Поки вона розповідала мені про свою роботу в Лондоні, я ніяк не міг викинути з голови питання злопам’ятства і того, як мені варто написати цей розділ. Адже така непроста тема, як гнів, породжує певну частку непевності з низки аспектів. Не хочеться, аби читач подумав, що натрапив на посібник із психології, де це почуття аналізується під кутом зору психіатрії, ба гірше — фізіології. У мене немає для цього відповідної підготовки та знань і навіть наміру здобути їх і викласти на сторінках цієї книжки. Просто це не входить до моїх планів. Та поки я прокручую подумки своє особисте визначення гніву та його нижчих форм, не можу не замислитися над тим, як це почуття описується у різних галузях науки: психології, філософії, медицині. А тому доводиться переривати роботу і шукати відповідні джерела. Незважаючи на твердий намір створити власну систему ex novo, все ж не можу відмовитися від потреби провести певний порівняльний аналіз.

Лише через три чверті години розмови мені спадає на думку, що переді мною — науковиця, неврологиня, отже, годі й шукати кращої можливості дізнатися, що являє собою такий нав’язливий стан, як образа, на фізіо­логічному рівні, чим насправді є кайдани, що так принизливо сковують людину. Тож майже посеред її жвавого описання свого звичного робочого дня я безцеремонно її перебив, щоб нахабно скористуватися її професійним досвідом. Довелося їй діставати із сумки свій блокнот для нотаток і ручку, і наступні дві години минають у гарячому обговоренні, що мені здалося неймовірно цікавим, а їй, напевно, так само захопливим, як для оперного тенора співати дитячу пісеньку.

«Нав’язливий стан, — пояснила вона, — це неконтрольований відбиток». І це визначення здалося мені неймовірно влучним іще навіть до того, як я цілком усвідомив його зміст. Ось що я, коротко кажучи, второпав для себе зі свого першого персонального уроку з неврології.

Дещо я вже знав, як знає кожен, хто успішно отримав атестат зрілості після закінчення середньої школи. Знав, що таке нейрони, і те, яким чином вони сполучаються між собою, передаючи один одному електричні заряди, що врешті і лежать в основі нашого світу. Заручившись неабияким терпінням, Роберта виправила деякі хибні уявлення моєї особистої культури: синапс — це взаємозв’язок між двома нейронами, а не їхня частина; електричний заряд, який вони передають, має хімічну природу; дофамін відповідає за активізацію розумових процесів, тоді як ГАМК-ергічна[7] система слугує своєрідним гальмівним пристроєм.

Коли ми швиденько пробіглися базовим курсом, я запитав у неї про те, що мене найбільше цікавило: що таке згадка і коли вона перетворюється на нав’язливий стан?

«Згадка — це коло нейронів», — відповіла вона мені.

Довелося поговорити про коло Джеймса Пейпеца, що утворюється щоразу, коли у нашій пам’яті відкладається певна подія. Якщо в основі спогаду лежить сильна емоція або якщо цей спогад переживається кілька разів, тоді синапси, що утворюють коло, стабілізуються, утримуючи взаємозв’язок і дозволяючи оживляти цю згадку в пам’яті. Коли електричний стимул пробігає по усьому колу Пейпеца, ми переживаємо минуле. Але збудження має відбутися по всьому колу; якщо електричний розряд зупиняється раніше, то нічого не відбувається. Коло не замикається. Можливо, саме в такому разі у нас ніяк не виходить пригадати щось із минулого або чиєсь ім’я, що крутиться на язиці, але ніяк не згадується. Та це вже моя гіпотеза, Роберта тут ні до чого.

А от коли дофамін належним чином виконує свою функцію, то електричний стимул проходить по всьому колу і ми бачимо обличчя давньої коханої уві сні, а ГАМК-ергічна система обриває зв’язок. Ми тяжко зітхаємо, примовляючи: «Давно було діло!» І живемо далі. Але якщо дофаміну вдається подолати опір гальмівної системи, коло активується, змушуючи нас прокручувати в голові одне й те саме по декілька разів. Знову і знову постають перед очима її заспане личко, складені під щокою руки, кучері на скронях, запах прикритого простирадлом тіла. І те, як простирадло розмірено коливається від її дихання. І знову, і знову та сама картинка. Оце і є нав’язливий стан: електричне коло, що ніяк не може вимкнутися, біг по колу, без гальм, де лише її або його образ уві сні, того ранку.

«Авжеж, як хом’ячок у своєму колесі», — я і сам про це думав.

Якщо замість очей коханої уявимо морду нашого демона, отримаємо образу. А що може бути гірше, аніж навіки прикувати себе до якоїсь думки, що прагнеш взагалі викинути з голови?

Я запитав у Роберти, чи нав’язливий стан, так само згадка, теж має колоподібну структуру. Вона заперечено похитала головою, приречено пригубила келих червоного вина і накреслила у своєму блокноті відрізок, у якого мається початок і кінець: електричний розряд пробігає по всій його довжині один раз, і Дантес роздумує, яким чином він відплатить своїм недругам за те, що вкрали у нього ціле життя, — так розпочинається драма графа Монте-Крісто. Але якщо дофамін пригнічує ГАМК-ергічну систему, то відрізком вендети вже пробігає друга іскра. Потім ще одна, і ще одна. Як швидкісна траса, якою мчать сотні автівок із увімкненими фарами. Що більше на ній руху, то більше вірогідності у Дантеса присвятити своє життя вендеті, що, поза сумнівом, потішить читача, але змарнує ті роки, що в нього ще залишилися.

