Але тут треба нагадати, що я аж ніяк не говорю про те, що стверджують деякі церкви про Христа, а також не заперечую цього, бо охоче визнаю, що я їх не розумію. Те, що я тільки-но стверджував, є посиланням на саме Письмо. Бо я ніде не читав, що Бог явився Христу або говорив із ним, [але читав], що Бог через Христа відкрився апостолам, і що він є шляхом до спасіння, і, нарешті, що старий закон був переданий ангелом, а не безпосередньо Богом. Тому, якщо Мойсей говорив з Богом віч-на-віч, як зазвичай людина зі співбесідником (тобто за допомогою двох тіл), то Христос спілкувався з Богом душею до душі.

Отож ми стверджуємо, що ніхто, крім Христа, не одержував одкровень Божих інакше, ніж за допомогою уяви, тобто з допомогою слів і образів. Тому для пророкування треба мати не досконалішу душу, а жвавішу уяву. Докладніше про це я скажу в наступному розділі, а тепер треба дослідити, що розуміє Святе Письмо, коли твердить, що пророки були сповнені духу Божого або що пророки говорили від імені Духа Божого. Аби довідатись про це, треба передусім дослідити, що означає гебрейське слово ruagh, яке простолюд витлумачує як «дух».

Слово ruagh у власному сенсі означає, як відомо, «вітер», проте воно досить часто вживається в багатьох інших значеннях, але похідних від нього. Отож його вживають: 1) для означення дихання, як у Псалмі (135:17): «В їхніх вустах нема віддиху»; 2) для означення життєвого начала або дихання, як у «Книзі Суддів» (15:19): «І вернувся його дух», тобто він ожив. А тому його вживають ще й у третьому значенні — мужність і сила, як це в «Книзі Ісуса Навина» (2:11): «І не стало вже духу в людини». Також у Єзекіїля (2:2): «І ввійшов в мене дух (або сила), і звів мене на мої ноги». Звідси воно вживається в четвертому значенні — таланту, здібності, як це у Йова (32:8): «Справді, дух — він у людині», тобто знання не обов’язково притаманні старим, оскільки я гадаю тепер, що воно залежить від особистого таланту і здібності людини. Так само [і в книзі] «Числа» (27:18): «Муж, що в ньому Дух». Потім береться п’яте значення — голос відчуття (sententia animi), як [у книзі] «Числа» (14:24): «За те, що з ним був дух інший», тобто інший голос відчуття або інша думка. Так само в «Приповістях Соломонових» (1:23): «Я виллю вам духа свого», тобто думку. І в цьому сенсі вживається для позначення волі або рішення, прагнення і поривання душі (appetitum et impetum animi). Як це у Єзекіїля (1:12): «Туди, куди бажав дух (або воля) ходити, вони йшли». Також в Ісаї (30: 1): «І складають умови, — та без духу мого». І глава 29:10: «Бо вилив Господь на вас духа глибокого сну», тобто бажання [спати]. І [в «Книзі] Суддів» (8:3): «Тоді заспокоївся їхній дух», тобто поривання. І в «Приповістях Соломонових» (16:32): «Хто ж панує над собою самим (або прагненням своїм), ліпший від завойовника міста». Ще там само (25:28): «Людина, що стриму не має для духу свого». І в Ісаї (33:11): «Дух ваш — огонь, який вас пожере...». Далі, це слово ruagh, оскільки воно означає дух (animus), служить для висловлювання всіх пристрастей (passiones) душі, а також і дарунків, як, [наприклад]: «Високий дух» — для позначення гордощів, «занепалий дух» — для позначення смирення, «злий дух» — замість ненависті й меланхолії, «добрий дух» — замість прихильності, «дух ревнощів», «дух (або прагнення) розпусти», «дух мудрості, розсудливості, хоробрості», тобто (оскільки по-гебрейськи ми частіше вживаємо іменники, ніж прикметники) дух (animus) мудрий, розсудливий, хоробрий, або доблесть мудрості, розсудливості, хоробрості; «дух благовоління» тощо. 6) Означає сам розум (mens) або душу (anima), як то в «Еклезіасті» (3:19): «І для всіх один подих (або душа)»; (12:7): «А дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» 7) Нарешті, це слово означає сторони світу (через вітри, які дмуть від них), а також сторони всякої речі, зверненої до тих сторін світу. Дивись «Єзекіїль» (37:9, 42:16, 17, 18, 19 та інші).

