Розділ III. Про покликання гебреїв і про те, чи був пророчий дар властивий лише гебреям

Справжнє щастя і блаженство кожного полягає тільки в насолоді благом, але не в тій славі, коли благом насолоджується лише один і більш ніхто. Бо той не знає справжнього щастя і блаженства, хто вважає себе більше блаженним тому, що іншим живеться не так добре, як йому одному, або що він блаженніший і щасливіший за інших. Радість, яку відчуває він від нього, якщо тільки вона не дитяча, походить не від чогось іншого, як від заздрощів і злостивості (rnalo animo). Наприклад, справжнє щастя і блаженство людини полягає тільки в мудрості й пізнанні істини, але аж ніяк не в тому, що вона мудріша від решти або що інші не володіють пізнанням істини. Адже це ні на краплину не збільшує його мудрості, тобто справжнього його щастя.

Отож хто радіє внаслідок цього, той тішиться з нещастя іншого. Значить, він заздрісний і злий і не знає ні справжньої мудрості, ні спокою справжнього життя. Отож, коли Письмо, переконуючи гебреїв коритися Закону, говорить, що Бог обрав їх собі із решти народів («Повторення Закону», 10:15), що він до них близький, а до інших — ні («Повторення Закону», 4:4, 7), і що він тільки їм дав справедливі закони (дивись вірш 8 тієї самої глави); нарешті, що він, знехтувавши іншими [народами], тільки їм об’явив себе (дивись вірш 32 тієї самої глави) тощо, то [Письмо] промовляє, тільки зважаючи на поняття людей, які не знали справжнього блаженства, як ми показали це в попередньому розділі і як свідчить також Мойсей («Повторення Закону», 9:6, 7). Справді, вони, звичайно ж, були б не менше блаженні, якби Бог усіх однаково закликав до спасіння. І він був би до них не менш близьким, якби був однаково близький і до інших. Закони були б не менш справедливі, а вони самі були б не менш мудрими, якби закони були дані всім народам. Чудеса не менше показували б могуть Божу, якби вони були здійснені і заради інших народів. Нарешті, гебреї були б зобов’язані шанувати Бога не менше, якби Бог усіма цими дарами однаково щедро обдарував і всі інші народи. Що ж стосується того, що Бог говорить Соломону («І книга Царів», 3:12), ніби ніхто після нього не буде такий мудрий, як він, то це, напевно, є тільки риторична фігура для означення виняткової мудрості. Хоч би як там було, але ми не повинні вірити, ніби Бог обіцяв Соломону для більшого його щастя нікого не обдаровувати пізніше такою ж мудрістю. Адже це ніскільки не збільшувало б розум Соломона. І мудрий цар був би вдячний Богові за такий дар не менше, ніж якби Бог сказав, що він усіх обдарує такою мудрістю.

Щоправда, коли ми і стверджуємо, що у наведених щойно місцях «П’ятикнижжя» Мойсей говорить згідно з поняттями гебреїв, ми, проте, не хочемо заперечувати ні того, що Бог їм одним дав відомі закони «П’ятикнижжя», ні того, що він лише з ними говорив; ані того, нарешті, що ніякому іншому народу не вдавалося бачити стільки чудесного, як гебреям. Ми хочемо тільки сказати, що таким чином, особливо тими доказами, Мойсей хотів переконати гебреїв з метою більше прилучити їх до пошанування Бога при їхніх дитячих поняттях. Нарешті, ми хотіли показати, що гебреї відрізнялися від інших народів не знанням і не благочестям, але чимось зовсім іншим, або ж (на їхню думку, так говорилося в Письмі) що гебреї були обрані Богом з решти народів не внаслідок їхнього правдивого життя і високих умоглядностей (speculationes), хоча й про це їм часто нагадувалося, але через зовсім іншу причину. Якою ж саме вона була, я покажу тут по порядку.

Перш ніж почати це, я хочу пояснити коротко в наступному викладі, що саме я розумію під управлінням (directionem) Бога і що — під зовнішньою і внутрішньою допомогою Божою; що розумію під вибором (electionem) Божим і що, нарешті, під щастям (fortunam). Під управлінням Бога я розумію відомий непорушний і незмінний порядок природи, або зчеплення (concatenate) природних речей. Адже ми вище говорили, а також і в іншому місці показали, що універсальні закони природи, за якими все звершується і визначається, є тільки вічними рішеннями (decreta) Бога, які завжди містять у собі вічну істину і необхідність. Отож чи говоримо ми, що все відбувається за законами природи, чи що все влаштовується за рішенням і управлінням Божим, — ми говоримо одне й те ж саме. Потім, оскільки могутність (potentia) природних речей є лише самою могутністю Божою, через яку все тільки й відбувається і визначається, то звідси випливає, що все, що людина (яка становить також частину природи) добуває собі на допомогу для збереження свого буття (esse), все це природа пропонує їй без усякої затрати праці з її боку. Все це дано людині однією Божою могутністю, оскільки вона діє або через людську природу, або через щось таке, що перебуває поза людською природою.

