4. Святий гнів

Зрозумійте мене правильно: хай там як, але ми всі — у руках божих. Я не маю на увазі якогось конкретного бога: хтось краще почувається в обіймах Крішни, а хтось ввіряє себе Аллахові. Є й такі, хто, називаючи себе атеїстами, щовечора зазирають у Книгу змін, аби зрозуміти, які перспективи чекають на них у кар’єрі. А ще хтось нишком проглядає останню сторінку часопису, попиваючи вранішнє капучино: вдають, ніби цікавляться прогнозом погоди, а самі краєм ока пробігають рядки гороскопа на день. Я спостерігав за гуртом буддистів, коли вони всідаються разом і налаштовуються на діапазон мантри їхньої школи: так приємно слухати їхній спів, що мимоволі виникає бажання до них долучитися; якщо слухати принаймні з півгодини, то й сам починаєш підспівувати. Я не раз замислювався, а чи немає в цьому якоїсь особливої форми святотатства або підступного навернення у віру. Знайомі мені буддисти завжди здавалися мені особами толерантними, а в їхній музичній духовності є щось захопливе. Як устояти перед поривом долучитися до їхнього хору, стати часткою тієї великої людської цикади, зосередитися на єдиному звуці та відмежуватися від розчарувань і бажань, потреб і страхів, відгородитися від світу й відчути нарешті себе прийнятими там, нагорі, де кожна річ стає тим, чим є насправді: дріб’язковим, недобрим лабіринтом, пасткою для комах, в якій ми так довго і відчайдушно б’ємося, обмацуючи її стінки своїми вусиками-антенами.

Звільнитися від усього.

Коли я вперше спостерігав за таким ритуалом, мені було вісім років. Пригадую будинок на околиці міста; пригадую гусака, що намагався прогнати мене зі свого садка злобним сичанням; пригадую двох керамічних гномів; здається, тоді я побачив їх уперше, а тому ­завмер і довго роздивлявся, аж поки мати не покликала. У кімнаті, куди нас запросили, підлога була застелена паласом, що мене теж приємно здивувало. Попросили роззутися, чого мені раніше не доводилося робити у громадських місцях. За порогом виструнчилися шереги найрізноманітніших пар черевиків, і я соромився, що мої, можливо, смердять. Два десятки дорослих стояли на колінах, а я ніяк не міг второпати, що то за звук, від якого так бринить повітря. Я всівся у куточку, погладжуючи рукою палас, і уявляв собі, як його миють. Потім молитва закінчилася, і почалася розмова. Мене вразила одна фраза: «Якщо всередині нас немає того, що нас змушує долучитися до суперечки, тоді ніхто не зможе втягнути нас у полеміку». У той період я сперечався з усіма. Мене виганяли з класу, тому що я постійно сперечався з учителькою. Бився з однокласниками щоразу, коли мене обзивали, спершу прізвиська були доволі невинними, а згодом — все образливішими. А особливо запекло я сперечався із сестрою. Отже, та думка перевернула мою свідомість, і навіть зараз вона здається мені незаперечною у логічному плані: ніякий зовнішній вплив не може вибити нас із рівноваги, якщо всередині ми не готові його сприйняти. Трансгуманіст сказав би, що ідеться про несумісність між вхідним кодом і оперативною системою. Або про систему захисту доступу.

Якщо говорити про мене особисто, я припинив розмовляти з сестрою. І запитав маму, чи не можна нам купити сторожового гусака.

Триматися осторонь від будь-яких пристрастей, залишатися незворушним перед ударами долі — хіба такі принципи не відповідають поведінці християнського мученика? Он скільки їхніх зображень з очима, спрямованими до світла, і смиренною усмішкою на вустах, у той час як їхню плоть шмагають батогами, відрізають їм груди, виколюють очі та вибивають зуби. Святого Себастьяна, здається, лише трохи дратують оті стріли, що впинаються в його тіло, а вираз обличчя святого Павла на полотні Караваджо взагалі приголомшує: він байдуже поглядає на свого ката, і складається враження, що от-от порадить йому, як краще закріпити хреста.