Тепер слід зауважити, що якась річ стосується Бога і називається Божою: 1) тому що належить до природи Бога і складає ніби частину Бога, як, наприклад, коли кажуть: «могутність Бога», «очі Бога»; 2) тому що перебуває під владою Бога і діє за волею Божою; так, небеса називаються в Письмі «небесами Божими» тому що вони служать колісницею і житлом Бога; Асирію називають бичем Божим, Навуходоносора — рабом Божим тощо; 3) тому що присвячена Богові, як «храм Божий», «назарянин Божий», «хліб Божий» тощо; 4) тому що передана через пророків, а не відкрита за допомогою природного світла; тому Мойсеїв закон називається законом Божим; 5) щоб висловити річ у найвищому ступені, як, наприклад, «гори Божі», тобто найвищі гори, «сон Божий», тобто найглибший сон, і в цьому сенсі слід пояснити місце в Амоса (4:11), де Бог сам говорить так: «Я винищив вас, як Содом та Гоморру Бог винищив», тобто як те вікопомне руйнування. А коли говорить сам Бог, то інакше і не можна пояснити це місце. Також і природне знання Соломона називається Божим знанням, тобто божественним або вищим за звичайне. І в «Псалмах» говориться про «кедри Божі», щоб відзначити їхню надзвичайну велич. І в «І книзі Самуїловій» (11:7) для означення надто великого страху говориться: «І великий страх спав на людей». І в цьому сенсі юдеї відносили до Бога все, що переважало їхнє розуміння також і природних причин, чого вони в той час не знали. Тому буря називалася «сваркою Божою», а грім і блискавка — «стрілами Божими». Бо вони думали, що Бог тримає вітри замкненими в печерах, званих скарбницями Божими. В цьому відношенні вони різнилися від поган (Ethnicis) лише тим, що вважали владарем вітрів не Еола, а Бога. На тій же підставі чудеса називаються справами Божими, тобто справами дивовижними. Бо все природне, звичайно, є справою Божою і лише завдяки Божій могутності існує і діє. В цьому сенсі, отож, Псалмоспівець називає і єгипетські дива могутністю Божою, тому що вони відкрили гебреям (коли вони перебували у крайній небезпеці) шлях до порятунку, з чого останні були вельми подивовані.

Отож, коли незвичайні справи природи називаються справами Божими, а дерева надзвичайної величини — Божими деревами, то не дивно, що в «Бутті» люди вельми сильні і великої статури (незважаючи на те, що вони нечестиві грабіжники і розпусники) називаються синами Божими7. З тієї ж причини не лише давні юдеї, але й погани зазвичай безумовно відносили до Бога все те, чим хтось переважав інших. Адже фараон, щойно почув тлумачення сну, сказав, що у Иосифі перебуває душа богів. Також і Навуходоносор сказав Даниїлу, що він має душу святих богів. У римлян це навіть дуже часто зустрічається, бо про все, що майстерно зроблене, вони говорять, що це зроблено Божою рукою. Якби хтось захотів перекласти це на гебрейську мову, то мав би сказати всім гебраїстам відоме: «Це зроблено рукою Бога».

Отож із цього можна легко зрозуміти і пояснити ті місця Письма, де згадується про Дух Божий. А саме: «дух Бога» і «дух Єгови» означає подекуди не що інше, як дуже сильний, сухий і згубний вітер, як у Ісаї (40:7): «Подих Господній повіє на неї», тобто вітер вельми сухий і згубний. І [в книзі] «Буття» (1:2): «І Дух Божий (тобто вельми сильний вітер) ширяв над поверхнею води». Це ж означає і велику мужність (animum magnum). Бо мужність Гедеона і Самсона називається у Святому Письмі «Духом Божим», тобто вельми відважною і на все готовою мужністю. Так само і всяке доброчинство, або сила, яка переважає звичайну, називається «Духом» або «доброчинством Божим», як у «Виході» (31:3): «І наповнив його (власне, Бецал’їла) Духом Божим», тобто (як саме Письмо пояснює) дарунком і мистецтвом, що переважає рівень, який зустрічається звичайно у людей. Так само в Ісаї (11:2): «І спочине на нім Дух Господній», тобто, як сам пророк пояснює це потім докладно (звичай, вельми вживаний у Святому Письмі), доброчинство мудрості, поради, відваги тощо. Так само й меланхолія Саула називається «злим Духом Божим», тобто меланхолією вельми глибокою. Бо слуги Саула, які називали його меланхолію Божою меланхолією, дораджували йому (еі fuerunt authores) покликати до себе якогось музику, щоб він розважив його грою на кітарі (fidibus). Це показує, що вони під «меланхолією Божою» розуміли природну меланхолію. Далі, через «Дух Божий» означається сама душа людини (hominis mens), як про те у Йова (27:3): «І Дух Божий у ніздрях моїх» — натяк на те, що саме у «Бутті» є: що Бог вдихнув душу життя до носа людини. Так, Єзекіїль, пророкуючи померлим, говорить (37:14): «І дам я в вас свого Духа, — і ви оживете», тобто поверну вам життя. І в цьому сенсі мовиться у Нова (34:14): «Він (тобто Бог) свій дух (тобто душу, яку нам дав), і свій подих до себе забрав». Так само слід розуміти [в книзі] «Буття» (6:3): «Не буде мій Дух перемагатися (або не буде вирішувати) в людині навіки, бо блудить вона», тобто людина і надалі буде діяти за рішенням тіла, а не душі, яку я дав їй, щоб вона розрізняла добро. Також і в Псалмі (51:12, 13): «Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого Духа (тобто прагнення помірного) в моєму нутрі віднови. Не відкинь мене від свого лиця, й не бери свого Духа Святого від мене». А позаяк вірили, що гріхи йдуть лише від тіла, а душа радить тільки добре, тому [Псалмоспівець] і кличе поміч Божу проти прагнення тіла і просить лише про те, щоб душа, дана йому Богом святим, була збережена Богом.