Отож усе, що тільки природа завдяки одній своїй могутності може надати людині для збереження її буття, — все це ми можемо справедливо назвати внутрішньою допомогою Божою. А все, що понад те випадає людині на користь завдяки могутності зовнішніх причин, — все це ми можемо назвати зовнішньою допомогою Божою. А вже звідси легко зробити висновок, що треба розуміти під обранням (electionem) Божим. Справді, позаяк кожен робить щось тільки за наперед визначеним порядком природи, тобто за вічним управлінням і рішенням Божим, то звідси випливає, що всяк вибирає собі якийсь спосіб життя або якесь заняття тільки за особливим покликом Божим, який обрав саме його серед інших для цієї справи чи для цього способу життя. Нарешті, під щастям (fortunam) я розумію не що інше, як управління Боже, оскільки воно керує людськими справами через зовнішні й непередбачені причини. Заторкнувши це, вернімося до нашого завдання і погляньмо, чим було те, за що гебрейський народ називають обраним від Бога, на відміну від інших. Щоб показати це, я продовжую так.

Все, чого ми поштиво (honeste) хочемо, зводиться головним чином до таких трьох пунктів, а саме: до пізнання речей через перші їхні причини; до панування над пристрастями, або надбання звички чинити добро; і, нарешті, до спокійного життя за умов фізичного здоров’я. Засоби, які прямо сприяють першому і другому і які можна розглядати як найближчі й дієві причини, закладені в самій людській природі, тому набуття їх залежить головним чином тільки від нашої могутності (potentia) або тільки від законів людської природи. Тому слід рішуче твердити, що ці дари не були особливою належністю одного якогось народу, але завжди були спільні для всього людського роду, якщо тільки ми не хочемо снити, що природа колись там спородила різні роди людей. Але засоби, які сприяють спокійному життю і збереженню тіла, перебувають переважно назовні і називаються дарунками щастя, тому що вони справді залежать більш за все від не відомого нам управління зовнішніх причин. Так що в цьому випадку дурень буває майже так само щасливий і нещасливий, як і розумний. Однак людська розпорядливість і пильність можуть багато в чому сприяти спокійному життю та уникненню кривд від інших людей, а також і шкоди від тварин.

Розум і досвід навчили, що для цього нема вірнішого засобу, як сформувати суспільство на певних законах, зайняти відому країну на землі і спрямувати сили всіх немовби на одне тіло, а саме: на суспільство. Але ж для утворення і збереження суспільства потрібні розум і пильність. І тому те суспільство, яке ґрунтується і управляється здебільшого людьми розумними і старанними, буде спокійніше, стійкіше і менше підвладне випадковостям; і навпаки, суспільство людей з розумом не освіченим здебільшого залежить від випадку і менш стійке. Якби, однак, таке суспільство і протривало довго, то цим воно було б зобов’язане не собі, а чиємусь правлінню. Якщо воно навіть здолає великі небезпеки й обставини складуться для нього щасливо, то й тоді не буде спроможне дивуватися правлінню Божому (оскільки Бог діє через приховані зовнішні причини, а не через людську натуру й душу) і не буде схилятися перед ним, бо для суспільства все відбувається вкрай несподівано і понад очікування, що й справді можна вважати за диво.

Отож цим народи тільки й різняться один від одного, — власне, лише в сенсі суспільства і законів, за якими вони живуть і керуються. Виходить, що гебрейський народ був обраний Богом серед інших не завдяки розуму і супокійному духу, але завдяки суспільству і щастю (fortunae), дякуючи яким він досягнув домінування (imperium) й утримував його протягом багатьох років. Це вельми чітко виявляється і з самого Письма. Адже, якщо хто бодай побіжно проглядав його, той вочевидь бачив, що гебреї переважали інші народи тільки тим, що вони щасливо (feliciter) влаштовували свої справи (які стосуються спокійного життя) і долали великі небезпеки, досягаючи цього більшою мірою тільки завдяки зовнішній допомозі Божій. Але в усьому іншому вони були рівними іншим І [народам], і Бог однаково милостивий до всіх. Бо щодо розуму видно, як ми в попередньому розділі показали, що [гебреї] про Бога і природу не були високої думки. Тому вони й були обрані Богом серед інших не за розум. Але й не за доброчинство чи правдиве життя. В цьому вони були також рівні з іншими народами, а обраними виявилася тільки дуже незначна їх кількість.

