Розділ XII. Про правдиве свідчення божественного закону; і на якій підставі письмо називається святим; і на якій підставі — словом Божим; нарешті, показується, що воно (оскільки містить слово Боже) дійшло до нас неушкодженим

Ті, хто приймає Біблію такою, якою вона є, за Письмо Боже, послане людям з неба, без сумніву, кричатимуть, що я вчинив гріх проти Святого Духа, а саме: твердячи, що це слово Боже містить помилки, пропуски, підробки і не узгоджується само з собою, і що ми маємо тільки уривки з нього, і, нарешті, що оригінал договору Божого, укладеного з юдеями, загинув. Але якби вони захотіли обміркувати сам предмет, то, я не маю сумніву, вони враз перестали б кричати. Бо як сам розум, так і висловлювання пророків і апостолів чітко говорять, що вічне слово, і договір Бога, і правдива релігія божественно накреслені в серцях людей, тобто в людській душі, і що вони є правдивим свідченням Божим, яке Бог скріпив своєю печаткою, тобто ідеєю про себе, як відображенням своєї божественності. Письмово, у вигляді Закону, релігія була передана першим юдеям саме тому, що вони в той час вважалися ніби дітьми. Але пізніше Мойсей («Повторення Закону», 30:6) і Єремія (31:33) звістували їм, що настане час, коли Бог напише свій Закон у їхніх серцях. Тому тільки юдеям, і особливо садукеям, личило колись стояти за Закон, написаний на скрижалях, але аж ніяк не тим, у кого він написаний в душі.

Отже, хто побажає заглибитися в це, той не знайде у вищесказаному нічого, що суперечило б слову Божому, або правдивій релігії і вірі, чи що могло б їх послабити, але навпаки, знайде, що ми її підкріплюємо, як ми це й показали в кінці десятого розділу. І якби це було не так, то я вирішив би зовсім змовчати про це, навіть охоче припустив би, аби уникнути всіляких труднощів, що в Письмі приховані найглибші таємниці. Але оскільки звідси виникли нестерпні забобони та інші вельми згубні прикрощі, про які я говорив у вступі до сьомого розділу, то я вважаю, що їх не можна залишати без уваги, особливо тому, що релігія не потребує жодних забобонних прикрас, а навпаки, вона позбувається свого блиску, коли прикрашається подібними вигадками. Але, скажуть, хоч божественний Закон і написаний у серцях, однак Письмо є словом Божим, і тому сказати про Письмо, що воно уривчасте і спотворене, так само не дозволено, як і про слово Боже. Я ж, навпаки, побоююся, чи не надто вони прагнуть бути святими і чи не перетворюють вони релігію на забобони: чи не починають вони шанувати як слово Боже зображення й відбитки, тобто папір і чорнило. Бо я знаю, що я нічого негідного щодо Письма чи слова Божого не мовив: я не стверджував нічого такого, правдивість чого я не довів би найочевиднішими доказами, і тому, звичайно, можу твердити, що нічого нечестивого (чи такого, що відгонить нечестям) не сказав.

Зізнаюся, що деякі світські люди, яких релігія обтяжує, можуть із цього зробити висновок про свободу грішити і можуть без усякої підстави (тільки аби потурати бажанню) зробити звідси висновок, що Письмо всюди містить помилки, підробки, а отже, і не має жодного авторитету. Але допомогти таким людям неможливо згідно з тією ходячою істиною, що нічого не можна сказати настільки правильно, щоб сказане не можна було спотворити дурним тлумаченням. Ті, хто хоче потурати бажанням, можуть легко знайти якийсь привід. І ті, в кого колись були справжні оригінали, ковчег Заповіту, навіть самі пророки й апостоли, були не кращими і слухалися не більше. Але всі, як юдеї, так і погани, завжди були одні й ті ж, і доброчестя у всякий вік було дуже рідкісним. Хоча, щоб усунути всяке непорозуміння, треба показати тут, на якій підставі Письмо чи будь-який неживий предмет повинні бути названі священними і божественними. Потім пояснимо, що таке насправді слово Боже, і покажемо, що воно міститься не в певному числі книг, і, нарешті, що Письмо (оскільки воно вчить того, що є необхідним для послуху та спасіння) не могло бути зіпсованим. Бо з цього всякий легко одержить можливість судити про те, що ми нічого не сказали проти слова Божого і ніякого місця не приділили нечестю.