І врешті-решт, усе зводиться до певної схеми, набору рисок, прокладених на полотні нашого мозку. А що може бути ефемернішим за схему? Просте розташування гральних костей у доміно наших синапсів — це найнерозривніший зв’язок, відомий людському суб’єктові. Убивство, нав’язливий стан, війни, геноцид — не що інше, як лише невловимі відбитки у темряві наших черепних коробок. Електрика, що потрапила у пастку тонесеньких звивин плоті.

Сила, з якою диктатор рветься до влади, численні, невтомні зусилля, яких доводиться йому докладати, аби здертися на саму верхівку суспільної ієрархії, приниження, на які він ладен погодитися, чорна злоба, що не дає спати ночами, його кривава параноя, що згодом забере сон у кожного з його оточення, — усе це лише відбиток.

Треба уважно слідкувати за тим, як ми думаємо: вириваємо глибочезні рівчаки у власному мозку, і ті рівчаки стають схемами поведінки, рисами вдачі, звичками. Адже в результаті щоденного повторення перетворюються на норму сприйняття, несуть відповідь на наші запитання щодо сенсу життя, щодо багатьох темних плям, з якими ми стикаємося. Інколи, вже виривши ті рівчаки, вдається якось засипати мікроскопічні, а от ті широчезні русла, якими тече потік нашої особистості, так просто не перекрити. У мозку багатьох диктаторів, поза сумнівом, повно таких рівчаків, що підштовхують їх до зневажливої влади над ближнім. І навіть отримавши бажане можновладство, вони неспроможні позбавитися ненависті до світу та відчуття загрози з його боку. Якщо узагальнити, то вони таки мають рацію, адже їхня кончина є найкращим тому підтвердженням: жили цілий вік на самоті, як біженці, на недоступній вершині у своїх стосунках з підлеглими, а після смерті їх забальзамували і поклали у мавзолеї на Красній площі, розтикавши їхні бронзові статуї із заклично простягненою вперед рукою всією країною. Та й життєпис їхніх із кожним роком дедалі нестабільніших і жорсткіших режимів, що тримаються завдяки репресіям і примусовій еміграції інакодумців, набуває нової форми самотності. Хай там як, але цей режим теж не вічний. Рано чи пізно їм доводиться відчути на власній шкурі лють народу, і тоді від їхніх диктатур, як і від решти попередніх, залишиться хіба що згадка та розчарування для наступного покоління. Для тих, хто побачить, як трощать мавзолеї, скидають із п’єдесталів обезголовлені статуї та переписують підручники історії.

А на тих, хто пережив розчарування, чекає ще гірше. Неспроможні визнати обман і поразку, але змушені зректися ідола, якого обожнювали, своїх життєвих задумів, що здавалися такими ясними, бога, який покинув їх напризволяще, ці ідолопоклонники занурюються у пустопорожнє існування. Хоча у глибині душі вони все ще плекають надію на відродження старого порядку, на виправдання свого вождя, в ідеалі — на його повернення, а ще на можливість прожити досить довго, щоб на схилі літ сказати: а я ж вам казав! А тим часом доводиться терпіти приниження, ковтати образи, схилятися перед поразкою і скрадливою думкою, що все те, у що вірив, виявилося дурницею.

Нелегко з цим жити, а ще важче — із цим по­мирати.

Щоб утішити, можу зауважити, що скинутим за життя ідолам теж тяжко вмирати: перш ніж перерости у злобу, гнів нащадків скеровується на них, до того ж це найпервісніший і найлютіший гнів з-поміж усіх, що існують. Скинутих диктаторів вішають на майдані, а відтак їхні тіла віддають на поталу юрбі. Так сталося з Муссоліні. Частина італійців, що протягом десятків років вихваляли на всі лади його диктатуру, одного ранку побачили його знівечене тіло поряд із тілом коханки на площі Лорето в Мілані. Туди їх притягли партизани, адже саме на тому місці раніше стратили п’ятнадцять їхніх побратимів, а потім залишили на сонці протягом цілого дня, покритими мухами та плювками фашистів. Така сама доля спіткала мертвого диктатора, його коханку Клару Петаччі та ще шістнадцятьох страчених, і вже через кілька годин площу заполонили міланці, щоб поглумитися над тілами. Топталися по них, плювали, лупцювали ногами, а деякі навіть мочилися на тіло жінки. Купку партизанів, що намагалася утримати юрбу, швидко відтіснили убік і врешті-решт підвісили мертвих посеред площі головами донизу. Минуло всього кілька годин, і вже по всій Італії навіть посеред білого дня зі смолоскипом не знайти було таких, хто проголошував себе фашистом. Гнів проти колишнього ідола вибухнув із такою силою, що довелося навіть найпереконанішим прибічникам Дуче схилити голови, сховати бюст вождя у темний куток і відвикати від римського салюту. Звісно, той гнів нікуди не подівся; гнів просто так не зникає. Він просто перетворився на придушену злість, що труїла собою демократію країни протягом багатьох років і ось тепер випускає нові паростки у політичному житті цілої Європи. Та протягом понад п’ятдесяти років фашистам і нацистам доводилося тримати удар, навчитися важкої науки прихованості та лицемірства, вибілити чорні та коричневі сорочки, підібрати нові назви своїм партіям, що неохоче згадують своє минуле і обережно пересуваються політичною ареною, щоб не втрапити в якусь халепу під час демократичних дебатів чи ток-шоу. Їм залишалося хіба що виплескувати свою злість у вуличних бійках, сутичках із поліцією, неофашистських демонстраціях, расистській пропаганді. Останнім часом вони почали підводити голови: відчувають, що вітер змінив свій напрямок. Отже, їхня злоба випростовується, спливає на поверхню і загрожує перерости у ненависть.