«Боже, та я ж йому зовсім непотрібна! Це був просто блеф, він обманював мене! — Це відкриття на мить приголомшило її. — Господи, як же мені тепер виплутатися? У мене зараз, мабуть, ідіотський вигляд!»
Вона мало не впала з несподіванки. Думки блискавично закружляли у неї в голові. Чарлз збентежено дивився на Джулію, і її охопила паніка. Вона не знала, що робити з руками, які все ще простягали йому коштовне блюдо, але обважніли раптом і стали, мов два важенні дрючки. Не знала вона й того, що йому казати. І з кожною секундою її поза й уся ця ситуація ставали дедалі безглуздіші.
«Ах ти ж… ах ти ж погань вонюча. Стільки років водив мене за ніс…»
Джулія повільно почала зближати руки, аж доки долоні не торкнулися одна одної, а тоді, відкинувши голову назад, так само повільно підвела їх і приклала до щоки. Ця її поза була така ж прекрасна, як і попередня, і вимагала відповідних слів. Звучний, грудний голос Джулії злегка тремтів од надміру почуттів.
— Тепер, коли я оглядаюся назад, мені так приємно думати, що нам нема за що дорікати одне одному. Найбільше розчарування в житті — не смерть, а кінець кохання. — Подібну фразу вона чула в одній п’єсі. — Якби ми були коханцями, я давно вже набридла б вам, і що б тоді нам залишалося для спогадів про минуле, крім жалю з приводу нашої власної слабкості? Як казав про це Шеллі у вірші, який ви щойно декламували?
— Кітс, не Шеллі, — виправив її Чарлз. — «Зів’ять вона не може, хоча блаженства не зазнаєш ти».
— Так-так. А далі?
Джулія намагалась виграти час.
Джулія розвела руки у величезному жесті й труснула кучерявою головою. Вона вже знала, що їй казати далі.
— Святі слова! «Твоє кохання вічне буде, і вічною — моя краса». Ми зробили б непоправну помилку, якби заради втамування пристрасті пожертвували щастям, яке принесла нам наша дружба! Нам нічого соромитися. Ми чисті. Ми можемо високо тримати голови й дивитися усім в очі.
Джулія інстинктивно відчула, що цими словами найкраще й закінчити, і тому супроводила їх відповідною дією — високо підняла голову і, позадкувавши до дверей, широко розчинила їх. Вона настільки ввійшла в роль, що, спускаючись униз, усе ще грала. І тільки у вестибюлі обернулася до Чарлза, який ішов слідом за нею.
— Мого плаща, будь ласка.
— Моя машина тут, — сказав він, подаючи їй плаща. — Я одвезу вас додому.
— Ні, я поїду сама. Я хочу назавжди запам’ятати цю годину. Поцілуйте мене на прощання.
Вона підставила йому губи. Чарлз поцілував її, і вона відразу ж одсахнулася від нього, приглушено схлипнувши, і, рвучко відчинивши двері, побігла до автомобіля.
Увійшовши до своєї спальні, Джулія зупинилася посеред кімнати і глибоко, з полегкістю зітхнула.
«Дурень триклятий. Подумати тільки, як він мене ошукав. Хвала богові, що я хоч вчасно схаменулася. Він такий телепень, що, певно, й не зрозумів, чого я хотіла. — Але тут вона раптом згадала його застиглу посмішку. — А втім, може, в нього й виникла якась підозра, та переконатися в ній він не міг і вирішив, мабуть, що помилився. Боже, а які я молола дурниці! Та він, здається, сприймав усе за чисту монету. Добре хоч, що я вчасно схаменулася. Бо ще якась мить — і я почала б роздягатися. А тоді уже так легко не відбулася б».
Джулія засміялась. Вона таки вскочила в халепу, і Чарлз добре пошив її в дурні, але, якщо подумати, в цій історії було багато кумедного. Шкода, що нікому не можна розповісти її! Хоч вона й виступала б у непривабливому світі, та анекдот був би просто-таки чудовий. Вона не могла пробачити собі одного — що повірила в його щире кохання, в комедію, яку він грав стільки років; бо це, звичайно, була тільки поза; Чарлзові подобалася роль вірного залицяльника, і його менш за все, очевидно, приваблювала винагорода за свою вірність.