Священним і божественним називається те, що призначене для вправляння в побожності й релігії. Предмет доти буде священним, доки люди побожно ставитимуться до нього. Якщо ж вони перестають бути благочесними, то одночасно і предмет також перестає бути священним. А якщо його призначать для звершення нечестивих справ, тоді те саме, що раніше було священним, стає нечестивим і поганим. Наприклад, якесь місце було назване патріархом Яковом «дім Божий», тому що там він ушанував Бога, який відкрився йому, але пророками те саме місце було назване «дім неправди» — дивись Амоса (5:5) і Осію (10:5), тому що ізраїльтяни внаслідок постанов Єровоама зазвичай приносили там жертви ідолам. Інший приклад, який вельми ясно показує справу: слова мають певне значення тільки завдяки вживанню, і якщо згідно з цим уживанням вони розміщені таким чином, що люди при читанні їх прихиляються до благочестя, тоді ті слова, а також книга, написана з таким розподілом слів, буде священна. Але якщо пізніше ці слова виходять з ужитку настільки, що втрачають усяке значення, чи коли книгою цілком нехтують — чи внаслідок лихого умислу, чи тому, що в ній не мають потреби, — тоді і слова, і книга не матимуть жодної користі й жодної святості. Нарешті, якщо ті слова розміщуються інакше чи переважить звичай застосовувати їх у протилежному значенні, тоді і слова, й книги, колись священні, будуть непристойними і нечестивими.

З цього випливає, що поза душею абсолютно нема нічого священного, чи непристойного, чи нечестивого, але буває тільки стосовно неї. Це також дуже чітко випливає з багатьох місць Письма. Наведемо один-два приклади: Єремія (7:4) говорить, що юдеї його часу неправдиво називали храм Соломона храмом Божим, бо, як сам він продовжує в тій самій главі, найменування «Божий» можна було прикладати до того храму тільки доти, доки його відвідують люди, які шанують його і захищають справедливість. Якщо ж його будуть відвідувати вбивці, злодії, ідоловірці й інші злочинні люди, тоді він радше яма для злочинців. Що сталося з ковчегом Заповіту? Письмо про це нічого не розповідає, з чого я часто дивувався. Однак відомо те, що він був спалений із храмом, хоча у гебреїв не було нічого більш священного і більш шанованого. На цій підставі, отож, Письмо доти священне, а його слова божественні, доки воно спонукає людей до благоговіння перед Богом. Але якщо люди ним цілком нехтують, як колись юдеї, то воно нічого, крім паперу і чорнила, [собою] не являє і цілком профанується ними та піддається псуванню. І тому, якщо воно спотворюється, гине слово Боже, подібно до того, як за часів Єремії помилково говорили, що в полум’ї загинув храм, який у той час був неначе храмом Бога. Це сам Єремія (8:8) говорить і про Закон, бо він докоряє безбожникам свого віку таким чином: «Як ви скажете: “Ми мудреці, і з нами Господній Закон?” Ось справді брехнею вчинило його брехливе писарське писальце!» — тобто ви брехливо говорите, ніби ви (хоч Письмо і є у вас) маєте Закон Божий, після того як ви зробили його недійсним.