Отож обрання й покликання їх полягало тільки в тимчасовому щасті і вигодах держави. І ми не бачимо, щоб Бог обіцяв патріархам або їхнім наступникам щось інше, крім цього. В Законі навіть нічого іншого не обіцяється за послух, крім постійного добробуту держави й інших вигод у цьому житті. І навпаки, за непокірність і порушення Заповіту обіцяно загин держави і найбільші невигоди. Це й не дивно, бо мета (fіnis) всього суспільства і держави полягає (як із щойно сказаного випливає і як докладніше ми покажемо в подальшому викладі) у спокійному та зручному житті. Держава не може існувати при законах, що їх не дотримується кожний, бо якби всі члени суспільства захотіли не визнавати законів, то тим самим суспільство розпалося б і держава (imperium) загинула. Отож суспільству гебреїв могло бути обіцяно за постійне дотримання законів не що інше, як безпечне життя з його вигодами. І навпаки, за непокору не могло бути передбачено ніякої певнішої покари, ніж падіння царства та біди, які з цього випливають; а понад ці також інші, які могли б (зокрема із ними) статися внаслідок загину їхньої окремої держави. Але про це тепер нема потреби розмірковувати докладніше. Додам лише, що закони Старого Заповіту були відкриті й надані лише юдеям, оскільки Бог обрав тільки їх для утворення окремого суспільства і держави, а тому вони неодмінно повинні були мати й окремі закони.

Але чи приписував Бог особливі закони також іншим народам і чи відкривався пророчо їхнім законодавцям саме під тими атрибутами (під якими вони звично уявляли Бога), мені не досить очевидно. Із самого Письма виявляється принаймні, що й інші народи завдяки зовнішньому управлінню Божому мали державу й окремі закони. Аби це показати, я наведу тільки два місця із Письма. У книзі «Буття» (14:18, 19, 20) розповідається, що Мелхиседек був єрусалимським царем і первосвящеником Бога Найвищого17, і що він благословив Авраама за правом первосвященика («Числа», 6: 23), і, нарешті, що Авраам, обранець Божий, віддав цьому первосвященику Божу десяту частину всієї здобичі. Все це достатньо показує, що Бог, перш ніж створити (соndiderit) ізраїльський народ, поставив у Єрусалимі царів і первосвящеників і приписав їм обряди й закони. Але чи пророче це, як ми вже сказали, — не досить очевидно. Я принаймні переконаний у тому, що Авраам18, доки він там жив, жив благочесно, у згоді з тими законами. Бо Авраам, зокрема, жодних обрядів від Бога не прийняв, хоча в «Бутті» (26:5) говориться, що Авраам зберігав культ, правила, настанови і закони Божі. Це, безумовно, треба розуміти в сенсі культу, правил, настанов і законів царя Мелхиседека. Малахія (1:10, 11) дорікає юдеям такими словами: «Нехай хто серед вас замкне двері святині, і не буде надармо освічувати мого жертовника! Я не маю вподоби до вас... Бо від сходу сонця й аж по захід його звеличиться ймення моє між народами, і кадиться в кожному місці для ймення мого дар чистий, бо звеличиться ймення моє між народами, каже Господь [Саваот]».

Оскільки ці слова жодного іншого часу, крім нинішнього, не можуть означати (якщо ми не хочемо викривити їхній зміст), то, звичайно, вони цілком достатньо свідчать, що юдеї в той час були Богові не миліші за інші народи (nationes). Навпаки, Бог іншим народам через чудеса був більш відомий, ніж юдеям тодішнього часу, які без чудес вже одержали тоді почасти знову царство19. Зрештою, народи мали обряди і церемонії, завдяки яким вони були приємні Богові. Але я пропускаю це, бо для моєї мети досить вказівки, що обрання юдеїв стосувалося не чогось іншого, як тимчасового тілесного щастя і свободи, іншими словами — I царства, способу і засобів, якими вони досягли його; а отже, і законів, оскільки вони були необхідними для утвердження того окремого царства, і, нарешті, способу, в який вони були відкриті. У всьому ж іншому, і в тому, що складає істинне щастя людини, вони були рівні з іншими народами.

Отож коли в Письмі («Повторення Закону», 4:7) говориться, що ні до одного народу боги не є такими близькими, як близький Бог до юдеїв, то це треба розуміти тільки стосовно держави і тільки стосовно того часу, коли у них сталося стільки чудес тощо. Бо щодо розуму і доброчестя, тобто стосовно блаженства, Бог, як ми вже сказали і показали на підставі самого розуму, до всіх [народів] милостивий. Це ж і з самого Письма досить очевидно. Бо Псалмоспівець говорить у Псалмі 145 (вірш 18): «Господь близький до всіх, хто взиває до нього, хто правдою кличе його!» Так само в тому ж Псалмі (вірш 9): «Господь добрий до всіх, а його милосердя — на всі його творива!» У Псалмі 33, вірш 15, ясно мовиться, що Бог усім дав один і той же розум, в таких ось словах: «Хто створив серце кожного з них», — бо гебреї вважали серце за осідок душі й розуму, що, гадаю, всім досить відомо. Потім із Йова (29:28) стає зрозуміло, що Бог приписав усьому людському родові такий Закон: шанувати Бога і утримуватися від лихих справ або чинити добрі. І тому Йов, хоча й поганин (gentilis), був Богові любіший за всіх, бо він усіх переважав благочестям і побожністю.

