Тоді чому ми маємо вихваляти цей гнів, що роздирає нам груди, що тече в жилах разом із кров’ю, що змушує тремтіти коліна? Він нас паралізує, скований способом нашого існування, — замкнений, як дикий мустанг у тісній стайні. Розпорошує наші роки, викорінюючи з них будь-який зміст, отруюючи наші думки. Ослаблює тіло, висмоктуючи з нього енергію, вириває волосся жмутами чи в одну мить покриває їх сивиною, безперервно здавлює нам шию мавпячими лапами — і так день за днем, аж поки не зігне нас в дугу, як старих. А ще ж не час. Цей гнів просочується у нашу кров як найгірша отрута, знищує в ній усі поживні речовини, перетворюючи на підфарбовану воду, осідає на наших легенях, доводячи до задухи, прирікаючи на тривалі напади апное, які ми із жалості називаємо «дні». Часом вони перетворюються на калейдоскопи нестерпного світла: передвісник жорстокої мігрені, що залізним обручем стискає голову як кульмінація кожного відчуття, що характеризується болем. За інших обставин вибухає у формі раптового нездужання, схожого на падіння ще молодих дерев, у яких на стовбурі немає жодних пошкоджень, а всередині, під корою — порожнина.
Ніхто не може жити, не відчуваючи час від часу гніву, адже ніхто не отримує таке життя, якого бажає. Намагається його досягти, докладає зусиль. Сам себе дурить. І це — у кращому випадку.
А в нашому ж, як ми вже змогли переконатися, — темні клітки повсякденності, нескінченні насмішки долі, розбиті нещасним коханням життя, зруйновані кар’єри чи просто незбагненне відчуття порожнечі, яке накочує у несподівану мить.
Ми мали зробити висновки із власних помилок, а ось, будь ласка, знову: сидимо й чухаємо потилицю, не знаючи, що робити з оцим болючим вузлом, з люттю, що спонукає нас трощити й лупцювати, скреготіти зубами, щоб утамувати те, що світ не дозволяє нам вилити назовні: почуття поразки, розчарування, глибоку криницю злості, куди навіть заглянути лячно. Її вода така темна, що ми сподіваємося втопити у ній очі, щоб не бачити, які ми насправді, щоб усвідомити, що кожна річ, кожна мить, кожна зміна у нашому житті борсається у цій смердючій багнюці наших поразок. І що єдиною змінною у цьому процесі є ми самі. Більше нема чого додати.
Але ми й не погоджуємося на мовчання, не забиваємо собі рота багном, щоб захлинутися ним. Граємо на біржі та зазвичай програємо, засновуємо власну справу, залазимо у борги; у відчаї чіпляємося до своїх друзів, просячи про допомогу, — а чому ні? Ми — нічим не гірші за інших. Тож чому вони спромоглися? Тільки відчайдушні здатні прорватися. І ось ми знову і знову програємо, маючи на руках усі козирі, затягуємо своїх рідних до болота кредитів і кредиторів, аби борсалися по горло у морі наших боргів. Вони потім снитимуться нам у страшних снах зі зламаними шиями, а ми бурмотітимемо спросоння: «А звідки мені було знати?»
Але ж знали, ще й як.
А тому — аромат фіміаму, спокій мантри, контроль за диханням, шляхи Божі незбагненні... Життя — це тільки епізод, а отже, компенсація буде для нас вищою. Сиджу на березі річки і чекаю, коли пропливе тіло ворога. Аж поки під час очікування не втоплюся першим, вражений суперечністю змарнованого в чеканні компенсації життя, що завершилося обличчям у багно.
Ніхто не робитиме за нас брудну роботу, ніяка божественна рука не поведе війська проти тих, хто посягає на наші цінності, і не наповнить їхньою кров’ю комори нашої люті. Допоможи собі, тоді й Бог тобі допоможе — ось гасло людей доброї волі. Тут уже ми змушені будемо доводити, що це ми гідні Господа, а не навпаки. А як інакше? Тепер, коли ідею сформульовано, ми почуваємося враженими її очевидністю: ми змарнували ціле життя, звертаючись до нього, просячи подати якийсь знак, а насправді пояснення повинні були надати ми, довести йому нашу добру волю. Роками молили його про розплату, ніби він — це зброя чи знаряддя. Чи не занадто груба помилка? Цілковита зміна бачення. Тільки ми самі можемо бути знаряддям, а в ньому — воля. Як ми могли вважати, що навпаки?
І ось тепер доводиться жити зануреними по самісіньку шию у його невиливну лють, намагаючись вгадати його бажання, сховатись у тій каламуті від очей ворогів, від невпинного росту їхньої кількості; сховатись і нишком підготуватися до єдиного переможного стрибка, єдиного точного удару, направленого божою рукою, що нагонить жах на невірних як усвідомлення прірви, в яку вони потраплять. Вони вважали себе згуртованими, але розділяться. Вони вважали себе безстрашними, але злякаються.