Також, коли Мойсей розтрощив перші скрижалі, він не слово Боже кинув у гніві з рук і розбив (бо хто міг би запідозрити це щодо Мойсея стосовно слова Божого), але тільки камені. Вони досі хоч і були священними, тому що на них був написаний Заповіт, за яким юдеї зобов’язувалися слухатися Бога, однак у ту мить у них зовсім не було ніякої святості, тому що юдеї внаслідок поклоніння тельцеві зробили той Заповіт недійсним. З тієї ж самої причини могли загинути й інші скрижалі з ковчегом Заповіту. Отож таким чином міг цілком загинути справжній оригінал божест­венного Заповіту, предмет найсвященніший із усіх. Тому й не дивно, якщо тепер не існує перших оригінальних книг Мойсея; і не дивно, що з книгами, які ми маємо, трапилося те, про що ми вище говорили. А відтак хай перестануть звинувачувати в безчесті нас, які нічого проти слова Божого не сказали і його не осквернили, але хай обернуть гнів, якщо у них може бути справедливий гнів, на давніх, чий гріх осквернив і попсував Божий ковчег Заповіту, храм, Закон і всю святиню. Нарешті, якщо вони, згідно з відомим висловом апостола в «II посланні до коринтян» (3:3), мають у собі листа Божого, написаного не чорнилом, але Духом Божим, і не на скрижалях кам’яних, а на тілесних скрижалях серця, то хай перестануть шанувати літеру і так піклуватися про неї. Думаю, що я достатньо пояснив цим, у якому сенсі Письмо слід вважати Святим і божественним.

Тепер слід подивитися, що особливого треба розуміти під «дебар Єгова» (слово Боже). «Дебар» означає слово, мова, указ і річ. А на якій підставі по-гебрейськи мовиться про якусь річ, що вона Божа і стосується Бога, ми показали в 1-му розділі. А звідси легко збагнути, що розуміється в Письмі під словом Божим, мовою, наказом і річчю. Отож нема потреби все повторювати тут, а також і те, що ми показали в розділі 6 про чудеса в 3-му пункті. Достатньо лише вказати на предмет, щоб краще зрозуміти те, що ми хочемо сказати тут про це. Саме слово Боже, коли воно проповідується про якийсь предмет, який не є сам Бог, означає, власне, той божественний Закон, про який ми говорили в розділі 4-му, тобто релігію, спільну всьому людському родові, чи загальну. Дивись про це у Ісаї (1:10 і далі), де він учить істинного способу життя, який полягає, звичайно, не в церемоніях, а в любові і в праведному дусі, і такий спосіб життя він називає Законом і словом Божим. Потім воно в переносному значенні (metaphorice) означає самий порядок природи і долю (fatum) (тому що це справді залежить од вічного рішення божественної природи і випливає з нього), і особливо те, що в цьому порядку пророки передбачили, тому що вони сприймали майбутні події не через природні причини, а як зволення і рішення Бога. Потім воно застосовується також для позначення всякого наказу кожного пророка, оскільки він сприйняв його завдяки особливій своїй силі чи пророчому дару, а не через силу загального природного світла, і це головним чином тому, що пророки справді зазвичай представляли Бога ніби законодавцем, як ми це показали в розділі 4.

Отож Письмо називається словом Божим з трьох причин, а саме: тому, що воно вчить правдивої релігії, вічним джерелом якої є Бог. А ще тому, що пророкування про майбутні події воно викладає як рішення Божі. І, нарешті, тому, що ті, хто насправді були його авторами, здебільшого вчили, керуючись не загальним природним світлом, а якимось їм самим властивим, і вводили Бога, який проголошує ці слова. І хоча, крім цього, в Письмі міститься багато чисто історичного матеріалу, який розуміється за допомогою природного світла, однак воно одержує назву від вищого (a potiore). І ми легко розуміємо звідси, в якому значенні можна розглядати Бога як автора Біблії, саме з причини істинної релігії, яка в ній викладається, а не тому, що він хотів повідомити людям певне число книг. Далі, звідси ми можемо також довідатися, чому Біблія розподіляється на книги Старого й Нового Заповіту. Це, звичайно, тому, що до пришестя Христа пророки зазвичай проповідували релігію як вітчизняний Закон і як наслідок договору, укладеного в часи Мойсея. Після пришестя Христа апостоли проповідували її всім як загальний Закон і як наслідок тільки страждань Христа, а не для того, щоб книги розрізнялися вченням; не для того, щоб вони були написані як свідчення (syngrapha) договору; і не для того, зрештою, щоб загальна релігія (religio catholica), яка найбільш природна, була новою, якщо не брати до уваги людей, які не знали її. «Воно в світі було, — говорить євангеліст Іван (1:10), — але світ не пізнав його».

