— Я не витримаю цього, — простогнала вона.

І знову театр став її єдиним порятунком. За іронією долі центральна сцена, у якій вона грала і якій вистава завдячувала своїм успіхом, була сценою розлучення двох закоханих. Щоправда, розлучались вони з почуття обов’язку;, і Джулія в цій п’єсі жертвує своїм коханням, своїми надіями на щастя, всім, що було їй дороге, в ім’я благородного ідеалу. Остання сцена подобалася Джулії з самого початку. Вона грала її надзвичайно зворушливо. І от тепер Джулія вкладала в свою гру весь свій душевний біль; тепер вона зображувала не нещасну героїню, а муки свого власного розбитого серця.

Поза театром Джулія весь час намагалася побороти цю пристрасть, що, як вона сама добре розуміла, була просто смішна, навіть принизлива для неї, й весь час гнала від себе думки про цього, по суті, нікчемного хлопця, який так знівечив її життя; але ввечері, граючи цю сцену, вона давала волю емоціям, давала вихід своєму горю. Безнадія героїні ставала її власною безнадією, і жагучі слова кохання, з якими вона зверталася до свого партнера по п’єсі, насправді виражали її власне кохання, палке кохання до Тома. Перспектива самотнього, нічим не заповненого життя, що відкривалася перед її героїнею, була насправді її власною безпросвітною перспективою. І єдина втіха для неї — свідомість того, що вона ще ніколи в житті не грала так блискуче.

«Боже, заради такої гри можна навіть стерпіти ці страшні муки».

Ніколи раніше вона не вкладала в свою гру всю свою душу.

Одного вечора, коли по закінченні вистави Джулія повернулася до своєї артистичної убиральні, знесилена, але радісно збуджена бурхливими оплесками й вигуками «Браво!», вона побачила, що там на неї чекає Майкл.

— Здоров! Ти часом не сидів у партері?

— Сидів.

— Але ж ти вже бачив виставу два чи три дні тому.

— Так, я дивлюся спектакль уже четвертий вечір підряд.

Джулія почала роздягатись. Майкл підвівся з крісла й

почав ходити по кімнаті. Вона скоса глянула на нього й побачила йото насуплене обличчя.

— В чому річ?

— Про це хочу тебе запитати.

У Джулії похололо на серці. Невже він знову почув щось про Тома?

— А куди це Іві повіялась? —сказала вона.

— Я попросив її вийти. Я мушу поговорити з тобою,

Джуліє. І, будь ласка, постарайся вислухати мене спокійно. Я просто повинен сказати тобі про це.

У Джулії мороз пробіг поза спиною.

— Ну, що таке?