Тоді ми почуємо шепіт вірянина:
«Вони вважали мене слабаком, тупим ідіотом, а я — каральний меч Господа. Зараз зламаний, захований, невислуханий. Але Всевишній розчарований світом. Не мною, замкненим в цьому просторі, як у темниці, приреченим на невпинний гнів, завданий біль, розтерзану плоть і сотні життів, знівечених зіткненням із моєю холодною люттю.
Кому все це принесло користь? Де та революція, що мала вибухнути? Я — політичний в’язень, я — єдиний, хто пожертвував собою, щоб здійснити те, на що у вас, боягузів, ледве вистачає мужності бодай мріяти. Я — наодинці з Богом; він — мій єдиний побратим. То як я можу бути лузером? Я ув’язнений із ним в одній камері, по правицю від отця нашого. А ви, вільні у вашій слабодухості, — прокляті. Настане день розплати, ось тоді і побачимо, хто переміг, а хто зазнав поразки».
Тим часом у нашому повсякденному житті вся та безмірна енергія й надалі не знаходить застосування; зрозуміло, що така могутня сила, не маючи витоку, руйнує нас зсередини. Ми не можемо жити як загати, постійно намагаючись стримати отой бурхливий потік у наших душах.
Не можемо змиритися з тим, що сенс нашого життя, наше основне завдання — утримувати на прив’язі власну лють, бути тюремниками самих себе.
У всьому цьому має бути якийсь вищий сенс, якась вища мета у створенні цієї ляльки з бруду й сміття, що величає себе людиною, першооснова, на якій зводити вівтар гніву, гідного звеличення.
У цій постійній облозі час від часу ми чуємо удари в стіни: стугонить у скронях, відбивається у пульсі, найпервісніша частка нашої природи перебуває у тривозі, нездатна збагнути, що це за кайдани, які наклала на нас цивілізація, навіщо мучитись і вмирати замість того, щоб випростатися, боротися за свою любов, вирвати її з чужих обіймів, перемогти ворога, що вкрав її у нас, загарбника нашого щастя, перетворити його на місиво і нарешті відчути спустошення. У мирі зі світом і своїми бажаннями.
Чому б не дізнатися вночі, хто підписує переліки наших поразок, хто засвідчує розміри наших боргів, хто накладає арешт на наші товари, пробиває проріхи у нашому економічному достатку, хто карає і кидає за ґрати беззахисних — вічний і непохитний Закон, що, утім, перед можновладцями розсипається на крихти, обмежується списанням заборгованості, умовними покараннями, відкладенням виплати і нарешті простим поплескуванням по плечу. Хіба можна змиритися з такою ганебною несправедливістю? Із вишуканим коштовним костюмом того, хто, і оком не кліпнувши, спокійно живе собі, не виплативши борги, що у сотні разів перевищують наші, — тих, хто ходить у драних штанях і збитих черевиках.
То навіщо цілими ночами роздумувати про самогубство і особисту страховку на випадок смерті замість того, щоб пробратися до житла тих, хто нічого і нікого не боїться, і встромити ножа їм у горло? Почути, як вони тремтять принаймні раз у житті перед лицем неминучого покарання?
То хто ці люди з невідомим нам подихом, незнаними нам запаморочливими ароматами, які живляться небаченими нами стравами з екзотичними спеціями, що змушують нас ніяковіти за столом і похапцем запивати їжу водою, щоб утамувати вогонь на язику? Що то за кумедні тюрбани, якими вони обмотують голови, білосніжні просторі наряди, в яких вони спокійно розгулюють вулицями, не боячись насмішок, що то за кошики з різними дрібницями на головах поважних жінок? Чому «поважних»? За яким правом? Одягнені отаким химерним чином, змушені простягати руку навіть мені, тому, хто все життя працює як отой віл, аби сидіти у барі мого міста і несподівано уздріти перед собою Африку, Індію, Пакистан, гіркий сморід злиднів, запах карі, яким просякнута шкіра, палички в роті між білими зубами і чорні очі — спокійні й разом із тим хитрі.
Вони втричі більші за мене. Учора ввечері я бачив у комп’ютері, яку насолоду вони здатні подарувати жінці, і не хочу, щоб таке сталося з моєю донькою, щоб у неї було таке охоплене тваринним екстазом обличчя. Не хочу, щоб мого сина оточили п’ятеро таких, на перший погляд миролюбних: широчезні плечі, мускули з чорного ебоніту, як стадо тупих бугаїв, які, якщо їх розлютити, здатні розтоптати усіх.