Отже, якби у нас було менше книг як Старого, так і Нового Заповіту, ми все ж таки не були б позбавлені слова Божого (під яким, власне, розуміється, як ми вже говорили, правдива релігія). Так само, як ми не думаємо, що позбавлені його тепер, хоч і не маємо багатьох інших вельми важливих творів, як то книги Закону (яку побожно зберігали як оригінал Заповіту в храмі). А крім того, книги про війни, літописи і багато чого ще, з яких були запозичені й зібрані книги, які є в нас у Старому Заповіті.

І це потверджується, крім того, багатьма підставами. 1) Тому що книги того і другого Заповіту були написані не за нарочитим наказом в один і той самий час для всіх віків, але випадково, для деяких людей (і до того ж дивлячись на те, як цього вимагали час і їхній спеціальний зміст), як переконливо засвідчують пророки (які закликали для напучення безбожників свого часу), а також і послання апостолів. 2) Тому що одна справа зрозуміти Письмо і думки пророків, а інша — думку Бога (mens Dei), тобто саму істину речі (veritas rei), як це випливає з показаного нами в розділі 2-му про пророків. У розділі 6-му ми показали, що це має місце також в історичних оповідях про чудеса. Але про місця, де мовиться про істинні релігію і правдиве доброчинство, цього не можна сказати. 3) Тому що книги Старого Заповіту були вибрані з багатьох і, нарешті, були зібрані та схвалені собором фарисеїв, як ми показали в розділі 10-му. Книги ж Нового Заповіту також були прийняті в канон за рішенням деяких соборів. І за їх же рішеннями багато інших книг, які багато хто вважав за священні, були відкинуті як неправдиві. Але члени цих соборів (як фарисейського, так і християнського) були не з пророків, а тільки із вчителів та знавців. І, однак, із необхідністю слід визнати, що вони в цьому виборі взяли за норму слово Боже. А відтак, перш ніж схвалити всі книги, вони неодмінно повинні були мати поняття про слово Боже. 4) Тому що апостоли писали не як пророки, але як учителі (як ми в попередньому розділі сказали) і обрали той шлях до навчання, який вони вважали найлегшим для учнів, що їх вони бажали тоді навчити. Із цього випливає, що в «Посланнях» (про що в кінці попереднього розділу ми й зробили висновок) міститься багато такого, без чого ми тепер стосовно релігії можемо обійтися. 5) Нарешті, тому що в Новому Заповіті є чотири євангелісти. Хто повірив би, що історію про Христа Бог захотів розповісти і письмово повідомити людям чотириразово? І хоча в одного євангеліста є дещо, чого нема в іншого, і один часто допомагає розуміти іншого, однак звідси не слід робити висновок, що все, що розповідається в цих чотирьох євангелістів, необхідно було знати, і що Бог обрав їх писати з метою кращого розуміння історії про Христа. Бо кожний проповідував своє Євангеліє в певному місці, і кожний записав те, що проповідував, і до того ж безхитрісно, з метою переконливо розповісти про Христа, а не з метою пояснення інших євангелістів. Якщо тепер завдяки їхньому взаємному зіставленню вони інколи легше й краще розуміються, то це відбувається випадково і тільки в небагатьох місцях. Якби ці місця й були невідомі, історія, проте, була б однаково зрозуміла, і люди були б не менше блаженні.

