«Казна-що», — подумала Джулія.
— Які чудові рядки, — зітхнула вона. — Може, ви й справді маєте рацію. Гай-гай.
Нарлз тим часом декламував вірш далі. Ця його звичка завжди трохи дратувала Джулію. А втім, цього разу вона вирішила скористатися з нагоди, щоб обміркувати ситуацію, і втупила нерухомий погляд у холодний камін. Здавалося, її зачарувала витончена краса поетичних строф.
Ясна річ, він її просто не зрозумів. Та в цьому й немає нічого дивного. Протягом двадцяти років вона лишалася глухою до його палких благань, і нема нічого дивного, що він уже втратив будь-яку надію. Майже та сама історія, що й з горою Еверест: якби ті відважні альпіністи, які так довго й безрезультатно штурмували її вершину, знайшли, нарешті, зручні сходи, що вели до самого піка, вони не повірили б власним очам і подумали б, чи нема тут якоїсь пастки. Джулія вирішила, що їй треба висловлюватися ясніше і простягти руку допомоги знесиленому пілігриму.
— Здається, час уже досить пізній, — мовила вона вкрадливим тоном. — Покажіть мені свою нову картину, і я піду додому.
Чарлз устав, і вона простягла до нього обидві руки, щоб він допоміг їй підвестися з канапи. Вони піднялися на другий поверх до його спальні. Піжама й халат Чарлза лежали акуратно складені на стільці.
— Ви, одинаки, чудово влаштовуєте своє життя. Така затишна, приємна кімнатка!
Чарлз зняв із стіни картину в рамці й підніс до Джулії, щоб вона могла оглянути її при світлі. Це був мальований олівцем портрет огрядної дами в чепчику й платті з буфами та глибоким вирізом. Джулії вона видалася негарною, а туалет її — просто жахливим.
— Справжнє чудо! — вигукнула вона.
— Я знав, що картина вам сподобається. Прекрасна робота, еге ж?
— Шедевр.
Чарлз повісив портрет на те ж місце. Коли оглянувся до Джулії, вона стояла коло ліжка, заклавши руки за спину, в позі черкеської рабині, яку старший євнух привів на огляд до Великого Візира; в цій позі було все: і соромлива невинність, і чарівний трепет, і водночас готовність незайманої дівчини вступити у своє царство. Джулія зітхнула і в зітхання те вклала ледь помітну хтивість.
— Любий мій, дякую вам за цей чудовий вечір. Я ніколи раніше не відчувала, що ви такий мені дорогий.
Вона розвела руки з-за спини і плавним, повільним рухом, який був у неї такий природний, простягла їх уперед долонями догори, немов на них лежало коштовне блюдо, а на тому блюді — її серце. Її гарні очі випромінювали ніжність і покору, а на устах грала соромлива усмішка, що мала означати: «Я — твоя!»
На обличчі у Чарлза застигла усмішка. Він, нарешті, все зрозумів.