Єдиний християнський мученик, який зустрів смерть сповненим сумнівів і страху, — Ісус із Назарета. Немовби через те, що йому довелося першим прокладати дорогу, без чітких вказівників чи переконаності у правильному виборі напрямку чи взагалі існуванні такого напрямку.

Людина може обійтися в житті без багатьох речей. Може споживати значно меншу кількість їжі, аніж їй здається за потрібне, та й води можна пити менше, якщо правильно розподілити раціон. Може обійтися без цегляного будинку і жити у вігвамі, як корінні мешканці Америки, чи навіть проводити дні на верхівці колони як стовпники[20], так само, як і вони, одягатися у лахміття, терпіти спеку і холод. Можна відмовитися від руху й економити на диханні, забути рідну мову, дорогих серцю людей і більшу частину навколишнього світу. Можна берегти цноту, нерви, спорожнити розум від думок, можна навіть відмовитися від самого життя, порізавши вени, лежачи у теплій ванні і розмовляючи з друзями, чекаючи на зціпеніння.

Багато хто відмовляється від усього цього: анахорети, стовпники, стоїки і тисячі безхатченків, які живуть на холоді у наших містах, намагаючись не дратувати чергову владу; на поховання їхніх захололих тіл у міському бюджеті коштів не передбачається.

Єдине, без чого людина не в змозі обійтися, — відчуття речей, адже для цього їй би довелося думати про ніщо. А про це думати неможливо.

Багато хто взагалі не бачить зв’язку між сигналами, які посилає світ, але не втрачає через це відчуття світу. Якщо ви запитаєте їх, у чому сіль кожної частинки довкілля, їхня відповідь так чи так полягатиме в одному: першопричина всього — хаос. Але й хаос — це щось; наприклад, протилежність порядку. Той, хто вірить у хаос світу, готовий до хрестових походів не менше, ніж той, хто переконаний, що слово віще було проказано з вогняного куща старому євреєві під час походу в гори[21]. Спробуйте поговорити з таким про провидіння і побачите, як заіскряться гнівом його репліки. Такі саме роздратування і зневагу виявить і той, хто вірить у священне слово, якщо ви скажете йому, що не присутня граматика в існуванні.

Коли сенс життя сповнений суперечностей, коли доля виводить нас убік від накресленого шляху, отоді нас охоплює гнів.

Гнів Божий, що змітає все навколо, перетворює невірних на соляні стовпи, затонулі у хвилях Потопу тіла, пересічних людей, приречених на страждання, біль і муки. Усі ми — в руках Божих, тому що ніхто з нас неспроможний думати про ніщо. Сенс життя — це основа нашої логіки; поки живемо, ми наповнюємо його своїми рисами, прилаштовуємося до нього, як кіт до кошика, вишукуємо у кожній події свого життя певне підтвердження власним переконанням, якусь сторінку загальної оповіді.

Не варто недооцінювати здатність світу затягувати нас до мережі прихованих знаків і особливих значень. Не думаю, що можна відшукати спосіб існування, який був би здатен розвіяти наші сумніви й умовності за допомогою слова. Будь-яка подія має певне значення; наш розум неспроможний сприймати її, не приписавши їй якогось особливого значення. Усе має вкладатись у канву загальної історії: жести нашого тіла, розташування міста навколо, холодні світанки і вечори, круглобокий місяць на зоряному небі, несподівана тиша у кімнаті чи веселий гомін дружнього гурту, довга послідовність кінематографічних образів, що створює наш візуальний досвід, з її уривками та несвідомим монтажем, де ми виступаємо режисерами; ідеали нашої душі, наші тілесні відчуття: несподіваний біль у боці, від якого псується настрій із самого ранку, несвідоме тьохкання у серці при виді певної особи, раптова втома, що охоплює наприкінці змарнованого дня.