Тепер Письмо (зважаючи на немічність простолюду) зображує Бога за подобою людини і зазвичай приписує Богові душу, дух і афекти, а також тіло і дихання. Тому «Дух Божий» у Святому Письмі часто вживається замість душі, тобто відчуття (animo), афекту, сили і дихання вуст Божих. Так Ісая (40:13), говорить: «Хто Господнього Духа збагнув» (або душі?), тобто хто спонукав душу Бога, крім самого Бога, до якогось бажання. Також і в главі 63:10: «Та стали вони неслухняними й Духа Святого його засмутили». А звідти виходить, що це слово зазвичай береться замість закону Мойсея, тому що воно неначе пояснює душу Бога, як сам Ісая в тій самій главі, вірш 11, говорить: «Де той, що в нього поклав свого Духа Святого?», тобто закон Мойсея, як це чітко проступає зі всього змісту мови. І Неемія (9:20) [говорить]: «І Духа свого доброго [або душу] ти давав, щоб зробити їх мудрими». Мовиться про час Законодавства з натяком також на те [місце] «Повторення Закону» (4:6), де Мойсей каже: «Бо це (тобто Закон) мудрість ваша та ваш розум (prudentia)» тощо. Також і в Псалмі 143 (вірш 10): «Добрий Дух твій [душа] нехай попровадить мене по рівній землі», тобто душа твоя, відкрита нам, поведе мене на правильний шлях. «Дух Божий» означає також, як ми говорили, дихання Бога, яке, як і ум (mens), дух і тіло, приписується Богові в Письмі [в переносному значенні, як, наприклад] у Псалмі 33 (вірш 6).

Потім Бог ототожнюється з могутністю (potentia), силою або здатністю (virtus), як у Йова (33:4): «Дух Божий мене учинив», тобто милосердя (virtus) або могутність Божа, чи, якщо хочете, рішення Боже; бо і Псалмоспівець, висловлюючись як поет, також говорить, що велінням Божим небеса створені, і Духом, або подихом вуст його (тобто його рішенням, мовленим ніби одним подихом) все їхнє воїнство. Також у Псалмі 139 (вірш 7): «Куди я від Духа твого піду (щоб бути), і куди я втечу (щоб бути) від твого лиця», тобто (як випливає з подальшого тлумачення самого Псалмоспівця) куди я зможу піти, щоб бути поза твоєю могутністю і присутністю?

Нарешті, «Дух Божий» береться у Святому Письмі для вираження афектів відчуття (animi) Божого, а саме: прихильності Божої і милосердя, як, наприклад, у Михея (2:7): «Чи змалів Дух Господній? (тобто милосердя Боже) Чи ці (тобто жорстокі) чини його?» Також у Захарія (4:6): «Не силою й не міццю, але тільки моїм Духом», тобто одним моїм милосердям. І в цьому сенсі, гадаю, треба розуміти і 7:12 того самого пророка, а саме: «І серце своє зробили кременем8, щоб не слухати Закону та тих слів, що послав Господь... своїм Духом (тобто від свого милосердя) через давніх пророків». І в цьому сенсі говорить Огій (2:5): «А Дух мій (або моя ласка) пробував серед вас, не бійтеся!» Що ж стосується того, що говорить Ісая (48:16): «А тепер послав мене Господь Бог та його Дух», — то це, звичайно, можна розуміти як відчуття прихильності (animum) Божої і милосердя, або ж через його душу, відкриту в Законі; бо він говорить: «Споконвіку (тобто як тільки я прийшов до вас, щоб сповістити вам гнів Божий і його присуд, виголошений вам) я не говорив потаємно; від часу, як діялось це, я був там» (як сам він у главі 7 свідчить), а тепер я вісник радощів, посланий Божим милосердям, щоб оголосити про ваше звільнення. Це так само можна розуміти, як я вже сказав, і як душу Божу, відкриту в Законі, тобто, що він прийшов нині до них заради намовляння, за приписом Закону, а саме: «Левіт» (19:17). Тому він напучує їх на тих самих умовах і таким самим чином, як це робив звичайно і Мойсей; і, нарешті, як це робив і Мойсей, завершує пророцтвом про їхнє визволення. Але перше пояснення мені здається більш придатним.

