Агент по пресі підійшов до Майкла й сказав, що, на його думку, він дав репортерам досить матеріалу на одну колонку. Поїзд поволі рушив.

Джулія не взяла Іві з собою. Вона відчувала, що для того, щоб повернути собі втрачений спокій, їй треба на якийсь час обірвати всякий зв’язок із своїм дотеперішнім життям. Іві не в’язалася б з тамтешнім французьким оточенням. Бо тітка Керрі — нині мадам Фаллу, — яка замолоду вийшла заміж за француза, тепер, будучи вже дуже-дуже старою жінкою, розмовляла по-французьки куди краще, ніж по-англійськи. Вона овдовіла багато років тому, а її єдиний син загинув на війні. Вона жила у високому й вузькому кам’яному будинку на підвищенні, і, переступаючи його поріг з брукованої вулички, ви потрапляли в мирне царство минулої епохи. Протягом останнього півстоліття в ньому нічого не змінилося. Вітальня була обставлена меблями в стилі Людовіка XV, а всі меблі стояли в чохлах, які знімали тільки раз на місяць, аби легенько пройтися щіткою по шовкових оббивках. Кришталевий канделябр був загорнутий у муслін, щоб на нього не сідали мухи. Екран перед каміном був зроблений з павиного пір’я, майстерно сплетеного і захищеного склом. Хоч вітальнею ніколи не користувалися, тітка Керрі щодня власноручно прибирала її, витираючи ганчіркою порох. Стіни їдальні були обшиті панелями, і стільці тут також стояли в чохлах. Буфет прикрашали срібна ваза на фрукти, срібний кофейник, срібний чайник і срібна таця. Тітка Керрі й мати Джулії місіс Лемберт мешкали в «ранковій кімнаті», довгій і вузькій, обставленій меблями в стилі ампір. На стінах там висіли в овальних рамках намальовані олією портрети тітки Керрі та її покійного чоловіка, його батька й матері, а також пастеллю намальований портрет її маленького сина. Тут стояли їхні скриньки з шитвом, тут вони читали свої газети — католицьку «Круа», «Ревю де монд», місцеву щоденну газету, а також щовечора грали в доміно. Вони й їли тут щодня, крім четверга, коли до них на обід приходили абат і капітан ля Гард, відставний морський офіцер. Та коли приїхала Джулія, старенькі вирішили, що зручніше буде їсти в їдальні.

Тітка Керрі все ще носила траур по чоловіку й сину. Рідко який день видавався їй тепер теплим, і тому вона майже ніколи не знімала коротеньку чорну фуфайку, яку сама ж і вив’язала. Місіс Лемберт теж ходила в чорному, та коли до них на обід приходили мосьє абат і капітан, вона накидала на плечі білу мереживну шаль, подаровану їй Джулією. По обіді вони грали в плафон — по два су за сто очок. Вважалося, що місіс Лемберт, яка так багато років прожила на острові Джерсі і все ще час від часу навідувалася в Лондон, знає все, що робиться на білім світі, а вона казала, що зараз усюди грають у гру, яка називається «контракт». Але капітан відповідав, що це все — американські штучки, і хай американці в них і грають, а його цілком задовольняє плафон; абат же зітхав і висловлював жаль з приводу того, що така гарна гра, як віст, вийшла з моди. Втім, з чоловіками завжди так — їх ніколи не задовольняє те, що вони мають, їм весь час хотілося б мати щось нове, нове, нове.

На кожне різдво Джулія надсилала матері й тітці дорогі подарунки, але старі ніколи подарованими речами не користувалися. Вони з гордістю показували їх друзям, а потім загортали у цигарковий папір і ховали до шафи. Джулія хотіла подарувати матері автомобіль, але та відмовилася. Далеко від дому вони з сестрою не відходили, і машина їм на такі відстані була непотрібна. До того ж шофер крав би в них бензин; якби він харчувався десь в іншому місці, це б для них дорого коштувало, а готувати йому їжу Аннет не погодилася б. Аннет була їхня куховарка, економка і покоївка. Вона служила в тітки Керрі от уже тридцять п’ять років. Її племінниця теж працювала в них, прала, мила й прибирала, але Анжела — так її звали — була ще молода, їй не було ще й сорока років, і тому постійна присутність у будинку дорослого чоловіка була просто небажана.

