб не змішати вічних правил з тими, які тільки тимчасово або для небагатьох могли бути корисні, важливо також знати, з якої нагоди, в який час і для якого народу або віку всі правила були написані. Нарешті, важливо знати все інше, про що ми вище говорили, щоб, крім достовірності кожної книги, ми довідалися також і про те, чи могла вона бути зіпсована руками підроблювачів, чи ні, чи з’явилися помилки і чи були вони виправлені людьми, достатньо досвідченими і такими, що заслуговують довіри. Знати це вельми необхідно, аби ми не приймали в сліпому пориві захоплення все, що нам нав’язують, але [приймали] тільки те, що правильне й безсумнівне.

Лише після того, як будемо мати цю історію Письма і твердо вирішимо не видавати за вчення пророків того, що не випливає з цієї історії (або що не виводиться з неї вельми чітко), настане час зайнятися відшукуванням думки пророків і Святого Духа. Але для цього потрібен і метод, і порядок, схожі з тими, якими ми користуємося при витлумаченні природи на основі її історії. Бо, як при дослідженні природних речей ми намагаємося знайти передусім найзагальніше і притаманне всій природі, а саме: рух і спокій та їхні закони і правила, які природа завжди зберігає і згідно з якими вона постійно діє, а від них постійно переходимо до іншого, менш загального, — так і на основі історії Письма треба шукати спершу те, що є найзагальнішим і що складає базис та основу всього Письма і що, нарешті, рекомендується в ньому всіма пророками як вічне і найкорисніше для всіх смертних вчення. Наприклад, що існує єдиний і всемогутній Бог, котрого єдиного треба вшановувати і котрий про всіх піклується, але любить більш за все тих, які шанують його і люблять ближнього, як самого себе, тощо. Цього і подібного, кажу, Письмо всюди вчить настільки переконливо і настільки очевидно, що ніколи нікого не було, хто мав би сумнів щодо розуміння (sensus) цих питань.

Але що таке Бог і яким чином він бачить усі речі і опікується ними, цього й подібного Письмо чітко і як вічної доктрини не навчає. Навпаки, вище ми вже показали, що самі пророки не мали згоди щодо цього, і тому стосовно подібних речей не слід нічого видавати за вчення Святого Духа, хоча б навіть воно вельми добре могло бути визначене за посередництвом природного світла. Отож, добре спізнавши це універсальне вчення Письма, треба потім переходити до іншого, менш загального і такого, що торкається, однак, звичайної життєвої практики і подібне до струмочків, що витікають із цього універсального вчення. Ось такі всі окремі зовнішні дії справжнього доброчестя, які можуть виявлятися тільки випадково. І все, що знайдеться з цього приводу в Письмі темного або двозначного, те повинне бути пояснене і визначене з універсального вчення Письма. Якщо ж знайдуться суперечності, то треба подивитися, з якої нагоди, в який час або для кого це було написано. Наприклад, коли Христос говорить: «блаженні засмучені, бо вони будуть утішені», то ми з цього тексту не знаємо, кого саме він має на увазі. Але оскільки він потім вчить дбати лише про Царство Боже та його справедливість, і це радить як найвище благо («Євангеліє від Матвія», 6:33), то звідси випливає, що він тут розуміє тільки тих, хто плаче за Царством Божим, царством справедливості, що ним нехтують люди, а про це можуть плакати тільки ті, які нічого, крім Царства Божого, або царства правоти, не люблять і інші дари щастя повністю зневажають.

Те ж саме стосується і його слів: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й другу», і т. д. Якби Христос наказував це як законодавець суддям, то цим правилом він зруйнував би закон Мойсеїв, на який він, однак, навпаки, чітко посилається («Євангеліє від Матвія», 5:17). Тому треба розглянути, хто саме це сказав, кому і в який час. Сказав [це] Христос, який не встановлював законів як законодавець, але навчав як учитель моральних правил, тому що (як вище ми показали) він бажав виправити не так зовнішні дії, як людську душу. Далі, сказав він це людям пригнобленим, які жили в розбещеній державі, в якій справедливість була цілком знехтувана і близьке падіння якої він передбачав. Але ми бачимо, що Єремія при першому зруйнуванні міста, тобто в подібний же час, учив («Плач», 3: «тет» і «йот»)30 того ж самого, чого вчить тут Христос при неминучому (instante) зруйнуванні міста. Тому, оскільки пророки навчали цього тільки в часи гноблення і це ніде не оголошувалося як закон, і, навпаки, Мойсей (який писав не в часи неволі, а який дбав, — відзначте це, — про влаштування доброї держави), хоча також засудив помсту і ненависть до ближнього, однак наказав платити око за око, то звідси вельми чітко випливає, із самих тільки основ Письма, що це правило Христа і Єремії про терпіння образи й потребу поступатися у всьому нечестивцям буває тільки в країнах, де справедливість нехтується, і в часи неволі, а не в добрій державі. Нав­паки, в добрій державі, де справедливість охороняється, кожний зобов’язаний, якщо він хоче показати себе справедливим, заявляти про кривди перед суддею («Левіт», 5:1) не заради помсти («Левіт», 19:17, 18), але заради захисту справедливості й законів вітчизни, і щоб негідникам було невигідно бути негідними. Все це повністю узгоджується і з природним розумом.