Нарешті, з «Книги пророка Йони» (4:2) вельми ясно видно, що Бог не тільки до юдеїв, але й до всіх милостивий, співчутливий, великодушний, сповнений прихильності і жалкує з приводу зла (poenitentem mali esse). Адже Йона говорить: «Тому я перед тим утік до Тарсісу, бо я знав (саме зі слів Мойсея, «Вихід», 34:6), що ти Бог милостивий та милосердий» тощо, і тому вибачиш ніневітянам-поганам. Отож робимо висновок (оскільки Бог до всіх рівно милостивий, а гебреїбули обрані тільки щодо суспільства й держави), що всякий юдей, сам по собі, поза суспільством і державою, не має жодного дару Божого більше, ніж інші, і між ним і поганином нема жодної відмінності. Тому, якщо справедливо, що Бог до всіх однаково прихильний, милостивий тощо й обов’язок пророка полягав не так у навчанні законів, властивих вітчизні, як у навчанні істинного доброчинства і в нагадуванні про нього людям, то нема сумніву, що всі народи мали пророків і що пророчий дар був властивий не тільки юдеям. І справді, як світська (profana), так і священна історія свідчить про це. Щоправда, із священної історії Старого Заповіту не видно, що інші народи мали стільки пророків, як гебреї. Навпаки, видно, що ні одного поганського (gentilem) пророка Бог не посилав спеціально до [інших] народів, однак це не має значення, бо гебреї писали тільки про свої справи, а не про справи інших народів (gentium).

Отож достатньо того, що в Старому Заповіті ми знаходимо, що погани (homines gentiles) і необрізані, як Ной, Енох, Авімелех, Валаам та інші, пророкували, що Бог посилав гебрейських пророків не тільки до свого, але й до багатьох інших народів. Адже Єзекіїль пророчив усім тоді відомим народам. Більше того, Овдій, наскільки ми знаємо, був провісником тільки для ідумеян, а Йона — головним чином для ніневітян. Ісая оплакує і провіщає біди не тільки юдеїв, відродження не тільки їхнє, але також і інших народів. Адже він говорить (16:9): «Тому-то плачем буду оплакувати Язера», а в главі 19 спершу провіщає єгиптянам біди, а потім їхнє відродження (19:19, 20, 21, 25), а саме: що Бог пошле їм Спасителя, який визволить їх; що Бог їм стане відомим; і що, нарешті, єгиптяни вшанують Бога жертвами і дарами. А насамкінець називає цей народ (natio) благословенним єгипетським народом (populum) Божим. Все це воістину вельми гідне того, щоб бути відзначеним. Єремія, нарешті, називається пророком не лише гебрейського народу, але народів узагалі (1:5). Він, провіщаючи біди народам, також оплакує їх і провіщає їхнє відродження. У главі 48:31 він говорить про моавитян: «Ридаю тому над Моавом, і кричу за Моавом усім». І у вірші 36: «Тому стогне серце моє за Моавом, немов та сопілка». І, нарешті, провіщає їхнє відродження, рівно як і відродження єгиптян, амонітян і еламітів. Тому бе­зумовно, що й інші народи, подібно до юдеїв, мали своїх пророків, які провіщали їм та юдеям.

Але хоч Письмо згадує тільки про одного Валаама, якому були відкриті майбутні справи юдеїв та інших народів, однак не треба думати, що Валаам пророкував у тому єдиному випадку. Адже з самої розповіді вельми ясно видно, що він задовго до цього уславився пророцтвами та іншими божественними дарами. Бо Балак, віддаючи наказ привести його до себе, говорить («Числа», 22:6): «Бо знаю, що кого ти поблагословиш, той благословенний, а кого проклянеш, — проклятий». Значить, він мав ту саму благодать, якою Бог щедро обдарував Авраама («Буття», 12:3). Потім Валаам, як звиклий до пророцтв, відповідає посланим, щоб вони лишилися у нього, доки йому не відкриється воля Божа. Коли він провіщав, тобто коли він правдиво тлумачив думку Бога, він зазвичай говорив про себе так: «Мова (dictus) того, хто слухається Божих слів і знає думку Всевишнього, хто бачить видіння Всемогутнього, що падає він, але очі відкриті йому».