Джулію вони оселили в тій самій кімнаті, де вона жила дівчинкою, коли ходила до школи. Через те її спершу переслідувало якесь чудне, болісно сентиментальне почуття, і якийсь час вона ходила сама не своя. Та, незважаючи на це, до тутешнього способу життя вона призвичаїлася дуже легко. Тітка Керрі, одружившись, стала католичкою. Місіс Лемберт навернулася до католицької віри — не без допомоги абата — по тому, як, втративши чоловіка, оселилася в Сен-Мало. Обидві старенькі були вельми побожні. Вони відвідували всі ранкові меси й недільні відправи. В інших справах вони рідко виходили з дому — здебільшого тоді, коли треба було зробити Церемонний візит якійсь дамі, щоб висловити співчуття з приводу смерті когось з її родичів або поздоровити з нагоди заручин її онука. Вони читали газети й свій журнал, багато шили й в’язали — для добродійних цілей, а також грали в доміно й слухали радіо, що його подарувала. Їм Джулія. Хоч абат і капітан уже впродовж багатьох років щочетверга приходили до них на обід, кожен четвер розпочинався для стареньких з хвилювання. Коли якась страва не припадала капітанові до смаку, він з моряцькою прямотою, якої від нього й чекали, не вагаючись, казав про це, і навіть абат, хоч і свята людина, деякі страви вподобав, а деяких — не любив. Наприклад, він кохався в камбалі по-нормандськи, але наполягав на тому, щоб її готували на найкращому маслі, а що по війні ціна на масло так підскочила, то це коштувало дуже дорого. Щочетверга вранці тітка Керрі діставала з їй самій тільки відомої схованки ключа від льоху і власноручно приносила пляшку кларету. Те, що потім залишалося в пляшці, вони з сестрою допивали в суботу й неділю.

Мати й тітка Керрі оточили Джулію невсипущим піклуванням. Вони до одуріння поїли її різними настоями з цілющого зілля, пильнували, щоб вона, боронь боже, не сідала там, де є хоч натяк на протяг (боротьбі з цим злом вони присвячували, власне, більшу частину свого життя). Вони щоразу примушували Джулію відпочивати і, вкладаючи її на

тахту, стежили за тим, щоб вона вкривала собі ноги. Вони критикували одяг, що його Джулія носила. Її панчохи були, на їхню думку, надто тонкі — настільки тонкі, що аж світилися; і що вона носила на тілі під сукнею? Тітка Керрі сказала, що не здивувалася б, якби почула, що під сукнею в неї немає нічого, крім сорочки.

— Вона навіть сорочки не носить, — відповіла місіс Лемберт.

— То що ж вона носить?

— Трусики, — сказала Джулія.

— Ну, і бюстгальтер, очевидно.

— Ні в якому разі! — обурено вигукнула Джулія.

— То виходить, племіннице моя, що під платтячком ти гола?

— Атож. Майже гола.

— C’est la folie[31], — сказала тітка Керрі.

— C’est vraiment pas raisonnable, ma filie[32], — сказала місіс Лемберт.

— І хоч я й не пуританка, — докинула тітка Керрі, — та все ж, на мій погляд, це навряд чи пристойно.

Джулія показала їм свій гардероб, і першого четверга по її приїзді вони провели нараду з приводу того, в чому їй вийти до гостей. Тітка Керрі і місіс Лемберт мало не посварилися. Місіс Лемберт вважала, що оскільки її дочка привезла вечірні сукні, то треба, щоб вона надягала одну з них, але тітка Керрі була проти.

— Коли я приїздила до тебе на Джерсі, моя люба, ти завжди зустрічала гостей у квітчастому халаті — я прекрасно пам’ятаю це!

— Певна річ, халат — це було б найкраще.