Подібним чином я міг би навести багато інших прикладів, але гадаю, що й цього достатньо для роз’яснення моєї думки і корисності цього методу, про що я тепер тільки й дбаю. Але досі ми вчили досліджувати тільки ті думки Письма, які стосуються звичаїв життя і які, отже, легше можна досліджувати, бо про них справді ніколи ніяких розбіжностей не було між біблійними письменниками. Решту ж, що зустрічається в Письмі і що складає предмет самої лише умоглядності, не так легко можна простежити: адже шлях до цього значно вужчий. А оскільки щодо умоглядних речей (як ми вже показали) пророки між собою не погоджувалися і оповіді їхні понад усе пристосовувалися до забобонів кожної епохи, то нам не можна думок одного пророка ні виводити, ні пояснювати, спираючись на тексти іншого, хіба що [коли] видно вельми переконливо, що вони леліяли одну й ту ж думку.

Але як у подібних випадках треба видобувати з історії Письма думку пророків? Це вже я викладу коротко. А саме: щодо цього, звичайно, треба починати також із найзагальнішого, відшукуючи передусім із найпереконливіших сентенцій Письма, чим є пророцтво або одкровення і в чому головним чином полягає його суть. Потім — що таке чудо, а ще далі — найзвичайніші речі. Звідси треба перейти до думок кожного пророка. А від них, нарешті, переходити до сенсу кожного одкровення або пророцтва, історії і чуда. Якої ж обережності треба дотримуватися, щоб при цьому не змішати думку пророків та істориків з думкою Святого Духа і з істиною речі, це ми показали вище на багатьох прикладах. Тому я не бачу потреби говорити про це докладніше. Але стосовно сенсу одкровень треба зауважити, що цей метод вчить досліджувати тільки те, що пророки справді бачили або чули, а не те, що вони хотіли позначити або представити відомими ієрогліфами. Про це ми можемо лише гадати, а не виводити з певністю з основ Письма. Це ми показали спосіб тлумачення Письма і разом з тим довели, що він є єдиним і найпевнішим шляхом до знаходження його істинного сенсу. Я визнаю, звичайно, що про нього більше знають ті люди (якщо такі є), у яких зберігається відома легенда (traditio) про нього або правдиве пояснення, одержане від самих пророків (як про це заявляють фарисеї), або у яких є первосвященик, який не може помилятися стосовно тлумачення Письма. Цим хваляться римські католики.

Але оскільки ні в цій легенді, ні в авторитеті первосвященика ми не можемо бути впевнені, то нічого достовірного й не можемо засновувати на цьому. Бо останній заперечували найдавніші з християн, а легенду — найдавніші секти юдеїв31. І якщо, нарешті, ми звернемо увагу на хронологію (не кажучи вже про інше), яку фарисеї прийняли від своїх рабинів і за допомогою якої вони ведуть цю легенду від Мойсея, то ми знайдемо, що вона помилкова, як я показую це в іншому місці. Тому така легенда повинна бути для нас вельми підозрілою. І хоча при нашому методі ми змушені приймати певну легенду юдеїв як не сфальшовану (зокрема, беручи до уваги значення слів гебрейської мови, яку ми від них одержали), однак щодо першої легенди ми маємо сумнів, а відносно останньої — ні. Бо зміна значення якогось слова ніколи й нікому не могла бути вигідною, а зміна сенсу слів якоїсь мови, звичайно, нерідко могла бути корисною. Навіть і зробити це вельми важко, бо якби хто спробував змінити значення якогось слова, то він був би змушений в той же час витлумачити всіх авторів, які писали тією мовою і користувалися тим словом у загальноприйнятому його значенні, згідно з характером або складом розуму кожного, або, за всієї обережності, спотворити їх.

Крім того, мову зберігає і простолюд разом зі вченими, сенс же мовлення і книги зберігаються тільки вченими. І тому ми легко можемо зрозуміти, що вчені могли змінити або спотворити сенс мовлення якоїсь вельми рідкісної книги, яка їм належала, але не значення слів. Додайте, що коли б хто захотів змінити значення якогось слова, до якого він звик, на інше, то він не міг би надалі без труднощів дотримуватися його в розмові і на письмі. Таким чином, виходячи з цих та інших підстав, ми легко переконуємося, що нікому не могло спасти на думку псувати якусь мову. Але думку якогось письменника, звичайно, псували часто, змінюючи його мову або тлумачачи її не належним чином.