Під час перегляду фільму мене вразила актуальність Шабату. У цей день Волтер повинен тільки відпочивати; він не може працювати, не може керувати машиною, не може грати у боулінг і навіть телефоном користується лише у крайніх випадках, особливо якщо в результаті дзвінка доведеться працювати. Як на мене, закон Шабату за часів його виникнення був неймовірним анахронізмом; епоха, яка повністю виправдовує його, — наша власна. У ХХІ столітті люди мають відчайдушну потребу в тому, щоб Господь принаймні раз на тиждень забороняв їм користуватися мобільним телефоном. І таким чином надав надприродне, всевладне виправдання нашому мовчанню. Мені вельми кортить накласти на себе цю єдину обітницю з іудаїзму, але поки що нічого не виходить: рука сама постійно тягнеться до телефону, тільки-но той пискне.

Я — такий, як і всі.

Коли хтось на нас не зважає, коли усвідомлюємо, що наша близькість — то тільки ілюзія, почуваємося вправі ображатися, адже порушено основне правило нашого суспільства. Дехто, відчувши себе зведеним до німого, безпорадного екрана, вирішує, що може тероризувати тих, хто примусив їх до мовчання, натягнути ланцюги вздовж коридору, з’являтися зненацька з кутка кімнати, лупцювати кулаками буфет, аж поки той не розлетиться на друзки. Інші задовольняються своєю роллю німого екрана. Їх навіть тішить можливість вдавати із себе демонічну, невидиму, анонімну постать, яка непомітно прослизає в особисте життя тих, хто ними зневажає, хто вислизає з-під контролю: крапля за краплею, пост за постом — то дружнє повідомлення, то невинний дзвінок — і так долучаються до кола друзів жертви, отримуючи доступ до їхніх постів, розмовляючи з ними в чаті, буквально заражаючи віртуальний простір особи, яку хочеться контролювати та принижувати.

Їхній гнів перетворюється на лещата, манію всемогутності, і щоб утілити такий план у життя, потрібно лише мати певну одержимість і мобільний за 50 євро.

Одержимість контролем — це стигмати нашого хворого гніву. Вона — в очах матері, яка невідривно пильнує за своїм малюком на пляжі, коли той грається у пісочку, та в соціальних мережах, коли той дорослішає. Вона — у мобільному, що лежить у кишені кожного, хто досягнув того віку, щоб зуміти скористатися кнопками «відповісти» та «скасувати». Вона — у мобільних додатках слідкування, що перетворюють наших нащадків на заспокійливі крапки на екрані і змушують їх рости під нашим пильним поглядом — завжди й усюди. Коли любов розділяє світ на озброєні одна проти одної групи, ми завдяки нашому палкому бажанню захищати, цілковито контролювати все, що ми любимо, перетворюємо незначні дрібниці життя на неприйнятні перешкоди, причини для образ, що здатні затягнути у глибочезні, темні ями ревнощів і жаги розплати, — схожі на ті, що змушують ридати глядачів у Шекспірових драмах. Усе, що стосується нашої дитини, — святе; а все святе — недоторканне. Зауваження вчителя, штурхан однокласника і навіть розчарування першої закоханості — усе, що завдає шкоди нашому чаду, чудовому й ідеальному, про яке ми піклуємося день і ніч від самого народження, будь-яка зовнішня загроза, що може применшити його величність, — це пряма агресія проти нашої любові. А реакцією на неї стає безконтрольний гнів проти кожного, хто посягає на його бездоганність. Ми точно знаємо, скільки волосин у нього на голові, і ніколи не помиляємося, адже перерахували їх одну за одною, коли мили йому голову, сушили, причісували й захищали. А той, хто наважиться доторкнутися бодай до однієї волосини, вчинить непоправний злочин. Тоді вчителя, який насмілився дорікнути нашому дитяті, можна відлупцювати прямо на батьківських зборах; на однокласника, який не втримався і дав відсіч, накричати, а його родині пригрозити позовом до суду; а дівчину, яка відмовилася від його залицянь, привселюдно обізвати жалюгідною повією.

А тепер помножте зазначене вище; помножте на всі ті численні одержимі прояви любові, що буяють пишним цвітом у наші дні. Подумайте про те, скільки енергії марнується на слідкування за профілем у твіттері відомого футболіста, співака чи звичайного інфлюенсера соціальних мереж. Скільки людей цікавиться їхньою пересічною буденністю: які черевики взув, яку воду купив, які різдвяні прикраси вибрав, які пігулки від проносу прийняв. Подумайте про неймовірну кількість товарів, що вимагають нашої любові. Згадайте про тих бідолашних, що стоять цілу ніч у тисячних чергах, аби зранку першими купити нову модель смартфону. І задумайтеся над тим, що це — прадавня матриця мафій-«родин» і одержимого, маніакального захисту честі.

Усе це, усе переплетіння любові та ідеалізації, цілковитого розчинення в іншому, ця гігантська манія всемогутності, що розростається у наші дні, — це як іскра, як хлібна закваска ненависті та антагонізмів, які роз’їдають наше суспільство. Отруйніших плодів нашої любові не існує; ні одна природна стихія не в змозі так деформувати наше бачення світу та справедливості, роздмухуючи наш гнів і перетворюючи його на інструмент придушення.

Коли любите, не забувайте бути справедливими.

Особливо якщо схиляєтесь перед авторитетами, не забувайте час від часу запитувати себе, чи у ваших почуттях немає відтінку одержимості — ознаки того, що ваш гнів деформований і от-от вибухне, скерований на найслабших, якщо не сповзаєте у трясовину злоби. Чим ще можна бути одержимим більше ніж злобою? Нездатна відкрито виступити проти об’єкта власної ненависті, вона обмежує і лиже п’яти сильнішим за вас протягом цілого життя. Якщо викликаний любов’ю гнів — це раптовий вибух від яскравої іскри, то гнів, спричинений злобою, більш нагадує нескінченне ниття чи нервове трясіння головою тих, хто заблукав у ментальному лабіринті.

Оте ниття відбувається і в соціальних мережах, відбивається від стінок наших персональних алгоритмів як підтверджувальна луна. І в цьому випадку мобільний телефон — це химерний чарівний об’єкт: досить взяти його до рук, щоб відчути за собою право читати десятки і десятки постів, що повторюють нашу мантру, спрощують її, перетворюючи на недоторканне, безкінечне, заспокійливе бекання. Через його екран у нас виникає ілюзія, що ми контролюємо геть усе, що є в реальному житті, слідкуємо за ворогами. Отже, нагадуємо вояків у окопах, що пильно спостерігають за противником. Адже він завжди там і завжди той самий, у нього завжди одне обличчя і діє він однаково. Здається, ніхто не помічає такої чіткої режисури, і не усвідомлює: те, у що ми так напружено вдивляємося, — то ретельно намальоване тло сцени з гротескними фігурами, куліси народного театру.

Задовольняємося контролем. Хоча це й контроль над шеренгою маріонеток. А яка різниця?

Як можуть інші не розуміти очевидності наших доказів? Навіть глупство має свої межі; хто їм платить за викривлення дійсності? Щоразу, коли життя поставить під сумнів наші переконання, досить поводити пальцем по екрану смартфону, щоб відродити самоповагу, повернутися до лав «свого народу». Це найдієвіший засіб, краще за транквілізатори, щось на кшталт сучасного стимулятора. Якби Філіпові Діку[15] довелося відвідати сучасний світ, дізнатися про його неймовірну здатність породжувати параної та манії, хтозна, які бестселери він би написав.