Зовсім не невинним агнцем входить він до Єрусалима в супроводі грізної юрби, що нахваляється закидати камінням своїх ворогів, передвіщає покарання вогнем і мечем, виганяє з храму торговців, що зневажають бідних.
Тільки одного разу він поводиться смиренно: коли обливається кривавим потом у Гетсиманському саду, зраджений апостолами, нездатний зчинити революцію, несподівано відчуває слабкість і тривогу. Витримує удар мечем, зцілює вухо солдата, віддається на поталу своїм ворогам. Досить і цього, щоб перетворити його на тисячі років на символ того, хто схиляє голову перед катом, очікуючи на славу в кращому зі світів.
У Євангелії, по суті, Ісус зцілює, судить і гнівається. Ніколи не скеровує лють на слабких, і це робить його таким принадливим персонажем, незважаючи на усі його вади. Каже: «Підстав другу щоку». Але не надто часто пропонує власну. Доходить до фізичної сутички з міняйлами у храмі, а ще його підозрюють у низці інших епізодів, що замовчуються в офіційних джерелах. Та коли аналізуватимеш його загальний образ, будеш неабияк вражений. Куди поділася релігія, за якою нас виховували? Як так сталося, що проповіді цього чоловіка перетворилися на терпляче очікування майбутнього воздаяння за страждання, десь у іншому світі, після смерті? Відмова від пхання носа у справи можновладців, скромність і відречення від гніву, освячення свят, очі долу, бурмотіння молитви під носа, волосяниця на тілі та умертвіння. А надто — безмежна, позбавлена критики поблажливість щодо будь-якої влади, офіційної та неофіційної, що постійно нам торочить: «Будьте смиренними, не судіть, чекайте на майбутнє воздаяння на небесах. Тобто довіртеся нам».
У цій книжці ми не намагатимемося прояснити, хто саме утнув таку неймовірну штуку: перетворив проповідь гнівного, нещадного до можновладців чоловіка на заклик до терпіння та підкорення.
Мене цікавить інше: до яких наслідків у нашому житті призвело вчення про те, що судити ближнього — це гріх, що удар треба щосили тримати, що гнів повинно викорінювати. Ніякого засудження, ніякого покарання, «прощати сімдесят разів по сім».
Минуло більше двох тисяч років від народження Ісуса, а гнів нікуди не подівся. Ми побоюємося судити через страх, що судитимуть нас, дозволили, щоб стояча вода з дна наших душ затопила нас по вуха, викликаючи злість. А послідовники такого динамічного, щирого та імпульсивного чоловіка, як Ісус із Назарета, захворіли на єхидство, втягнули голови в плечі і знай собі бурчать ледь чутно прокляття, а тим часом глибоко прихована злість з’їдає їх протягом усього життя.
Це тому, що осуд і злість трапляються на життєвому шляху значно частіше, аніж любов. Знаю багатьох людей, які не вміють любити, але мені ще не доводилося зустрічати таких, що нездатні відчувати гнів.
То що робити? Чи не краще було б звернутися в клубок, вискалити зуби, щоб не чіпали, терпіти несправедливість і брехню навколо, дбаючи лише про власні справи — дрібні, незначні, такі, що у нашій владі? Адже, по суті, можна було просто відповісти Понтію Пілату: «Божий син? Ні, вибачте, але тут ідеться про якесь велике непорозуміння».
Навіщо ризикувати й терпіти такі страшні муки, таку повільну і важку агонію, постати на загальний осуд у своїй неприкритій щирості, дозволити прибити себе цвяхами до хреста нашого бачення світу, наших уявлень, того нашого прихованого підґрунтя, з якого так чи так пробиваються пагони наших учинків і взагалі нашого життя?
Чи не краще — принаймні рекомендовано! — задовольнитися приземленим існуванням, схилити голову, уникати контрастів, намагатися перетворитися на непевну тінь, що не висловлює своєї думки, і відсовувати на безрік усі дії? Зрештою, царство небесне належить смиренним — тим, хто не судить ближнього свого, занадто захоплений приховуванням пенька, який протягом цілого життя заганяємо собі все глибше в око.
Але отак усе помирає.