Цим ми показали, що Письмо тільки стосовно релігії чи стосовно універсального божественного Закону називається, власне, словом Божим. Тепер залишається показати, що воно у власному значенні цього слова не містить помилок, спотворень і недомовок. Але я називаю тут помилкою, спотворенням і недомовкою те, що написано і сконструйовано настільки неправильно, що знайти сенс мови на підставі практики мови чи вивести цей сенс тільки з Письма неможливо. Бо я не хочу стверджувати, що Письмо, оскільки воно містить бо­жественний Закон, завжди зберігало одні й ті ж значки над літерами, одні й ті ж літери і, нарешті, одні й ті ж слова (доводити це я лишаю масоретам і тим, хто забобонно шанує літеру). Але я стверджую тільки те, що сенс, стосовно якого лише й може бути названа якась мова божественною, дійшов до нас неспотвореним, хоча б ми й гадали, що слова, якими він первісно був виражений, часто зазнавали змін. Бо це, як ми сказали, аж ніяк не применшує божественності Письма.

Розділ XIII. Показується, що письмо вчить лише найпростішого і, крім послуху, нічого іншого, і стосовно божественної природи воно вчить тільки того, що люди можуть наслідувати відомим способом життя

У другому розділі цього трактату ми показали, що пророки мали тільки особливу силу уяви, але не розуміння, і що Бог жодних філософських таємниць їм не відкривав, але тільки найпростіші речі, і що він пристосовувався до міркувань, раніше засвоєних ними. Ми показали потім, у п’ятому розділі, що Письмо передає і вчить про речі таким чином, яким вони легше за все можуть бути сприйняті кожним. А саме: воно лише просто говорить про речі, але не виводить і не складає їх за допомогою аксіом і визначень. А щоб викликати віру до себе, воно потверджує сказане тільки практикою (experientia), тобто чудесами та історичними подіями. Останні також викладаються в такому стилі і таких висловах, за допомогою яких найвільніше можна впливати на дух простолюду (дивись про це в шостому розділі те, що доводиться в 3-му пункті). Нарешті, ми показали в сьомому розділі, що трудність розуміння Письма полягає тільки в мові, а не у вищості доказу (subliminalе argumenti). До цього приєднується те, що пророки проповідували не знавцям, а абсолютно всім юдеям, а апостоли зазвичай викладали євангельське вчення в церк­вах, де збиралися всякі люди.

З цього всього випливає, що вчення Письма містить не вивищені споглядання і не філософські питання, а тільки найпростіші речі, які можуть бути сприйняті хоч яким неуком. Отож я не можу достатньо надивуватися розумові тих людей (я говорив про них вище), які бачать у Письмі такі глибокі таємниці, що вони ніби не можуть бути пояснені ніякою людською мовою. І потім, вони внесли до релігії стільки предметів філософського характеру, що церква здається академією, а релігія — наукою чи, краще, суперечкою. Однак чого я дивуюсь, коли люди, які похваляються, ніби вони володіють надприродним світлом, не хочуть поступитися в пізнанні філософам, які, крім природного світла, нічого не мають? Я, звичайно, здивувався б, якби вони вчили чогось нового, що складало б предмет однієї умоглядності і що не було б добре відоме колись поганським філософам (які, однак, за їхнім твердженням, блукали в пітьмі). Бо, якщо ми станемо досліджувати, які саме таємниці вони бачать прихованими в Письмі, то не знайдемо рішуче нічого, крім вигадок Аристотеля, чи Платона, чи іншого подібного до них філософа.