А тепер повернімося до того, з чого стають зрозумілими такі вислови Письма, як: «У пророка був Дух Божий», «Бог вилив на людей свій Дух», «люди були сповнені Духу Божого і Духу Святого» тощо. Вони означають лише те, що пророки мали особливе доброчестя, яке переважало звичне; і що вони з надзвичайною постійністю Духу піклувалися про благочестя. Далі, що вони сприймали душу Бога або його вислови. Ми вже показали, що «Дух» по-гебрейськи означає як душу, так і міркування душі, і що тому і сам Закон (позаяк він пояснює душу Бога) називається духом або душею Бога. Рівним чином саме тому і уява пророків (оскільки через неї відкривалися божественні рішення) могла бути названа душею Божою; і про пророків можна було говорити, що в них була душа Божа. І хоча в нашій душі також присутня душа Божа і її вічні судження (а тому і ми, говорячи згідно з Письмом, пізнаємо Божу душу), однак завдяки тому, що природне пізнання притаманне всім, воно, як ми вже сказали, не тільки цінується людьми (особливо гебреями, які хвалилися, що вони вищі від усіх, і навіть зазвичай з презирством ставилися до всіх), але й, відповідно, спільне всім знання. Нарешті, про пророків говорили, що вони мають Дух Божий, ще й тому, що люди не знали причин пророчого пізнання і дивувалися йому, і внаслідок цього вони зазвичай відносили його, як і все інше незвичайне, до Бога і називали божественним пізнанням.

Отож ми можемо стверджувати тепер без вагань, що пророки сприймали божественні одкровення тільки за допомогою уяви, тобто за допомогою слів або образів, і до того ж справжніх або уявних. А позаяк ми не знаходимо в Письмі жодних інших засобів, крім цих, то, як ми вже показали, нам жодних інших вигадувати не можна. Але на основі яких законів природи це робилося, я, зізнаюсь, не відаю. Звичайно, я би міг сказати, як інші, що це звершилося завдяки могутності Бога, але я був би тоді базікою. Бо це було б те саме, якби я захотів пояснити якимось трансцендентальним терміном форму якоїсь одиничної речі. Адже все чиниться завдяки могутності Божій. Та оскільки могутність природи є не чим іншим, як самою могутністю Бога, то безумовно, що ми, оскільки не розуміємо могутності Божої, не знаємо природних причин. Отож нерозумно і вдаватися до цієї могутності Божої, якщо не знаємо природної причини якоїсь речі, тобто самої могутності Божої. Та й нема тепер потреби знати причину пророчого пізнання. Бо, як я вже згадував, ми прагнемо дослідити тут лише документи Письма, аби на основі їх зробити свої висновки, як із даних природи. А джерела (causas) документів нас аж ніяк не цікавлять.

Отож, оскільки пророки сприймали божественні одкровення за допомогою уяви, то вони, безумовно, могли сприймати багато чого, що перебуває поза межами розуму. Бо зі слів і образів можна набагато більше скласти уявлень, аніж із одних тих принципів і понять, на яких тримається все наше природне пізнання.

Далі стає зрозуміло, чому майже всі пророки сприймали і всього навчали за допомогою притч і загадок, і все духовне виражали тілесно. Бо все це більше узгоджується з природою уяви. Тепер ми вже не подивуємося, чому Письмо або пророки так непрямо й темно говорять про Дух, або душу, як то в книзі «Числа» (11:17) та в «І книзі Царів» (22:2) тощо. Далі пророк Михей бачив Бога, що сидів, Даниїл — у вигляді старійшини в білому одязі, Єзекіїль же — у вигляді вогню. А ті, які перебували біля Христа, бачили Духа Святого у вигляді голуба, що знижується; апостоли ж — у вигляді вогненних язиків, і, нарешті, Павло до свого навернення побачив його як велике світло. Все це повністю узгоджується із загальновідомим уявленням про Бога і духів. Нарешті, оскільки уява невизначена (vaga) і непостійна, то саме тому і дар пророцтва залишався у пророків недовго, а також і зустрічався рідко, а саме: у вельми небагатьох людей, та й то дуже рідко. А коли так є, то нам доводиться нині досліджувати, звідки у пророків могла виникнути достовірність стосовно того, що вони сприймали тільки через уяву, а не через певні початки (principiis) розуму. Проте все, що тільки можна було сказати і про це, треба запозичувати з Письма, оскільки ми не маємо (як ми вже сказали) істинного знання про нього; тобто не можемо пояснити його через перші його причини. Про що вчить Письмо стосовно достовірності у пророків, це я покажу в наступному розділі. Тут я вирішив говорити про пророків.