Вщухають дискусії через страх, що твої думки не збігатимуться з думками співрозмовника. Вважається, що будь-яка аргументація має право на існування, що будь-яке переконання треба поважати, тобто не сперечатись і не перевіряти. Те, що для Сократа було ґрунтом для спільних пошуків істини, перетворилося на марнування часу для боягузів, що намагаються уникнути найменшого осуду. Кожен окопався у своєму кутку і нічого не хоче чути. Дискусія розуміється як відчайдушний захист того, що любиш, навіть коштом правильності та справедливості. А тому вже з першої хвилини розумієш марність будь-якої подальшої дискусії. «Однаково ні один із двох не змінить думки, то який сенс взагалі обговорювати?» Чи існує, врешті-решт, щось дратівливіше за нещиру посмішку, з якою нам заявляють, що будь-які переконання варто поважати, що будь-який ідіотський чи жорстокий учинок чи думка мають щось на зразок дипломатичної недоторканності, що заважає розуму опиратися їм, боротися з ними, викинути з голови весь той мотлох дурниць, що доводиться нерідко чути, і тим самим покращити світ навколо себе? З яких таких причин ми маємо поважати расизм і гомофобію, фашизм і маскулінізм чи всі оті брехливі твердження, якими вони живляться? Толерантне ставлення до певних деформацій нашої культури призводить до занедбаності культурного поля нашого суспільства. Нездатність логічно перевірити розумність власних переконань і визнати неправоту, якщо вони виявилися хибними, із часом трансформується у насильство та ненависть, неспроможність дати відсіч можновладцям, розібратись у справжніх причинах своєї бентеги.
Нездатність виділяти й аналізувати суперечності у чиїхось словах і необ’єктивність висловлювань; невміння правильно зчитувати факти, потрібні для вивчення певного феномена, ба навіть нерозуміння того, як і де їх здобувати та навіщо вони можуть згодитися. Така недолугість роботи мозку викликана придушенням гніву, його застоєм, нездатністю перетнути межі марної і безглуздої дискусії. Потрапивши під владу злоби, ми більше не спроможні пробити мембрани, якими окутані наші думки, встановити реальні зв’язки, щоб їх очистити, вирватися на волю та збагатитися ідеями інших, як під чистим, живим потоком води. Повторюємо самі собі, що ніхто не має права нас судити за наші ідеї, але разом із тим зобов’язані це робити, адже ідеї — це колективна цінність. Вони є джерелом для дій, впливають на життя інших, можуть призвести до геноциду.
Чи не химерно, що на таке убоге існування обрік нас такий хоробрий чоловік, як Ісус із Назарета, здатний терпіти тортури, аби не зректися власного бачення світу? Чи, може, вірус цього жаху перед сутичкою та суперечками ми успадкували від його останньої ночі в Гетсиманському саду, коли він стерпів удар мечем і потім подбав про спасіння тих, хто повів його на Голгофу. Можливо. Неймовірно, чим це обернеться у майбутньому і як позначиться на культурі суспільства! Той єдиний жест примирення із владою чоловіка, який хотів запалити світ, апостоли перетворили на вчення домогосподарок, побудоване на недомовках, недоговорених фразах, ухильних поглядах. Схоже на стародавні образи, побутову культуру церковного подвір’я, гідну хіба що роману Верґи[8], а страх осуду ще ніколи не був таким актуальним.
На початок нового тисячоліття знайдеться не надто багато речей, що лякали б так само, як справжня, повноцінна дискусія, адже сьогодні світ перетворився на здоровенну писану дошку на екрані наших комп’ютерів, безмежний двір, де можна обговорювати геть усе на світі. І саме зараз примара гніву наганяє на нас жах. Соціальні мережі нагадують будинок, просочений духами злості, у кожній розмові відчувається їхня присутність, як осіннє небо, затягнуте важкими чорними хмарами, і вже не спостерігається щонайменшої кліматичної зміни, такої, щоб небеса розверзнулися і линув потік численних і озлоблених образ. Під гнітом такого неба будь-яка людина з тверезим мисленням не матиме бажання перетворювати свої дні на нескінченну сварку і негайно перевтілюється у Дона Аббондіо[9].
Тримаємо удар.
Не судимо.
Стережемося виставляти на загальний осуд наше бачення світу, а щоб не підпасти під спокусу, виключаємо з переліку друзів тих, хто думає не так, як ми (і тут хто з нами не погодиться?), тому що зчитувати певні речі та не мати змоги відповісти — це неймовірно жорстока тортура. Світ ідей ще ніколи не був таким суворим; страх перед дискусією розділив води думок, утворив загати, підсилені правилами, що радять нам у друзі тільки осіб з нашими поглядами, пропонують належність до політичних спілок і передплату газет за нашим смаком, які врешті віддзеркалюють і тільки посилюють нашу впевненість у власних переконаннях.
Зараз ми живемо у світі без заперечень і суперечностей; не думаю, що коли-небудь в історії людства існував такий період: гнів став жандармом влади. Це теж своєрідна революція: у правителів завжди були зручніші стосунки з підлеглими; щоб відчувати гнів, треба судити. З усіх постулатів проповідника з Назарета «Не суди ближнього свого» довго був найулюбленішим у тих, хто при владі. Звісно, згодом його трансформували насамперед у «Не суди того, хто тобою командує». Як нам відомо, справжньою нагородою за це буде царство небесне. То навіщо метушитися тут, унизу?
У наш час соціальні мережі цілком розвінчали таке бачення. Тепер гнів — це чудовий пес-пастух: своїм гавкотом розділяє та зганяє докупи отару, наганяє на неї страх. І відтак уже не залишається нічого іншого, як зачинити ворота загорожі та розпочати стрижку вовни.