Часто ці вигадки який завгодно неук легше міг би побачити уві сні, аніж найученіша людина знайти в Письмі. Ми, власне, не хочемо абсолютно стверджувати, ніби нічого з того, що становить предмет однієї умоглядності, не належить до вчення Письма, бо в попередньому розділі ми навели деякі положення цього роду як основні в Письмі. Але я хочу тільки сказати, що таких положень дуже багато, і вони дуже прості. А які вони і як вони визначаються, я вирішив показати тут. Це тепер нам буде легко, після того як ми довідалися, що вивчення наук не було метою Письма. Звідси ми легко можемо зробити висновок, що воно нічого, крім послуху, не вимагає від людей і засуджує тільки непокірність, а не незнання. Потім, оскільки послух Богові полягає тільки в любові до ближнього (бо хто любить ближнього з саме тією метою, щоб догодити Богові, той, як говорить Павло в «Посланні до римлян», 13:8, виконав Закон), то звідси випливає, що в Письмі не дораджується ніякої іншої науки, крім тієї, яка всім людям необхідна для того, щоб мати можливість слухатися Бога за його приписом, і, не знаючи якої, люди обов’язково повинні бути непокірними чи принаймні без дисципліни та послуху. Решту ж розумових споглядань, які не стосуються сюди прямо, — чи будуть вони трактувати про пізнання Бога, чи природних речей, — Письмо не торкається, і, певно, вони повинні бути відокремлені від релігії одкровення.

Але хоч це тепер, як ми сказали, кожний легко може бачити, однак я хочу точніше показати і чіткіше викласти всю справу, тому що від цього залежить оцінка всієї релігії. Для цього треба передусім показати, що розумне чи точне знання про Бога не є даром, спільним усім вірним, як послух. Потім, що те знання, якого Бог вимагав через пророків від усіх взагалі і яке кожний зобов’язаний мати, не є чимось іншим, крім знання божественної його справедливості й любові. Обидва ці положення легко виводяться із самого Письма. Бо перше вельми чітко випливає із «Виходу» (6:3), де Бог говорить Мойсеєві, щоб показати особливу ласку, йому виявлену: «І з’являвся я Авраамові, Ісаакові і Якову Богом Всемогутнім, але йменням своїм “Господь” я не дався їм пізнати». Тут для кращого усвідомлення слід зауважити, що Ел Шадай по-гебрейському означає: «Бог, який задовольняє», — тому що він дає кожному те, що його задовольняє (sufficit). І хоч часто [слово] Шадай вживається самостійно, замість слова Бог, однак не треба сумніватися, що всюди слід мати на увазі іменник Ел (Бог). Далі треба відзначити, що в Письмі не зустрічається ніякого імені, крім Єгови, яке вказувало б на абсолютну сутність Бога, без відношення до створених речей.

Тому гебреї і твердять, що тільки це ім’я Бога є власним, а інші — називні. І справді, решта імен Бога, чи будуть вони іменниками, чи прикметниками, є атрибутами, які Богові належать, оскільки він розглядається у стосунку до створених речей або стає відомим через них. Так, ім’я Ел, чи з паралогічною літерою «хе» — Елоа означає, як відомо, не що інше, як могутній. І воно служить лише переважним визначенням Бога, подібно до того, як ми Павла називаємо апостолом. Інколи пояснюються властивості його могутності, наприклад, Ел (могутній) великий, грізний, справедливий, милосердний тощо, чи, щоб охопити всі властивості відразу, це ім’я вживається у множині зі значенням однини, що в Письмі вельми часто буває. Тепер, оскільки Бог говорить Мойсеєві, що він під іменем Єгови не був відомий батькам, то виходить, що вони не знали жодного атрибута Бога, який пояснює його абсолютну сутність, але знали тільки його дії та обіцянки, тобто його могутність, оскільки вона проявляється через видимі речі. Щоправда, Бог говорить це Мойсеєві не заради звинувачення їх у невір’ї, але, навпаки, з метою звеличення їхньої довірливості й віри, завдяки якій вони, хоч і не мали такого виняткового знання про Бога, як Мойсей, однак вірили в обіцянки Бога як постійні і незмінні, а не подібно до Мойсея. Останній хоч і мав про Бога високу думку, однак виявляв сумнів щодо божественних обіцянок і дорікнув Богові, що замість обіцяного спасіння він погіршив справи юдеїв.