— Не чмихай. Якщо хочеш висякатися, то висякайся.

Джулія повільно їла варене яйце, поринувши в свої думки. Потім глянула на Іві. Яка вона кумедна, ця Іві, а втім, хтозна…

— Послухай, Іві, чи до тебе хто-небудь чіплявся колись на вулиці?

— До мене? Хай би спробував. Хотіла б я побачити, що в нього із цього вийшло б.

— Я б теж хотіла глянути. А одна знайома розповідала, що чоловіки так і ходять скрізь слідом за нею й заглядають їй у вічі, коли вона зупиняється біля вітрин. Кажуть, іноді дуже важко дати таким причепам одкоша.

— Фе, як це гидко!

— Гидко? Не знаю, не знаю. Я б скоріше сказала, що це тішить самолюбство. Та от що дивно — до мене ніхто не чіплявся на вулиці. Я не пам’ятаю жодного такого випадку.

— О, ви спробуйте хоч один разок прогулятися ввечері по Еджвер-роуд. До вас одразу ж причепляться, будьте певні.

— Але ж я навіть не знаю, що в такому випадку треба робити!

— Покликати полісмена, — рішуче відповіла Іві.

— Я знаю одну дівчину, яка стояла й дивилася на вітрину крамниці капелюшків на Бонд-стріт. До неї раптом підійшов якийсь чоловік і спитав, чи не хоче вона такого капелюшка. «До смерті хочу, я вже навіть наглянула собі один», —: відповіла вона, і вони зайшли досередини. Дівчина вибрала собі капелюшок, який їй сподобався, дала своє прізвище та адресу, щоб їй прислали його додому. Чоловік заплатив за капелюшок, вона красно подякувала йому, і, поки він брав здачу, вийшла з крамниці.

— Це вона вам так розповідала, але хто знає, як воно було насправді. — Іві скептично чмихнула й уважно глянула на Джулію. — А що ж ви все-таки надумали?

— О, нічого. Мені просто стало дивно, чому це до мене ніхто ніколи не чіплявся на вулиці. Немов я якась потвора.

І Джулія вирішила негайно перевірити, потвора вона чи ні.

Уставши підвечір після сну, вона підфарбувала брови й губи трохи яскравіше, ніж звичайно, і, не викликаючи Іві, одягла плаття — не дуже просте й не дуже дороге — та червоний солом’яний капелюх із широкими крисами.

— Я не повинна скидатись на повію, — сказала вона сама до себе, дивлячись у дзеркало, — але й надто респектабельного виду не хочу мати.

Навшпиньках, щоб ніхто не почув, Джулія спустилася сходами вниз і тихенько причинила за собою двері. Її охопив легкий страх і приємне збудження водночас. Що сказали б її знайомі, коли б довідалися про її намір!

Перетнувши Коннот-сквер, вона пішла по Еджвер-роуд. Було вже біля п’ятої. Вулицею плив густий потік автобусів, таксі, вантажних машин; велосипедисти, ризикуючи життям, обганяли авто. Тротуарами сунув натовп. Джулія повільно попленталась на північ. Вона спочатку йшла, дивлячись просто перед себе, але незабаром зрозуміла, що так нічого не доб’ється. Якщо хочеш, аби люди дивилися на тебе, треба й собі на них дивитися. Двічі чи тричі, помічаючи невеликі групи людей біля вітрин крамниць, вона зупинялася коло них, але ніхто не звертав на неї уваги. Вона йшла далі. Всі перехожі, здавалось, кудись поспішали, і ніхто й не думав дивитися на неї. Джулія сміливо зазирнула у вічі якомусь чоловікові, але він байдуже пройшов повз неї. Джулія вирішила, що в неї надто серйозний вираз обличчя, і на її устах заграла легка усмішка. Двоє чи троє чоловіків вирішили, що вона всміхається до них, і швидко відвернулися. Вона озирнулася, коли один із них пройшов повз неї; він теж озирнувся, але, побачивши, що вона дивиться на нього, наддав ходи. Джулія ображено зітхнула й вирішила більше не оглядатися. Вона не раз чула, що в Лондоні перехожі поводяться пристойніше, ніж у будь-якому іншому місті світу, але те, як поводилися перехожі сьогодні, здавалося їй просто-таки обурливим.

«Ні, в Парижі, Римі чи Берліні такого не було б», — ображено думала вона.

Джулія вирішила дійти до Мерілібоун-роуд і повернути назад. А що, як ніхто так і не зачепить її і вона повернеться додому ні з чим? Це буде для неї страшним ударом. Вона йшла дуже повільно, і деякі перехожі штовхали її. Джулію це дратувало.